«Горе з розуму» - сучасність з присмаком Грибоєдова
Молодий театр стартував прем’єрою минулого сезону – вічно актуальною виставою «Горе з розуму» за п’єсою Олександра Грибоєдова. Талановитий режисер, художній керівник «Молодого» Андрій Білоус поставив не зовсім звичну виставу, а з припискою: «брутальна класика».
На сцені – жодної декорації окрім лише одного крісла: чорна коробка сцени і наскрізний подіум-доріжка крізь партер, що нею заходять герої у сценічну дію. Відсутність декорацій компенсується надзвичайними костюмами, створеними художником Борисом Орловим. І, головне - гра! Зал сміявся і плакав, співчував героям……
Із сюжетної канви класичного «Горе з розуму» режисер залишив тільки конфлікт у сприйнятті світу дивака Чацького (Олег Коркушко) і представників «вищого» світу на чолі з «олігархом» Фамусовим (Валерій Легін), але в політичному контексті сьогодення. Головною особливістю роботи режисера Андрія Білоуса з текстом Грибоєдова стала іронічна дистанція у роботі з драматургічним матеріалом. Не останню роль, напевно, в цьому відіграв блискучий переклад п'єси, здійснений свого часу Максимом Рильським. Адже у дійсних зараз умовах непростих стосунків зі східним сусідом, кожне звернення театру до російської драматургії повсякчас наражається на дві проблеми: ксенофобське зневажливе ставлення націоналістичного штибу до росіян, або ж, — принизливі загравання з великоруською культурною спадщиною. Андрію Білоусу вдалося уникнути обох крайнощів. Режисер говорить про нас тут і тепер. Про тих, хто кожен день на війні і про тих, хто виключив самий факт її наявності зі своєї свідомості.
У виставі Чацький з'являється зовсім не з Європи, як в грибоєдівській п’єсі. Він забігає як солдат невідомої війни: шинель, кеди, речмішок і блакитна каска миротворця чи волонтера, хоча схожа й на каску Устима Голоднюка (героя Небесної сотні). Можливо, він повернувся з АТО, а може, з Майдану. На вояка Чацький не схожий. Швидше на неврастенічного студента-нонконформіста. Уявити таку людину у вирі справжнього бою досить складно. Його війна, скоріше за все, — це війна з самим собою і за право бути собою ж. Хоча іноді виникає реальне відчуття, що цей юнак був важко контужений і його мучать дикі болі. Власне, нервова пластика і судоми, що час від часу охоплюють його у розпал світських бесід, недвозначно натякають на те, від чого лікувався Чацький на Жовтих водах. Людина, що не має місця у суспільстві. В гіпертрофованому сексуально збудженому суспільстві, яке нікого й нічого не хоче чути-бачити крім своєї хтивості й розпусти. Цей Чацький повертається з війни туди, де на нього не чекають, де його не розуміють, не вміють чи не готові любити. Не готові, навіть якби й хотіли — як-от Соф’я (Дарина Баріхашвілі).
Залицяльників Софії режисер доводить до гротескних крайнощів: з одного боку - гомоеротичний кар'єрист, подобострастний лицемір Молчалін (Марк Дробот), той, хто відсидівся в тилу, «припудрюючи» свої щічки і носик, з іншого — аж занадто брутальний солдафон Скалозуб (Олександр Ромашко). Тупий солдафон і гарненьке чудовисько; хвалькуватий вояка й невтримний базікало, що, раптом заводить пісню інших часів: "Вышел в степь донецкую…"
Постановник максимально прибрав із п’єси діалоги на соціальну та політичну тематику, зосередивши увагу на почуттях, інстинктах і взаєминах героїв. Тож у виставі багато мелодраматичних і еротичних сцен, які у другій дії переходять у фарс та буфонаду. Бал у Фамусова — кульмінація вистави. Усі герої другої дії з'являються на балу у масках (з вибіленими обличчями). Весь цей світ існує лише для того, щоб одного разу прийти на бал. Чацького теж запрошують приєднатися до товариства і малюють йому на обличчі маску блазня. Але виходить криво — Чацький більше схожий на Джокера, ніж на веселого Арлекіна. Спроба знайти компроміс із собою закінчується жорстоким нападом судом, — герой не сприймає цей світ на фізіологічному рівні. Чацький вдягає шинель і повертається на свою війну.
Адже Чацький-миротворець шукає — тут і зараз — не тільки своє кохання з колишнього життя, а насамперед він шукає в тій-таки Софії — союзника. Такого ж миротворця. І не знаходить. Соф’я (Дар’я Баріхашвілі) – досі вагається між коханням і пристрастю, між мудрістю і дурістю, між неволею і свободою. Тож питання служби і прислуговування (начальству, владі тощо), про які говорить Грибоєдов, у виставі Білоуса прозвучали напрочуд злободенно і болюче.
Нагадаємо, «Бог різанини» уже в Молодому театрі.
Будьте постійно у курсі подій, якими живе столиця – підписуйтесь на канал «Вечірнього Києва» у Telegram та Facebook!