Україна поза футбольним мундіалем: що далі?
Відбір до чемпіонату світу з футболу 2018 року (Росія) від початку був занадто спірним. І, починаючи від верхівки влади і закінчуючи звичайними вболівальникам, завжди переймалися одним питанням: чи варто їхати на спортивний форум до країни-агресора або ж відкинути політичний підтекст (адже, як відомо, спорт поза політикою) і зіграти з найсильнішими збірними світу?
Усе це частково мало вирішитись у заключному матчі з національною командою Хорватії. Підсумки уже давно відомі і відповідь така: ми залишаємось вдома. Але ця відповідь стосується лише конкретного змагання і лише 2018 року, а що робити далі, наприклад, на Євро 2020, чи чемпіонаті світу 2022 року і так далі? Чи зрозуміють вболівальники наступні «пропуски» найпрестижніших турнірів світу, адже гра «синьо-жовтої» дружини відверто кажучи не вразила? Питання, питання…
Олександр Шовковський, воротар:
- Після провального виступу на чемпіонаті Європи у Франції, такий результат – це прикрий збіг обставин. Це реальність, яку нам всім треба прийняти. Ми повинні усвідомити і прийняти, що на сьогодні Україна не входить до числа найсильніших футбольних команд Європи, і не гідна бути представлена на світовій першості у 2018 році.
Необхідно повністю переглянути методи підготовки молодих футболістів і якісно поліпшити навчально-тренувальні бази, створювати нові можливості для залучення молодих хлопців у футбольні секції по всій країні, де вони будуть тренуватися і грати на ігрових майданчиках і стадіонах з якісними футбольними полями.
Залучати іноземних дитячих фахівців або відправляти наших дитячих тренерів на стажування в кращі футбольні академії по всій Європі і світу. Створити всі необхідні умови і не вимагати блискавичного результату - його відразу не буде! Але він обов’язково буде через 5-7 років…
В’ячеслав Грозний, тренер:
- У нас склалася парадоксальна ситуація: в країні, яка завжди славилася нападниками екстракласу, візьмемо хоча б володарів «Золотого м’яча» Андрія Шевченка, Олега Блохіна та Ігоря Бєланова, у цьому відборі не знайшлося жодного форварда, хто б міг принести результат.
Зі збірною Хорватії ми фактично грали за схемою 4-6-0. Так, раніше нам вистачало Євгена Коноплянки та Андрія Ярмоленка, щоб перемагати збірні «середньої руки», але ж «картаті» завжди були міцним горішком, мали сталевий характер і могли обіграти тих же англійців чи італійців. Для того, щоб перемагати, потрібно забивати, а кому це робити без нападників!
А ще прикро, що у нас була не найважча група, і якщо подивитись на підсумкову таблицю, то Ісландія, яка вийшла з першого місця, при чому зазначу, що цілком заслужено, мала у своєму складі гравців не найсильніших чемпіонатів. Але подивіться на їх самовіддачу! Ця країна, яку за розмірами можна порівняти з найбільшим районом Києва, зараз демонструє, що у футболі дуже важлива системність у підготовці гравців, починаючи від найменших і закінчуючи гравцями національної збірної.
Юрій Вернидуб, тренер:
- Питання «Чи їхати, чи не їхати до Росії?» обговорювалося увесь відбірковий цикл. Виходило так: якщо переможемо, то, напевно, не поїдемо, а якщо не виграємо - то все одно не поїдемо. Потрібно було не розмірковувати, а ставити конкретну задачу, кінцеву мету. А так… Якщо все це дуже впливало на звичайного вболівальників, то уявіть, що коїлося у футболістів в душі…
Будьте постійно у курсі подій, якими живе столиця – підписуйтесь на канал «Вечірнього Києва» у Telegram та Facebook!