26 років тому до лексикону новітньої історії СРСР увійшла абревіатура ГКЧП

19 серпня 1991-го Країна Рад прокинулася під мінорні акорди балету «Лебедине озеро». Оскільки тоді геніальна музика Чайковського незмінно супроводжувала скорботні ритуали, люди очікували на чергову звістку про смерть сановної особи.

Диктори із суворими обличчями, які невдовзі змінили балерин на телеекранах, повідомили про створення у Москві Державного комітету з надзвичайного стану (російською – ГКЧП).

Стратегічною метою «гекачепістів» було запобігти підписанню вже підготовленого Союзного договору, який істотно розширював права республік і позбавляв центр багатьох владних повноважень, та зберегти країну в тому вигляді, у якому вона існувала майже 70 років. Комітет запроваджував надзвичайний стан у окремих місцевостях на термін 6 місяців, забороняв мітинги та зібрання, діяльність численних ЗМІ, повідомляв про усунення від справ Президента Союзу і Генерального секретаря ЦК КПРС Михайла Горбачова «за станом здоров’я». Так розпочалися події, які згодом дістануть назву «Серпневого путчу».

На відміну від «старшого брата» українці із принциповими оцінками та заявами не поспішали. Віце-прем’єр Костянтин Масик, який 19 серпня 1991 року виконував обов’язки голови уряду УРСР, відреагував на новини з Москви, підписавши ухвалу із доволі розпливчастою назвою «Про створення тимчасової комісії для запобігання надзвичайним ситуаціям», де йшлося про наведення дисципліни та порядку, а також посилення контролю за діяльністю… ЗМІ та використанням копіювальної техніки.
Єдиною у столиці впливовою інстанцією, яка визначилася 19-го серпня зі ставленням до путчистів, був ЦК Компартії України (пізніше перший секретар ЦК Станіслав Гуренко візьме на себе всю відповідальність за шифровку, надіслану до обкомів партії із вимогою підтримати ДКНС).

Зауважу, незабаром позиція комуністів зміниться і фактично нічим не відрізнятиметься від тез Голови Верховної Ради України Леоніда Кравчука. Він тими літніми днями поводився у повній відповідності зі своїм майже легендарним реноме політика, здатного обійтися під дощем без парасольки завдяки вмінню прослизнути «між крапель». Виступаючи у офіційній партійній пресі (яка, до речі, кілька днів поспіль друкувала всі матеріали ДКНС), а також по українському телебаченню 19 серпня, Голова Верховної Ради закликав до спокою та турботи про врожай.

Пізніше Кравчук буде дещо інакше трактувати свою поведінку у дні путчу, навіть стверджуватиме, що 19 серпня написав заяву про вихід із партії. Не випадково згодом у народі почав ходити новий анекдот про відомого політика. «Захотів якось Леонід Макарович зіграти у шахи з комп’ютером, а той узяв і відключився. Викликали майстра. «Що ж це у вас комп’ютер бракований?» – ображається Кравчук. «Ні, комп’ютер справний, – відповідає майстер. – Він просто не може зрозуміти, за кого ви граєте – за білих чи за чорних».

Історія здатна на вражаючі парадокси. «Серпневий путч», як не дивно це звучить, лише прискорив рух України до незалежності, суттєво скоротивши марафон, що за інших обставин міг би тривати роками, до мінімальної відстані спринту. Заколот, котрий мав законсервувати Союз, мимоволі став детонатором суто протилежного процесу – розпаду СРСР і подальшого «параду суверенітетів».

24 серпня Верховна Рада ухвалила Акт проголошення незалежності України нечувано великою кількістю голосів – 346. Характерно, що за історичний документ разом зі своїми одвічними ідейним опонентами голосувала й ліва більшість парламенту на чолі з комуністами, які добре усвідомлювали: інших варіантів дій в умовах тектонічних зрушень українського політикуму у них просто немає.

Питання про те, чи дійсно не знав Михайло Горбачов про наміри путчистів, чи просто старанно грав роль новітнього Понтія Пілата на дачі у Форосі, досі залишається відкритим. На прес-конференції після повернення Горбачов із якоюсь непритаманною навіть для нього відвертістю зізнається: «Всього я вам не скажу». І помовчавши, додасть: «Всього я вам ніколи не скажу!».

«Вечірка» засудила ДКНС

У серпні 1991 року «Вечірній Київ» став одією із небагатьох столичних газет, які чітко визначили своє негативне ставлення до ДКНС.

Вранці 19 серпня відбулися збори творчого колективу. Оскільки видання на той час уже було незалежним від компартії і влади, зміст і політичний характер публікацій визначали журналісти. Їх рішення було однозначним: розцінювати створення ДКНС як державний переворот і правдиво висвітлювати реакцію на нього громадськості столиці.

За тих обставин подібна ухвала вимагала неабиякої мужності: виступати проти путчистів означало йти проти компартії, яка ще була при владі. Позаяк офіційні структури поводили себе у ставленні до заколотників доволі обережно, ніхто не знав, чим могла обернутися для «Вечірки» її громадянська позиція.

21 серпня «Вечірній Київ» подає хроніку подій у республіці: у Харкові міліцейські частини особливого призначення взяли під охорону місцеве телебачення, в Одесі за зачиненими дверима засідала міськрада, у Івано-Франківську відбувся мітинг протесту, у Тернополі розповсюджені листівки з текстом звернення Єльцина-Хасбулатова-Силаєва та заявою Руху за підписом Драча. І тільки 23 серпня, коли захлинувся путч, журналісти могли з полегшенням зітхнути – заколотникам не вдалося переписати історію, репресії відміняються.