Як відпочивали влітку у дореволюційному Києві [архівні фото]

Місця зустрічі та «вдивляння» у місто

Щойно після весняної повені сходила вода, кияни виходили на пагорби, звідки відкривалися чудові краєвиди. У Царському саду, а нині Маріїнському парку, прогулювали останні заняття гімназисти, зустрічалися закохані – деякі дерева, під якими завбачливо були поставлені лавочки, навіть мали особливі назви.

І так само, як і сьогодні, люди розвертали лави в бік Дніпра, милуючись пейзажем. Зелені було багато, але вона часто-густо невпорядкована, на схилах не було доріжок, майданчиків, ліхтарів. У цій гущавині відпочивали, пікнікували, готувалися до уроків. Костянтин Паустовський, навчаючись, увесь весняний час проводив у Маріїнському парку, згадується він і у творах Булгакова та Купріна.

Культура «вдивляння» у місто масово виникла, коли з’явилися оглядові майданчики, проклали доріжки, зробили огорожі й укріпили схили. Ця традиція формується протягом ХІХ – на початку ХХ століття. І до путівників потрапляють рекомендації, куди треба сходити гостям і туристам, щоб побачити кращу частину Нижнього міста та Лівобережжя.

Тоді ж з’явилися і фонтани, біля яких завжди збирався люд, солдати гімназисти. Таких фонтанів, що були відлиті на київському заводі Олексія Термена упродовж 1899–1901 років, було сім. П’ять з яких збереглися – два в Маріїнському парку по обидва боки палацу, інші – на Золотих воротах, біля театру ім. Франка, на вулиці Гончара (перенесли з Софійській площі), інші залишились лише на світлинах (на площах Караваєвській (зараз Льва Толстого) та Царській (нині Європейська).

Увечері – ресторан, зранку – мінеральні води

Влітку кияни полюбляли посидіти в ресторанах, особливо на відкритих терасах. Таких закладів було зо кілька десятків. Серед найпопулярніших – ресторан на даху готелю «Прага» (Володимирська, 36), де гості вечеряли в оточенні дерев та свічок.

А ще кав’ярня Семадені на розі Хрещатика та Інститутської. І, звісно, ресторан на розі Прорізної і Володимирської, де бували всі знаменитості, серед них і Олександр Вертинський, автор поезії «Киев – родина нежная», яку за легендою він написав у ресторані прямо на рахунку. Чимало закладів розташовувалося й на Хрещатику, який став місцем масових прогулянок у другій половині ХІХ століття.

У самісінькому центрі міста, де зараз стадіон «Динамо», знаходився розважальний заклад «Шато де фльор». Вхід до нього був платний. На території влаштовували вистави, концерти, а потрапляла туди особлива публіка, ласа до розваг.

– Це місце по-різному описали два письменники. В «Ямі» Олександра Купріна в цьому ресторанчику вечеряють головні персонажі, він змальований дуже гостро і критично. А Нечуй-Левицький у «Хмарах» розповідає, як перед великою гулянкою поліційні москалі, тобто люди в уніформі, ледь встигали стягати з паркану людей, охочих до безкоштовних розваг, – зауважила культуролог. – Письменник згадує спів тірольців, запуск повітряної кулі, феєрверк, що біло-червоним і синім кольором виблискував між деревами. Тобто всередині закладу він символічно вміщує імперську культуру з триколором, а зовні перебуває український Київ, який не може потрапити всередину.

Після бурхливого вечора заможні кияни йшли оздоровлюватися у заклад штучних мінеральних вод, так звані «мінералки». Починав він своє життя у Царському саду, а саме в палаці, який стояв у запустінні після пожежі 1819 року.

Там влаштовували концерти і можна було взяти ванну мінеральної води із закордонною назвою, а насправді – просто з додаванням сірчаної кислоти, вапна тощо. Відвідувачі могли насолоджуватися чудовим садом, що оточував палац, і це, напевно, діяло краще за воду. Пізніше удільне відомство, що опікувалося маєтками царської родини, вирішило реконструювати палац. І «мінералки» переїхали у новозбудоване приміщення на початку Володимирського узвозу, яке не збереглося до наших часів.

Заповідник спокою та центр паломництва

– Володимирська гірка сьогодні, як і понад сто років тому, є заповідником спокою в центрі гамірного міста, – звернула увагу Владислава Осьмак. – На верхній її терасі знаходилася альтанка, яку в Києві у першій половині ХХ століття називали Храмом повітря. Це було місцем, куди лікарі приписували пацієнтам приходити, сидіти, дивитися на красу і дихати свіжим повітрям, яке піднімалося з Дніпра... Володимирська гірка у Булгакова – найкраще місце в світі, у Купріна пов’язана з історією кохання, їй присвячували вірші Микола Ушаков та Максим Рильський.

Спокій тут порушувався лише раз на рік – під час загальноміського паломництва на День Хрещення, 28 липня. Біля пам’ятника Володимиру, спорудженого 1853 року, проводилися урочистості, вздовж алей стояло військо. З різних куточків міста люди сходилися до пам’ятника на молебень. Нижче, аж до набережної Дніпра, на стежках і газонах кияни збиралися подивитися на це видовище. А біля Дніпра відганяли пароплави, човни і ставили тимчасову капличку, у якій правили молебень і проходило водосвяття на згадку про хрещення киян у Дніпрі.

Купальні, пляжі, пароплави

Яке літо без пляжів! Містяни розкошували на березі Дніпра, знайомилися. Тодішні пляжі описує Валер’ян Підмогильний у творі «Місто» – коли його головний герой Степан Радченко на пароплаві прямує підкоряти Київ, він бачить цей міський відпочинок і з точки зору мешканця села засуджує його – от уже буржуї, повикладали свої тіла, робить їм нема чого.

– А ще раніше масових пляжів не було, замість них працювали купальні. Одна з учениць Інституту шляхетних панянок описує важкий похід на купання до Дніпра – дівчат вулицями Липок вели строєм за класною дамою, в сукнях і фартушках. За ними їхав візник на екіпажі, куди складали дівчат, що непритомніли дорогою. Бо спека, корсет і нервування, що випадково можна зустріти генерал-губернатора, – поділилася Владислава Осьмак.

Залюбки здійснювали кияни і променад вздовж Дніпра, в ті часи на набережній у кілька рядів росли дерева. На жаль, сьогодні ця традиція через смог від дороги практично втрачена.

На Лівий берег потрапити можна було лише ланцюговим мостом. Або переплисти. Як тоді плавали, описав Купрін у циклі нарисів «Київські типи» («Дніпровський морехід»). Зокрема, на колісних пароплавчиках переплавляли на Труханів острів. Там знаходилася слобідка, де жили робітники судноремонтного заводу з родинами. Але притягували не вони, а заклад, де продавали найдешевшу горілку в місті. Там співали куплети, сатиричні пісеньки, дівчата танцювали канкан – розваги не для порядних родин.

Твори, в яких описується Київ:
- Костянтин Паустовський «Повість про життя»
- Іван Нечуй-Левицький «Хмари»
- Михайло Булгаков «Біла гвардія»
- Валер’ян Підмогильний «Місто»
- Олександр Купрін, оповідання («Яма», «Київські типи» та ін.)
- Микола Ушаков «Уздовж гарячого асфальту», «Повість швидкоплинних літ»

Фото зі сторінки  fun.livejournal.com