«Невидимий батальйон»: чи є місце для жінки в армії

Щоб жінки мали рівні права та можливості з чоловіками, мало один раз прийняти закон чи постанову, мало навіть квотування – необхідна цілеспрямована, системна робота на різних шаблях суспільства. Особливо це важливо щодо представленості жінок у силових структурах та безпековому секторі, де традиції шовінізму складалися навіть не роками, а століттями.

Одним з таких проектів, що має довготривалу мету – розбити стіну перепон для жінок у армії – є «Невидимий батальйон», присвячений правам жінок та гендерній рівності у ЗСУ. Але не тільки, бо «Невидимий батальйон» — це ще й документальний фільм, який знімають про українських бійчинь.  Про деталі цього проекту, а також про свої враження від зйомок та плани на світовий прокат розповіли його учасниці.

Автор і директор проекту «Невидимий батальйон» Марія Берлінська говорить, що немає точних цифр, скільки насправді жінок брали й беруть участь у бойових діях.

«Об’єктивними цифрами не володіє ніхто — ні Міністерство оборони, ні МВС, тому що дуже багато жінок знаходяться там в напівлегальному положенні. Вони є неоформленими або оформленими не на ті посади, які вони фактично займають. Наприклад, жінок-снайперок оформлюють швачками, кухарками, гранотометниць оформлюють прибиральницями і так далі.

Олена Білозерська з ДУК «Правий сектор», учасники якого не мають офіційного статусу, запевняє, що хлопці намагаються оберігати дівчат на війні, намагаються не брати на більш ризиковані завдання.

- Зі мною завжди поруч мій чоловік та моє чотирилапе, хвостате дитя – кіт Ватник. Після мого першого бою кошеня прибилося до мене і я залишила його, виростила. Він скрізь зі мною, коли горіла наша база я ледь врятувалася, мене викинуло вибухом, на нозі порвало зв’язки. Але мій кіт навіть тоді був поряд, його шерсть горіла, він потушив її об сніг… Тварина після такого жахіття могла б забігти, біс його знає куди, у село якесь, до людей, але Ватник дочекався доки стихне полум’я і нявчав, щоб ми його знайшли, - каже Олена Білозерська.

- Я хотіла би, щоб одним із гасел української армії стало таке: “У нас немає в армії солдат-жінок, у нас є солдати, які народились жінками“, - каже парамедик Юлія Паєвська.

Юлія розвінчує думку про те, що жінкам на війні психологічно тяжче, ніж чоловікам.

 - Жінки мають більш гнучку психіку й адаптуються до екстремальних умов швидше і з меншими втратами, – з досвіду говорить Тайра. – Можливо, фізично непідготовлені дівчата будуть мати проблеми, але, якщо вони впевнені, що бути солдатом – їхнє покликання, вони здолають усі перепони.

- На сучасній війні жінки дуже мотивовані, - переконана Марія Берлінська, керівник центру підтримки аеророзвідки, координатора проекту соціологічних досліджень «Жінки на війні»  - Попри те, що їм доводиться долати масу перешкод на всіх рівнях, щоб захищати свою країну. На війні жінки зазнають постійної дискримінації, їх оформлюють у наказах як «директора бані» чи «бібліотекаря», а вони служать медиками, розвідниками, снайперами…  Дуже часто  вони не можуть отримати статус УБД.

- Цим кінопроектом ми маємо на меті три завдання, - розповідає Марія Берлінська, - Перша — задокументувати, що відбувається і показати роль жінок в цій війні, причому продемонструвавши, що наші жінки із нашими чоловіками воюють цілком на рівних, а російських армійців вони просто перемагають.

Мені кажуть: «Для тебе така важлива гендерна рівність, що ти хочеш загнати всіх жінок в армію». Ні, я хочу єдиного – щоб сектор безпеки і оборони формувався за принципом професіоналізму і патріотизму, і це стосується всіх. Тут не може бути ні статі, ні кольору очей, тільки освіта, тільки професіоналізм. І кіно – дуже хороший інструмент, що дозволяє доступно пояснити ці речі суспільству. Друга — дати можливість нашим жінкам повноцінно служити. Я хочу, щоб сектор безпеки і оборони формувався за принципом професіоналізму і патріотизму. Це єдині принципи, які можуть стояти в основі. Ніякі інші забобони, якісь гендерні упередження, чиїсь стереотипи не можуть впливати на це. Третя — інформаційна війна, яку ми програємо в світі, яку ми програємо в середині нашого суспільства. Ми хочемо через жінок нагадати світові і Україні, що війна триває, що в цій війні воюють жінки, воюють добре, і що це далеко не громадянська війна. Нам потрібно доносити цю думку до світу, тому що на четвертому році конфлікту ми інформаційну війну програємо. Хлопців у формі вже всі бачили, і до них звикли. А у нашому фільмі світ буде бачити, що гинуть і калічаться наші жінки, що вони воюють і перемагають російську армію. І нам не потрібна глибока стурбованість, нам потрібна реальна підтримка» .

«Невидимий батальйон» — це шість історій про жінок на війні, розказані трьома українськими жінками-режисерками. Це суто дзеркальний жіночий погляд на війну, яка традиційно в патріархальному суспільстві вважається чоловічою справою. Ми хочемо показати, що це жіноча справа, тобто як воюють жінки, і як жінки на це дивляться — жінки по обидві сторони  камери, — додає продюсерка проекту Оксана Іванців.

Режисерка проекту Світлана Ліщинська знімає історію про Олену Білозірську, Ірина Цілик готує історії про Юлію Паєвську (парамедик, інструкторка з тактичної медицини)та Андріану Сусак(штурмовик, парамедик добровольчого батальйону «Айдар», була офіційно оформлена як швея); Аліна Горлова знімає історію Оксани Якубової (заступник командира батальйону 54-ї окремої механізованої бригади по роботіз особовим складом).

 - Мені важливо було, щоб це були реальні історії жінок, які реально пройшли війну, пройшли її чесно і були на передовій. І щоб це були режисери, які не перекинуться у хвилю пафосу та надлишкового патріотизму, – розповідає Марія Берлінська. – Через це кіно ми хочемо нагадати світові, що в Україні не громадянська війна, а російська окупація. І через жінок це буде значно краще і доступніше показати. Тому що до хлопців у формі світ уже звик. І це буде значно чутливіше для світу. Історія «Невидимого батальйону» почалася у 2015 році. Постійно приїжджаючи на фронт, працюючи там, я помітила, що жінки на війні часто стикаються з проблемою того, що оформлені не на тих посадах, які фактично виконують. Знаменита історія – снайперів, штурмовиків, гранатометниць оформлюють швачками, кухарками. І це впливає на все – і на грошове забезпечення, і на продовження кар’єри і т. д. Тому ми зробили соціологічне дослідження і фотопроект, що став дуже важливим – він став першим і останнім на цей момент, котрий підняв цю тему дуже широко і дозволив вплинути на ситуацію. Основна ідея проекту така: чому наші жінки, які воюють, перемагають ворога, не можуть повноцінно служити, якщо вони цього хочуть? Чому наша армія формується за корупційними, а не професійними принципами? Високі чиновники з Міністерства оборони на початку проекту говорили мені у вічі, що нічого не вийде. Але за півроку реального пресингу, за допомогою міжнародних і українських громадських організацій, декількох притомних народних депутатів, змусили міністра оборони розширити можливий перелік посад для жінок. Таким чином у червні 2016 року був підписаний наказ №292 «Про розширення переліку штатних посад для осіб солдатського, сержантського та старшинського складу». У МО дуже не хотіли цього робити, але їм довелось. Цей наказ означає, що снайперські та розвідницькі посади стали відкритими, жінки можуть стати водіями, інструкторами з фізичної підготовки чи фотографами, що раніше було заборонено. Фактично ми маємо перелік військово-облікових спеціальностей, переписаний з радянських нормативів, з країни-агресора, з якою ми воюємо».

- Я завжди думала, що буду знімати виключно ігрове кіно, але останні роки багато чого змінили. Зйомки ми проводили біля Світлодарської дуги, і цей фільм у нас проходить під робочою назвою «Дорога життя» — так парамедики називають дебальцівську трасу, якою евакуюють поранених з «передка» до госпіталів. Вся драматургія існування медиків там крутиться навколо цієї дороги, страшенно розбитої, у шрамах і ямах. Коли вивозять поранених по цій дорозі і машина підстрибує на кожній ямі, можна тільки уявити, що вони відчувають, - розповідає  режисер Ірина Цілик.

Планується в жовтні фільм показати на національному телебаченні, а також на кінофестивалях. Діаспора вже цікавиться фільмом, процесом зйомок. Насправді коли фільм вийде, він буде мати ефект розірваної бомби, бо покаже те, що замовчується або показується дуже побіжно.