Турботлива матір у шістнадцять: міф чи реальність?
Оленці 16, вона іде по вулиці і посміхається двохрічному сину. Сама ще дитина, дуже рано відчула на собі всі «переваги» дорослого життя… Доля цієї дівчинки, позбавленої батьківського піклування, не виняток, а скоріш один з багатьох прикладів, з якими повсякденно мають працівники Центрів соціальних служб столиці.
Оленка проживала у квартирі з бабусею та дідусем хворими на туберкульоз. Батьки дівчини розлучені. Мати сама потребувала допомоги, бо має схильність до алкоголізму. Оленка постійно тікала з дому, тому і потрапила на облік до Центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді Шевченківського району столиці (до речі, мережа таких служб працює у кожному районі), та Служби у справах неповнолітніх. На той час їй було 14 років, дівчисько шукало на вулиці любов, піклування та підтримку - все те, чого так бракувало вдома. Згодом Олена познайомилась з хлопцем, якому було 21 рік, і незабаром зрозуміла, що вагітна. Злякалась? Звісно ж, до безтями. Але їй на допомогу прийшли соціальні працівники. Зустрічі з ними, особливою з Мариною, стали якорем, який допомагав триматися. Дівчинка прислухалась до їх порад, на відміну від своєї матері. Остання зовсім не йшла на контакт з фахівцями, вважаючи, що в її житті немає жодних проблем.
Звісно ж фахівці із соціальної роботи зустрічались і з батьком майбутньої дитини, але він не бажав брати відповідальність ні за свою дитину, ні за її неповнолітню матір. Іноді допомагав батько дівчинки, але це траплялось вкрай рідко. Незабаром, бабуся з дідусем померли, а в хаті сталася пожежа.
Марина відшукала спонсорів, підключила благодійні фонди та організації, які допомогли Оленці з дитиною зробити ремонт, купити необхідні меблі; також обладнали дитячу кімнату та вставили, вікна, які побив батько майбутньої дитини, намагаючись з’ясувати стосунки.
Працівники Соціальної служби огорнули дівчинку любов’ю і піклуванням. Марина оформила Оленку до вечірньої школи, возили її туди на заняття, домовлялись про перездачу заліків та іспитів. Але, на жаль, дівчинка, залишила вечірню школу. Вона безтямно любить свою дитинку, але навіть після всього пережитого, мріє по легкі гроші та веселе, безтурботне життя. Саме тому фахівці соціальної служби і на далі допомагають їй, сподіваючись, що врешті-решт дівчинка, яка у свої 16 років, завдяки увазі і турботі соціальних працівників, вже стала люблячою та турботливою матір’ю, подорослішає і в неї з’явиться бажання вчитися та працювати. Згодом вона зможе не тільки просто любити дитину, але й брати на себе відповідальність. І саме це стане головною перемогою соціальних працівників, які протягом трьох років, залишаються поруч. Вони продовжують підтримувати дівчинку, приділяючи їй безліч часу, надихаючи її на вдосконалення. Чудова усміхнена матір, яка турботливо бере на руки свого сина, це їх перша, але не остання перемога.
Наталя Плохотнюк, Катерина Кузьменкова