Про переваги інклюзивної освіти
У класі вчиться семеро дітей. Майже всі вони з неблагополучних сімей, бідно одягнені, навіть не віриться, що це – діти киян. Але Настя виділяється на їхньому фоні: дівчинка завжди в охайному вигляді, красивих сукнях, і у волоссі школярки прикраси. На відміну від інших навчальних закладів із вчителя тут не глузують, а дивляться «у рот»: дітям не вистачає уваги дорослих, – не вихваляються один перед одним, у кого батьки крутіші та модніший гаджет. Це не зовсім звичайна школа, це – допоміжний інтернат для дітей зі слабкою розумовою відсталістю. Майже всі діти тут ночують, забирають їх батьки у п’ятницю ввечері та повертають у понеділок зранку. Тому до кінця тижня учні вже виглядають трохи занедбано, адже умов помити довге волосся у дівчат немає, так само, як і попрасувати одяг. Лише Настя чекає сьомої години вечора, коли за нею з роботи прийде мама. Іноді дівчинці щастить, її забирають одразу після уроків. Перевели сюди Настю у 5 класі, коли вчителі-предметники замінили одного вчителя молодших класів, з’явилося багато предметів та кабінетна система, дівчинка, яка і раніше не встигала, взагалі почала відставати. До того ж однолітки весь час глузували над дівчинкою, що вона невпопад сміється чи говорить начебто якісь дурниці. Батькам школярки важко було прийняти таке рішення, але все ж таки вони вирішили віддати дівчинку на навчання туди, де такі самі діти, як і вона.
Усі ці діти зростають соціальними сиротами при живих батьках. І справа не в їхньому діагнозі. Забирати дітей у кінці робочого дня, а не лише на вихідні батькам ніхто не забороняє. До того ж майже всім учням спочатку ніхто не ставив діагноз «розумова відсталість», ставили «ЗПР» (затримка психічного розвитку), це межа між розумовою відсталістю та нормою. І вже тоді батьки повіддавали їх в інтернатні заклади спеціального профілю. Батьки цих дітей – люди з інвалідністю, інтелектуальною недостатністю, багатодітні, – у кожного своя доля. Але не завжди їх можна засуджувати: є бабуся, котра взяла під опіку онуку, мати якої померла, а батько – небезпечний для оточуючих алкозалежний. Бабуся онкохвора, інтернат розміщено далеко (живе бабуся під Києвом), возити та забирати онуку щодня сил немає, а тримати дівчинку в іншій школі не будуть.
Не такі, як усі, у дитячому колективі
Раніше батьки «особливих» дітей, бажаючи, щоб їхня дитина була серед однолітків, брала активну участь у соціальному житті, всіма можливими способами приховували діагноз (це можливо, наприклад, коли у дитини ЗПР), діставали потрібні довідки, що розвиток дитини йде відповідно до норми. Ще один великий плюс на користь навчання дитини з переліченими діагнозами в інклюзивному класі загальноосвітньої школи – тут вона на відміну від інтернату отримає атестат про повну середню освіту. Інтернат же такий атестат не давав, до того ж мало який роботодавець захоче брати до себе людину, котра має документ про освіту допоміжної школи-інтернату. Крім того, не така, як усі, дитина, спілкуючись зі здоровими дітьми, «підтягується» за ними. Директор інклюзивної школи № 140 Оксана Євгенівна Семенюк розповідає, як третьокласник, який пересувався лише на візку, почав самостійно вставати після того, як опинився в класі разом із здоровими однолітками.
Оскільки Україна взяла курс на євроінтеграцію, в «особливих» дітей та їх батьків стає більше прав, і вони закріплені документально. Для того щоб діти росли в сім’ях, а не в інтернатах, мали змогу спілкуватись із здоровими ровесниками та не були викреслені із життя, останніми роками в Україні активно розвивають інклюзивну освіту. При цьому в класі звичайнісінької школи з 15 дітей вчиться 2–3 дитини з інвалідністю. Це може бути учень із ЗПР чи ДЦП (останніми роками спеціалісти схиляються до того, що ці діагнози не стають на заваді навчанню в загальноосвітній школі).
- Уже через рік ми можемо зробити так, що ті діти, хто розпочав свій шлях в інклюзивних класах, житимуть комфортніше. Навколо них почне кристалізуватися зона комфорту, вона розширюватиметься. Тож ситуація з кожним днем/місяцем/роком ставатиме кращою, – запевняє директор департаменту соціальної політики КМДА Юрій Крикунов.
Але те, що складнощі й перешкоди є на шляху до інклюзії, визнає і посадовець.
- По дорозі ми мусимо подолати низку перешкод. І перешкоди, на жаль, перш за все не архітектурної складової (хоча вона також є), більша перешкода – свідомість громадян. Причому, як не парадоксально, це свідомість і дітей з інвалідністю та їх батьків, і звичайних дітей та їх батьків, які ходять до загальноосвітніх шкіл. І перші до певної міри нервують і не готові заходити в звичне буденне середовище (хоча вони того прагнуть), і загальне суспільство не завжди готове сприймати як людей з інвалідністю, так і діток з інвалідністю. Це не означає, що ми не хочемо бачити «особливих» діток, – ні. Ми хочемо. Але часто ми не знаємо, як себе поводити з ними, що треба робити, а чого – не треба. Іноді буває, що люди, які бажають допомогти, насправді можуть зробити щось таке, що ображає людину, – зазначає Юрій Крикунов.
У серпні цього року було внесено поправки до Закону України «Про освіту», і тепер будь-яка школа може стати інклюзивною за потребою, тобто батьки «особливої» дитини звертають до найближчої до місця проживання школи із заявою, щоб їхня дитина тут навчалась. Відмовити не мають права.
Коли починаються складнощі
Проте це лише на папері. А як насправді? Пані Зоя, мама Анастасії, розповіла, як намагалася доньку з діагнозом «ЗПР» влаштувати до школи з інклюзивними класами. Обійшла майже всі школи у Солом’янському районі – відмовляють. Пояснення від адміністрації: у нас немає потрібних фахівців (в інклюзивному класі працює крім вчителя ще й асистент, який допомагає саме «особливим» дітям. Але знайти його вкрай складно, адже на нього виділяється 0,5 ставки вчителя, а це менше 2 тис. грн), ми не знаємо, що робити з такими дітьми. Жінка зверталася навіть до Марини Порошенко як голови Благодійного фонду Петра Порошенка, яка курує запровадження інклюзивної освіти в Україні. Відповідь: ваша дитина має право навчатись у загальноосвітній школі. Декілька місяців пані Зоя билася за право доньки вчитись у такій школі, як і всі діти, обходила кабінети держслужбовців, директорів шкіл – хтось прямо відмовляє, хтось натякає, що дитина відчуватиме себе некомфортно із здоровими дітьми, хтось побоювався, як дитина поводитиме себе на уроках. Ще одна складність – пройти ПМПК (психолого-медико-педагогічну комісію). Потрібно, щоб у її висновку було написано, що їй рекомендоване навчання за програмою загальноосвітньої школи.
- На ПМПК нас відмовляли від загальноосвітньої школи, аргументуючи це тим, що там жорстокі діти, – згадує пані Зоя.
Цього року Анастасія до інклюзивної школи так і не потрапила. Але її мама не збирається здаватися і в наступному році продовжуватиме боротьбу за освіту дитини.
14-річний Сашко має діагноз «ДЦП». Проте це жвавий хлопець, який займається спортом, про його хворобу нагадує лише кульгава хода. Здавалося б, чим він заважатиме у звичайному класі. А ні, мама хлопця розповідає, що вже було змінено декілька навчальних закладів, адже діти не приймають його, і більшість педагогів також мріє позбутися хлопця, в якого конфлікти з однолітками, аби не брати відповідальність. Жінка вважає, що все йде від батьків дітей, які напряму їй казали, що не хочуть «щоб не така» дитина сиділа поруч з їхніми.
Напевно, повинно змінитись не одне покоління, поки наше суспільство змінить ставлення до людей з особливостями. За радянських часів такі люди жили в інтернатах, і на вулицях їх майже неможливо було побачити. Проте Україна вважає себе європейською країною, тобто повинна підтримувати європейські цінності. У цивілізованих країнах нікого не здивуєш тим, що «особливі» діти вчаться разом із звичайними, людям на візку чи незрячим допомагають перехожі, а у більшості серйозних установ працюють люди з вадами. Для працівників на візках там спеціально облаштовують робочі місця, люди із синдромом Дауна під наглядом куратора виробляють нескладні речі на виробництвах (це може бути що завгодно: від м’яких іграшок до запчастин для автомобілів), адже вони здатні робити нескладні однотипні дії.
Як бачимо, європейці не страждають від того, що поруч з ними перебувають люди з особливими потребами. То може і нам саме час брати приклад та не лякатись «особливих» дітей?