Чому в Києві зникли «меморіальні» трамваї-музеї?
Чимало киян пам’ятають, як на початку 1990-х містом ходили два меморіальних трамваї – один присвячений пам’яті ліквідаторів Чорнобильської аварії, другий – загиблим у афганській війні. Куди ж вони поділися, поцікавилася «Вечірка», пропонуючи відновити подібні вагони-музеї з експонатами нинішньої війни.
Пригадую, з яким трепетом у душі я кожного разу їхав у пофарбованому «під камуфляж» трамваї 14-го маршруту. Всередині звичайного вагона розміщувався справжній музей, створений працівниками Лук’янівського трамвайного депо. На стінах були розвішані портрети молодих киян, які загинули, «виконуючи інтернаціональний обов’язок», як тоді пишномовно було прийнято говорити, виправдовуючи зовсім непотрібну нам війну в Афганістані. Здавалося, очі мужніх десантників та піхотинців дивляться прямо в душу – такі проникливі були ті фото. Під кожним розміщувалася коротка біографія бійця та розповідь про його подвиг. Портрети були прикрашені квітами та перев’язані траурними стрічками.
Біля дверей вагона стояли скарбнички, виготовлені з гільз снарядів, у які кожен небайдужий пасажир міг вкинути певні кошти для лікування поранених бійців, про що періодично оголошував водій трамвая, одягнений у військовий камуфляж. У вагоні лунали «афганські» пісні, які під гітару з хриплуватим надривом у голосі виконували учасники тієї чужої війни, що додавало особливого душевного щему атмосфері в салоні. Розчулені пасажири здебільшого цікавилися фотографіями та кидали гроші до скарбничок.
У вагоні, який називався «Чорнобиль – наш біль» також розміщувалися портрети загиблих ліквідаторів страшної аварії на Чорнобильській атомній електростанції: Володимира Правика, Віктора Кібенка, Василя Ігнатенка та інших пожежників, які першими кинулися приборкувати радіоактивний вогонь. Поряд висіли їх біографії, а також фото зруйнованого «мирним атомом» реактора четвертого енергоблоку. Були також скарбнички для збору пожертв на лікування уражених радіацією ліквідаторів, куди люди вкидали хто скільки міг.
Обидва ці трамваї вважалися вагонами милосердя. І багато хто з пасажирів чекав саме їх на зупинці, щоб хоч невеликими коштами допомогти постраждалим на війні та при аварії на ЧАЕС. Таким чином трамвайники не лише збирали матеріальну допомогу пораненим, а й пробуджували у громадян почуття патріотизму. Звісно ж, не обходилося й без вандалів, які іноді завдавали шкоди інтер’єру вагонів, але працівники Лук’янівського депо відновлювали «експозиції» цих меморіальних музеїв на колесах, і вони декілька років перевозили столичних пасажирів.
Але з часом вагони зносилися, та й пам'ять пригасла… А 2005 року було ліквідоване й саме Лук’янівське трамвайне депо – напевне, комусь приглянувся ласий шмат землі в центрі столиці. Весь рухомий склад його було передано до Подільського депо. Але цих меморіальних вагонів не було, запевнив мене заступник директора підприємства Микола Мартинюк. «Їх порізали на метал ще до передачі нам, оскільки термін експлуатації сплив», – сказав він.
Цю ж версію підтверджувала у своєму інтерв’ю того часу завідуюча Київським музеєм електротранспорту Лідія Левинська, яка, на жаль, вже померла. Вона розповідала, що вагони були створені Марком Рохліним – начальником Цивільної оборони Лук’янівського депо, який теж уже помер, і спочатку використовувалися як екскурсійні, а потім – для пасажирських перевезень. Коли ж вона дізналася, що трамваї зняли з маршруту, попросила директора депо передати їх у експозицію музею. Той відповів, що хоче створити свій музей, де вагони будуть експонуватися. Але згодом Лідія Архипівна довідалася, що їх порізали на металобрухт. «Він виявився дорожчим, ніж пам'ять», – сумно зазначила завідуюча музеєм…
Історія цих двох меморіальних трамваїв-музеїв здається мені актуальною і нині, коли в країні вже понад три роки точиться війна, а у столиці про неї майже нічого не нагадує. Вулиці та транспорт, ті ж трамваї, заполонила реклама чого завгодно, а от щитів, тротуарних панно, плакатів на воєнну тему практично немає. Хіба що волонтери влаштують якусь фотовиставку зі збором коштів для лікування поранених.
А чому б керівникам транспортних підприємств, скажімо, того ж «Київпастрансу» чи метрополітену не залучити свій рухомий склад до цієї милосердної справи? Тим більше, що винаходити велосипед, чи то пак вагон, не потрібно – приклад того, як це можна зробити, ще на пам’яті. Таким чином можна додатково зібрати чималі кошти для постраждалих АТОвців, а також хоч на деякий час відволікти молодь, що у транспорті поголовно грає на смартфонах у віртуальні «войнушки», на живих героїв, котрі захищають їхнє мирне життя і потребують їхньої допомоги.
Нагадаємо, який вигляд мали київські трамваї у різні роки.
Будьте постійно у курсі подій, якими живе столиця – підписуйтесь на канал «Вечірнього Києва» у Telegram та Facebook!