Формула успіху "золотого" чемпіона з плавання
Денис Силантьєв першим приніс незалежній Україні «золото» чемпіонату світу з плавання. Його «фірмовий» батерфляй неодноразово змушував аплодувати публіку на трибунах найвідоміших водних арен. Зараз Силантьєву 40 років, але енергії вистачає і на заняття спортом, і на громадську діяльність.
– Денисе, ви вже понад 30 років нерозлучні з плаванням. Як складалися «взаємини» із цим видом спорту?
– Спочатку зовсім не складалися… Мені взагалі не подобалося плавання. Мама майже силоміць приводила на тренування. Пам’ятаю, перші півроку просто «висів» на доріжці й не хотів виконувати вправи. Не дивно, що у своїй групі я останнім навчився плавати. Але коли трохи зміцнів і почав показувати перші результати, тоді все й пішло. І вже у восьмому класі, коли переді мною стояв вибір, або йти у професійний спорт, або податися в науку, я обрав перше - і ні про що не шкодую.
– Яку медаль у вашій кар’єрі вважаєте найціннішою?
– Напевно, «золото» 1998 року, коли став першим в незалежній Україні чемпіоном світу. Сталося це в австралійському Перті. Я не розраховував тоді на перемогу, в рейтингу був четвертим або п’ятим. Їхав просто поборотися. Побачивши на табло свій переможний час, не повірив очам своїм. Усвідомив, що став чемпіоном світу, тільки коли приїхав до України… А найскладніша нагорода – «срібло» на Олімпіаді в Сіднеї. Я тоді максимально «виклався». Відчував у собі здатність перемогти, тому сил не шкодував. На жаль, у фіналі був тільки другим - розчаруванню не було меж. Його посилювало те, що «золото» виграв не головний фаворит француз Еспозіто, а американець Малчоу, чиї шанси, звісно, теж котувалися дуже високо, але випередити його було більш реально (адже до цього я чотири роки поспіль вигравав Кубки світу, їхав на Олімпіаду чинним чемпіоном).
– Які якості важливіші для спортсмена-плавця?
– Думаю, важливі й працездатність, і генетична схильність. Якось спілкувався із тренером знаменитого американця Майкла Фелпса. «За рахунок чого Майкл так швидко пливе? – запитав я. – Адже навіть приймаючи допінг, неможливо так швидко долати багато дистанцій». На що отримав коротку відповідь: «Майкл дуже талановитий, але тренується… як не талановитий». Тобто він фантастично працьовитий. Ось вам і формула успіху…
– Ви завершили спортивну кар’єру у 32 роки. Чи легко дався перехід від професійного спорту до «цивільного» життя?
– Довелося починати все з «нуля». Закінчив факультет фізвиховання, отримав науковий ступінь кандидата педагогічних наук. Так що вирішив не винаходити велосипед, а займатися тим, що знаю найкраще. Обрав спеціалізацію «Громадська діяльність у спорті». Тоді, 2008 року, це була доволі незвична сфера роботи, тому що не так вже й багато відомих спортсменів на той час популяризували фізичну культуру, здоровий спосіб життя. Мене в усьому підтримувала дружина. Інна була і залишається таким собі нашим сімейним локомотивом - вона постійно продукує ідеї і реалізовує їх.
– Виступ українських спортсменів на Олімпіаді у Ріо переважна більшість експертів розцінила як провал…
– Чесно кажучи, подібний результат я очікував ще у 2012 році на Іграх в Лондоні. Багато хто тоді міркував так: ось здобудемо мало медалей, чиновники схаменуться і почнуть приділяти більше уваги спортивній галузі. Проте тоді ми тріумфували, торік не вдалося…
– Які стимули у спортсменів гарно виступати?
– Їх, за великим рахунком, два – честь країни та матеріальне заохочення. Хороші спортсмени здебільшого виростають із людей, котрі вийшли з незаможних сімей і можуть розраховувати тільки на себе. Я це знаю, мене виховувала сама мама. Тому наполегливо тренувався, терпів, ставив нові цілі. Спорт дав мені можливість реалізуватися, сформував важливі риси характеру… Часто буває, коли за півгодини до від’їзду на чемпіонат до нас приходить чиновник і каже: «Ви ж пам’ятаєте, що виступаєте за честь країни. Ми за вас переживаємо, не підведіть нас». А якби до цих слів він додав, що той, хто виграє перше місце, отримає квартиру, а хто друге – певну суму, стимул для спортсменів був би зовсім інший. Адже повага до своєї держави у наших людей існує.
– Як, на ваш погляд, можна виправити таке становище?
– Вважаю, що 90% чиновників не ставляться належним чином до своєї роботи. Можу навести приклад, щоправда, з часів, коли я ще активно виступав. Якось попросив допомогти зробити мені візу для поїздки на міжнародні змагання, а у відповідь почув, що у федерації немає часу займатися моїм особистим питанням, мовляв, є речі важливіші, як от популяризація плавання в країні. Що ж, популяризація справа хороша, але чому при цьому школи плавання і басейни закриваються, а нові дитячі та юнацькі школи, водноспортивні комплекси так і не побудовані?
– Яким чином пропагуєте плавання в Україні?
– Пишаюся своїм проектом «Клуб дитячого плавання», який діє в семи містах України. Вирішив його започаткувати, коли дізнався про вражаючу статистику: виявляється, 80% юнаків призовного віку у нас не вміють плавати. Погодьтеся, сумна цифра. А подібні клуби дозволяли вчитися дітям абсолютно безкоштовно. Заняття проводилися на річках і озерах. На міських пляжах відводили територію, із малечею працювали професійні тренери, діти практично все літо займалися. Про розвиток плавання мають дбати не лише ентузіасти, але і держава. Тоді й статистика зміниться…
Нагадаємо, як київський семінарист «Термінатора» здивував.