Він і вона: війна не закінчується після демобілізації
Юлія БОДНАРЮК
Оксана і Віктор Пономаренко - мої гарні друзі ще з тих часів, коли не було війни. Ми зустрічалися за гальбою пива та обговорювали життя журналістське. Тоді ми з Оксаною навіть уявити не могли, що зовсім скоро проведемо своїх чоловіків до АТО. Вивчатимемо щодня карту обстрілів, хвилюватимемось і чекатимемо...
Вона. Оксана Пономаренко:
«Від цього ліків немає»
До того, що Віктор піде на війну, я була готова, якщо взагалі можливо до цього підготуватися. Вже наступного дня після того, як «зелені чоловічки» зайшли у Крим, він з самого ранку побіг до військкомату. Звідти відправили додому і наказали чекати.
Чекали щодня, що ось-ось подзвонять і скажуть: з речами на вихід. Але не дзвонили. Минув місяць, другий, пройшли дві хвилі мобілізації, ніхто не дзвонив. Мабуть, тому, що чоловік раніше ніколи не служив у війську.
І тут 30 липня зателефонували. Хотілося плакати, але не плакала. Хотілося просити не йти, але не просила. Зібрали рюкзак, зняла свій медальйон зі святим Шарбелем і попросила, щоб обов’язково віддав, коли повернеться.
Поки тривали навчання на полігоні, друзі допомагали збирати різне причандалля – каску, бронежилет, тактичні рукавиці, ремні, всякі наколінники, налікотники.
Потім не випускала телефону з рук ані на мить. Дзвінок: «Живий, здоровий, все гаразд!» І гудки. Такі дзвінки були звичними. Часом у трубці чула, як розриваються снаряди, часом команду: «Повітря!». Головне, щоб дзвонив щодня. Коли телефонні розмови ставали довшими, розуміла – відвели на відпочинок. Тоді вже можна було півгодини говорити.
Дзвонив завжди, щодня – це була обов’язкова умова. Нехай три секунди, але подзвонити. Бувало, що бачила його у якомусь телевізійному сюжеті. А якось, коли їхній підрозділ відвели на відпочинок, ми розмовляли телефоном, і я водночас спостерігала за чоловіком через веб-камеру, встановлену на площі. Нині це здається смішним, але тоді це було ледь не особистою зустріччю.
Дуже важкою була зимова відпустка. Безсоння, алкоголь, підвищена нервозність, реакція на всякі петарди. Намагалася стримуватися, але якось просто вибухнула – розкричалася, чимось кинула. Як не дивно, але це подіяло. Віктор тоді зрозумів, що у мене теж психологічні проблеми: щодня чекати, хвилюватися і намагатися не помічати, що кожного дня тобі ніби серце з грудей виривають – теж непросто.
Ті, хто перейшов через таке, знають, що війна не закінчується після демобілізації. Насправді, вона ніколи не закінчується. З часом стає спокійніше, але залишаються форма у шафі, фотографія у телефоні, могила друга. Головне - не залишатися наодинці зі своїми думками. Бо тоді може настати найстрашніше...
Він. Віктор Пономаренко:
«Якась частина душі залишається там»
У дружини моєї характер такий, що не кожний чоловік має. Ставилася з розумінням до всіх ситуацій. Оксана вважає, як і я, що найперше призначення чоловіка – захист рідної землі.
Дзвонила, розмовляли про буденні речі. Були хлопці, що взагалі не казали рідним, що вони на Сході. Вважаю, що це неправильно. Нещодавно загинув хлопчик із містечка, звідки я родом. Він мамі не казав, що воює. Уявляєте, який шок вона пережила, коли повідомили про загибель сина.
Помітив, що і хлопців, і мене дратує жалісливе ставлення. Дружина про це знала. Навіть не запитувала, чи я одягнув шапку і пообідав.
Після першої відпустки прийшло філософське сприйняття: «Ну не повернуся – так воно і буде». Бо часто бачив, що для кожного у житті свій сценарій. Своя доля.
Якось ми проїхали... мінним полем до пункту призначення. Нам нацгвардійці руками махали, думали, це вони вітаються. А коли зустрілися, вони кажуть: «Розуміємо, що ви ВДВ і найкращі, але, можливо, досить мінним полем туди-сюди їздити?»
Був випадок, що йшли колоною і поламався БТР. Водій колупається-ремонтує, усі клянуть його. Затрималися. Виїжджаємо і бачимо, що те місце, де ми мали бути, «Градами» накрило. Все горить...
Повернутися з війни остаточно неможливо. Якусь частину своєї душі ти залишив там. Дехто п’є, і тут завдання рідних – зупинити.
У нас був хлопчина, який побував і у “котлі”, і у дуже серйозних «зарєзах». Йшов з автоматом в кукурудзу і казав, що не вийде, поки хоч одного ворога не «зустріне». Поводився завжди абсолютно спокійно .
А зустрілися з ним після війни на цвинтарі в річницю загибелі товариша - не впізнав. Худий, неголений. Запитую: «Хворієш?» «Та ні, п’ ю, накрило», - відповів.
Ми насправді повертаємося іншими. Пережите змінило. Я став абсолютно байдужим до матеріального. Коли ти бачив, як воно за секунду перетворювалося на купу цегли чи залізяку. Як людина розмовляла, жартувала, і за одну секунду стала шматком м’яса...
Мене часто запитують: «Чого пішов?» Тому що у мене є сім’я, люди, яких я люблю. Як я дивитимуся в очі своїй дружині, доньці, якщо йде війна, а я собі ходжу на роботу , п’ ю пиво? Як сказав один товариш: «Війна – це страшний наркотик, і ми на нього підсіли».
Ольга Юрценюк, психотерапевт, медичний психолог:
- Коли хлопці повертаються з АТО, будьте терплячими і намагайтеся зрозуміти близьку людину. Бажано не розпитувати про пережите. Навпаки, важливо відволіктися, хоча наполягати на якихось розвагах, зрозуміло, недоречно. У переважної більшості чоловіків відбувається переоцінка цінностей. Потрібні спокій, затишок, добре харчування. Намагайтеся поступово скеровувати його думки на позитивне майбутнє: улюблені заняття, відпочинок, життєві успіхи, надійні стосунки. Якщо це доречно – помрійте разом з ним. Але будьте щирими і правдивими у своїй підтримці.