Олег Верняєв: «Для мене найголовніше – це людські стосунки, а не тимчасова слава»
У свої 24 роки Олег Верняєв має все, про що може мріяти професійний спортсмен: «золото» Універсіади, звання чемпіона світу та Європи, перемоги на Кубку світу, олімпійські нагороди найвищого ґатунку…
Втім, найтитулованіший гімнаст України продовжує від змагання до змагання піднімати планку вище й вище.
– Ви щойно повернулися з Монреаля, де відбувся чемпіонат світу. На своїй сторінці у соцмережі написали, що це були найважчі змагання у вашій кар’єрі. Чому?
– Післяолімпійський рік завжди важкий для всіх. У Монреалі зійшов з дистанції навіть олімпійський чемпіон японець Утимура – а це багато про що говорить. У нас нова програма, я ще не до кінця її опанував. Необхідно додати нові елементи, можливо, щось змінити. Але обіцяю, що за рік ми все надолужимо і до Олімпіади вона буде набагато цікавіше.
– Безумовно, найуспішнішим для вас роком можна вважати минулий, коли ви тріумфували на Олімпіаді у Ріо. Який найприємніший спогад залишився з того спортивного форуму?
– Нагородження запам’яталося дуже добре. Коли стоїш на п’єдесталі, всі фотокамери спрямовані на тебе, і розумієш, що ось тут і зараз ти найкращий, – мало що може замінити ці почуття. Але найбільше тішився, коли у залі побачив український прапор і людей, які вигукували моє ім’я. Мабуть, підтримка вболівальників і є найбільшим мотиватором для мене. Саме на таких емоціях і тримається увесь сучасний спорт, коли спортсмен – не важливо, чи на футбольному полі, чи на хокейному майданчику, чи на гімнастичному килимі – відчуває підтримку тисяч людей.
– Зі славою може прийти й «зіркова хвороба»…
– Навіть якщо я нею «захворію», навряд чи об’єктивно зможу це оцінити. Для мене найголовніше – це людські стосунки, а не тимчасова слава. Для мене краще невеличкий сувенір, подарований від чистого серця, аніж дорогий автомобіль, вручений ніби «з панського плеча».
– Як ставитесь до критики?
– Якщо вона з аргументами, то завжди її вислухаю і, можливо, прислухаюсь. А коли вона лунає з уст, як то кажуть, «диванних військ», то на неї взагалі не зважаю… Візьмемо окремий приклад – міністр молоді та спорту. Можна почути, що він виглядає неспортивно, десь недофінансовує галузь. Але він єдиний, хто, починаючи з 2008 року, відремонтував гімнастичний зал. Тож давайте оцінювати людей за справами, а не за інформацією у медіа.
– Що для вас означає бути патріотом країни?
– Для мене патріот – це людина, яка попри всі негаразди залишається на рідній землі та намагається ці негаразди подолати. Людина, яка щодня робить щось не лише для своєї родини, а й для інших співвітчизників. Коли, наприклад, у Франції до мене підходить вболівальник і каже: «Я живу тут, але так вболіваю за Україну», а на запитання, чому не їде додому, відповідає, що не може, – ось це не патріот.
Ми живемо у ХХІ столітті та маємо безліч можливостей бути успішними будь-де. Українці мають неймовірну силу духу, мені дуже подобається ця самобутність.
– Ви успішний гімнаст, але вік спортсмена короткий. Чи замислювалися, чим будете займатися після завершення кар’єри?
– Поки що ні. Усі думки спрямовані на спортивні досягнення. Втім, навряд чи буду тренером. Спокійно, а головне, ввічливо (посміхається, – прим. авт.) донести свій задум спортсмену – цього я не вмію. Тренером потрібно народитися, а не стати. Це дуже важкий хліб…
– Про що мріє Олег Верняєв сьогодні?
– Залишилось кілька цілей, зокрема, золота медаль Олімпіади в абсолюті, але це залежить лише від мене. А ще дуже хочеться, щоб в Україні скоріше закінчилась війна, і ми не відволікалися на сусідів та спокійно йшли своїм власним шляхом.