Наталія Сумська: «Закону про мовні квоти та телебаченні мало б не бути»

– Пані Наталю, як Ви ставитеся до прийняття цього закону?

Дуже позитивно. Хоча, погодьтеся, дивно виглядає, що у своїй рідній країні ми змушені «виціджувати» проценти присутності мови в ефірі. Але оскільки зараз держава у тяжкому становленні та ще й з війною, то нагадує древній корабель, який дуже невпевнено пливе – то на рифи стає, то йому міняють напрямок. Маємо парадокс: з прадавньою історією, відзначаємо «лише» 26 років незалежності.

Нам, людям які люблять цю державу, доводиться якось виправдовуватися, нам уже закидають цими квотами! Для мене було прикрим болем, коли япочула виступ одного із депутатів (часто дивлюсь телевізор у «фоновому режимі», між речень різних політиків намагаюся виокремити для себе якусь правду), який стверджував, що в Україні 50% російськомовного населення, і тому закон неприйнятний. Таке враження, що він сам ходив і робив перепис. Я не можу об’їздити всю Україну, але друзі і знайомі, які у мене є усюди, не підтверджують таку статистику.

– То, можливо,  закон не на часі?

Українська в Україні має бути за законами Божественними! І влада має це підтримати. Можливо, у світовій історії не часто доводилося захищати рідну мову у власній державі. Але у нас йдеться про стратегічні речі – присутність мовного контенту в медіа-ресурсі, який найбільше впливає на народонаселення. Бо ніде правди діти – телевізор є у всіх, навіть якщо ми його не вмикаємо. Але, насамперед, розрахунок йде на старше покоління, бо саме для цих людей «кнопка пульта» є тим вікном, через яке вони черпають інформацію, і шукають відповіді на різні питання.

Крім того, сьогодні в новинах, серіалах, які буквально заходять до нас у хату, журналіст чи телеведучий частіше «спілкується» із глядачем, ніж його рідні! Отут прихована найбільша мишоловка! Одразу ж після прийняття закону почалися обговорення і «обсмоктування» з усіх боків – пошуки недоліків.

– На Вашу думку, яким би мав бути ідеальний закон?

Та його взагалі не мало б бути! Після проголошення незалежності мова мала б стати тим локомотивом, який би вів нас у майбутнє. Тоді я була юною, грала на сцені, в кіно, жила у своєму світі, і от дожила до цих років, щоб виявити, що така проблема існує! Звичайно, зараз в ефірі все ж таки більше української, але подивіться, яке її місце! Для мене було відкриття: з 6 до 7-ї говорять російською, далі – новини українською, після завершення яких – знову російська. То в якій країні я живу, що вона аж така рамково двомовна?

– Чому саме акторів запросили до Верховної Ради, як «групу підтримки»?

Коли до нас звернулися депутати, зокрема Валерія Сюмар, ніхто довго не замислювався. Зрештою, кому ж, як не нам, підтримувати цей закон? Хто ж, як не ми, граємо в фільмах, серіалах і зацікавлені у ньому? Хоча було дуже тривожно спостерігати за тим, як голосували народні обранці, з балкону, адже весь процес був у нас на очах...

– Ви сумнівалися, що депутати підтримають цей законопроект?

Так. Під час обговорення цього законопроекту, слухаючи їхню «пташину мову», я дивувалася з того, яким чином вони розуміють одне-одного. Коли головуючий каже: «Проголосуємо цю поправку, а тепер іншу», ти перестаєш розуміти, що діється. Це ті, хто проживає у Раді 10 чи 20 років, можуть із півслова вловлювати суть.

Спочатку були тривожні настрої, депутати виступали із пропозиціями і доповненнями. Ми, актори, теж психологи, і розуміємо, що багато хто гнув свою лінію, мовляв,«є такі і такі недоліки, для їхнього опрацювання треба дати ще 10 днів, відкласти, перенести»… На якусь мить ми втратили надію, що закон приймуть. Але, настав момент, наче якась енергія пройшлася залою і піднялася угору – а ми це відчули, бо сиділи високо. І хоча атмосфера важкувата, бо там треба грати не так, як у театрі, але маємо закон!

– Чи виконуватимуть його телеканали?

Подобається це комусь чи ні, але він є, і його доведеться виконувати. Часу підготуватися достатньо, у деяких положеннях відстрочка чотири місяці, у інших – рік і чотири місяці. Добре, що цей закон є, хоча ми втратили стільки часу. Бо мова – це пропаганда, тому так важливо її повертати і підтримувати, і головне – просто говорити нею! Розширювати це коло! Не раз помічала, коли до мене вітається молода мама, яка живе по сусідству, то її малеча,  вслід за нею, щебече українською, а відійшовши трохи далі, чую, як вони переходять на російську – так їм зручніше.

– Чи можливо взагалі якось вплинути на те, щоб українці говорили українською?

Я абсолютно впевнена, що непотрібно було б приймати жодних законів про квоти, якби українські матері розмовляли зі своїми дітьми своєю рідною мовою. Але тут потрібне зусилля матері, розуміння того, що її дитині жити і навчатися у цій країні.

– Можна провести аналогію між уже чинним законом про мовні квоти на радіо і новим?

Думаю що нікого сьогодні не треба переконувати, що закон про квоти на радіо працює якнайкраще і вийшов на добре нашим артистам. На мою думку, оці два закони, які підтримують «розмовні» жанри, дадуть поштовх закону про мову як такому.  І, зізнаюся, готова навчатися з усіма разом, відкривати для себе усе багатство мови. Але підтримати цей закон повинні уже не десятки артистів та письменників, а сотні людей.

– Київ має свою програму розвитку української мови. Що, на Вашу думку, має зробити міська влада для популяризації мови, щоб вона із документів і кабінетів, із «обов’язкової» стала загальновживаною?

Варто звернути увагу на садки і школи. Саме звідти тече вся ця ріка природності рідної мови.  Дорослі обирають свідомо, а діти сприймають те, що є. Коли я ходила до школи, то до нас були дуже чіткі вимоги щодо зовнішнього вигляду – нарукавники і свіжий комірець. Так і тут. Я розумію демократію, але мають бути якісь загальні вимоги і їх необхідно дотримуватися. Крім того, на мою думку,мова потребує більше уваги, як об’єкт, більше заохочувальних фестивалів та конференцій.  Дітей треба не залякувати, а заохочувати і зацікавлювати!

– То, можливо, це варто робити у парі із пропагандою читання серед молоді?

Абсолютно! Можна об’єднати популяризацію мови з популяризацію читання. Нещодавно учні 91-ї школи, що на Михайлівському провулку (а я їх знаю, бо у них є драмгурток), влаштовували змагання із різних дисциплін – з математики, рідної і іноземної мов. Керівництву школи вдалося зробити так, що у дітей є дух змагання, бажання стати кращим. Таким чином можна пришвидшити і дух заселення в душу рідної мови. Є маса засобів, як це робити.

– А як прийняття закону про мовні квоти вплине на зайнятість українських акторів?

Чудово вплине! Так дивно, я б навіть сказала, дивакувато виглядає, коли студенти, молоді актори  хваляться, що їх кликали на проби в україномовну стрічку. Такі реалії нашої держави і ми мусимо їх пережити. Єдине побажання, щоб наші режисери не з примусу, а самі ініціювали створення україномовних стрічок – нормальних, професійних. Бо ж усі бачать, що російське кіно дуже часто кульгає і по акторській, і по операторській роботі. Чому до нас запрошують і «шліфують» російських акторів у той час, коли ми маємо дуже багато своїх талановитих випускників театральних вузів, для яких дуже потрібен вітчизняний кіноринок?

– А в яких фільмах українці зможуть побачити свою улюблену актрису Наталію Сумську?

О, що стосується кіно, то це та галузь, де актори аж ніяк не можуть планувати. Хіба що відмовитися від сценарію, який не до душі. А якщо воно «людське»  і таке, де не соромно зніматися, тоді можна погодитися. Без поганого кіно я можу прожити. У мене є театр, репетиції. Крім того, як жінка, я завжди собі знайду роботу, тому це не на першому місці. А от принциповість наших акторів, які відмовляються від участі у «чужих» фільмах, дуже допоможе втіленню закону.

– У ці Дні Київ святкував  свій День народження. Які Ваші улюблені місця?

Їх чимало. Іноді я не буваю у них роками, але вони в моїй душі.Часто, поспішаючи на ту чи іншу зустріч, я намагаюся  хоч пробігтися повз них. Можу стверджувати, що деякі місцини змінюються на краще. Хоча є й такі, які викликають біль. Люблю Велику Житомирську, особливо «виходи» до Пейзажної алеї. Але прикро, що той закуток на Львівської площі, де мав би уже більше 20 років функціонувати новий корпус театрального інституту, бовваніє такою страшною недобудовою. І це у той час, коли інші столичні університети процвітають!

Нещодавно потрапила у Сільськогосподарську академію на Голосієві – це ж якийсь палац: відремонтований, із розкішними залами, усе зроблено так, що можна тільки по-доброму позаздрити студентам. І тут питання про те, чому саме театральний вуз у такому занепаді, повертає нас і до проблеми мови, і до проблеми цінностей…

– А куди Ви насамперед ведете гостей у столиці?

Звичайно ж, у рідний театр, який за кілька років святкуватиме сторіччя – тут ми з газетою «Вечірній Київ» майже ровесники. І я дуже сподіваюся, що гостей у нашому місті ставатиме все більше, бо ж чую і читаю дуже схвальні відгуки про те, як ми провели Євробачення, і про те, що наш Київ – це справді європейська столиця.