Служба, материнство і право на власний шлях: відверті розмови Захисниць на зустрічі платформи «Жіночність і Сила»

Як поєднати військову службу та материнство? Чи потрібно жінці постійно доводити свою силу? Як після бойового досвіду знайти себе в цивільному житті, дозволити собі мріяти, змінювати професію чи розпочинати власну справу? Про це говорили військовослужбовиці під час другої зустрічі на платформі для спілкування ветеранської спільноти «Жіночність і Сила», організованої Київ Мілітарі Хабом за підтримки КМДА.
13 листопада у столичному Марун Хабі зібралися жінки з різних військових підрозділів, кожна зі своїм досвідом служби та життєвою історією. Хтось прийшов до війська ще у 2014 році, хтось ухвалив це рішення після повномасштабного вторгнення. Одні продовжують служити, інші шукають своє місце в цивільному житті. Але всіх об’єднав досвід, який змінив їхні пріоритети, погляди на себе та майбутнє.
Цьогорічна тема зустрічі — «Повернення до себе: жінка під час війни — від внутрішньої опори до нових можливостей». Після панельних дискусій учасниці мали змогу поспілкуватися особисто, поставити запитання спікеркам і ближче познайомитися одна з одною. Адже іноді можливість поговорити з людиною, яка пройшла схожий шлях, важить не менше, ніж консультація фахівця.

Щоб місто чуло голос Захисниць
Відкрила захід заступниця голови КМДА Марина Хонда. Вона зазначила, що зараз на плечі Захисниць лягло багато відповідальності: військова служба, турбота про дітей, родину та близьких. І за цією постійною необхідністю «бути сильною» важливо не втратити себе й не забувати про власні потреби.
Окрему увагу посадовиця приділила міській цільовій програмі «Підтримка киян — Захисників та Захисниць України» на 2023–2027 роки та роботі Київ Мілітарі Хабу. Йшлося про комплексний супровід ветеранів, психологічну та юридичну допомогу, професійне перенавчання, адаптацію, компенсаційні програми й створення нових ветеранських просторів.
Спікерка зауважила, що міські послуги мають відповідати реальним потребам людей, зокрема специфічним запитам військовослужбовиць і ветеранок. Такі зустрічі дають змогу почути жінок безпосередньо й врахувати їхній досвід під час ухвалення міських рішень.

«Люди — це не галочки на папері»
Під час панельної дискусії «Військові професії, які руйнують стереотипи» учасниці розповіли про свій шлях до війська та причини, що спонукали їх обрати службу. Модерувала обговорення ведуча телеканалу КИЇВ24 Юлія Гльоза.
У розмові взяли участь Олена Апчел — лейтенантка, представниця Офісу військового омбудсмена; Катерина Болдирева — офіцерка групи психологічної підтримки персоналу Річкової флотилії ВМС ЗСУ; Вікторія Лисюк — лейтенантка, офіцерка секції S-9 загону «ХІІІ Легіон Омеги» та Оксана Чорна — старша солдатка, парамедикиня Сухопутних військ ЗСУ.
Режисерка за освітою, докторка наук Олена Апчел до повномасштабного вторгнення навіть уявити себе не могла військовою. Однак рішення піти до Нацгвардії було усвідомленим, адже захист країни, на її переконання, є громадянською відповідальністю, яка не залежить від статі. Водночас Олена наголосила, що жінкам у війську доводиться стикатися зі стереотипами, що впливають на їхні професійні можливості.
Для луганки Катерини Болдиревої війна почалася ще у 2014 році. Коли у 2015-му жінка прийшла до війська, їй пропонували лише адміністративні посади. Згодом вона працювала у зв’язку, стала сержанткою, а пізніше здобула офіцерське звання. Сьогодні Катерина займається психологічною підтримкою військовослужбовців: допомагає новоприбулим адаптуватися, працює з тими, хто повертається після бойових завдань, підтримує родини й організовує заходи з психологічного відновлення.
«Люди — це не галочки на папері», — каже офіцерка, пояснюючи, чому для неї так важливо бачити за кожною проблемою конкретну людину та її історію. Катерина розповіла, як іноді звичайний похід у театр допомагає військовим знову відчути радість, а вчасна розмова чи підтримка можуть змінити чиюсь долю. Найбільша нагорода для неї — коли людина, що потребувала допомоги, повертається до повноцінного життя.
Не оминула спікерка й складної теми материнства. Вона відверто розказала про свої переживання через тривалу розлуку із сином, який на початку повномасштабного вторгнення залишався з бабусею в окупованому Бердянську.
Її історія порушила болюче для багатьох військовослужбовиць питання: як упоратися з почуттям провини, коли через службу не можеш бути поруч із дитиною? Учасниці говорили про суспільні очікування, які досі змушують жінку виправдовувати свій вибір. І про те, що материнство не скасовує права на професійну реалізацію, службу та власні життєві рішення.
Вікторія Лисюк, яка долучилася до війська у 2023 році, поділилася своїм досвідом. Коли почалося повномасштабне вторгнення, її доньці було лише півтора року. Спочатку Вікторія активно волонтерила, а згодом уклала контракт. Сьогодні служить у Центрі спеціального призначення «Омега» — підрозділі, у який прагнула потрапити ще на початку свого військового шляху. Служба змінила її характер, навчила більшої відповідальності, впевненості та вміння швидко ухвалювати рішення. Водночас джерелом мотивації вона називає підтримку родини — чоловіка й доньки.
Спільним у цих історіях стало розуміння: професійність у війську визначає не стать і не відповідність стереотипним уявленням про силу, а підготовка, лідерські якості та результати роботи.




«Моє життя не закінчується на слові ветеранка»
Як знайти себе після завершення військової служби? Чи може бойовий досвід стати ресурсом для нової професії? І чи обов’язково відкривати власний бізнес, щоб відчути себе реалізованою?
Ці питання стали основою наступної дискусії — «Моє життя не закінчується на слові ветеранка». До розмови долучилися очільниця Жіночого ветеранського руху Катерина Примак та виконувачка обов’язків директора Київ Мілітарі Хабу Олександра Соя.
Катерина Примак розповіла про роботу жіночої ветеранської спільноти, яка об’єднує тих, хто продовжує службу, і тих, хто вже повернувся до цивільного життя. Її головний принцип — взаємна підтримка, підкріплена конкретними діями. Учасниці форуму дізналися про можливості грантового супроводу, менторства, юридичних та бухгалтерських консультацій, допомоги в реалізації соціальних і підприємницьких ініціатив.
Як приклад спікерка навела свій досвід створення соціального підприємства «Цех by Ветеранка». Ідея швейного виробництва виникла завдяки посестрі, яка ще до повномасштабного вторгнення навчалася дизайну. Згодом ця історія переросла у власну справу, для розвитку якої вдалося залучити грантову підтримку. Катерина відверто розповіла про витрати й труднощі ведення бізнесу та пояснила, чому перед його відкриттям важливо оцінити попит, фінансові можливості й перспективи.
Окремо вона наголосила, що після повернення зі служби не варто вимагати від себе миттєвого успіху. Новим етапом може стати підприємництво, наймана робота чи навчання. А іноді перед важливим рішенням треба дати собі відпочити. Головне — зрозуміти, чого хочеш ти сама.
Тему ветеранського підприємництва продовжила Олександра Соя, розповівши про міську програму мікрогрантів для відкриття й розвитку власної справи: «У 2026 році розмір такої допомоги становить 200 тисяч гривень, а наступного року планується її збільшити до 350 тисяч. У Київ Мілітарі Хабі можна отримати консультації щодо умов участі у програмі, підготовки документів та юридичного супроводу».
Керівниця звернула увагу, що серед отримувачів грантів поки небагато ветеранок, і закликала жінок активніше користуватися доступними можливостями.
«А чого хочу я?»
Завершальна частина зустрічі була присвячена психологічній підтримці та поверненню до власних потреб. Спікеркою виступила Дара Фугалевич — ветеранка, громадська діячка, фахівчиня з ветеранських політик, яка працює з питаннями адаптації військових до цивільного життя. Говорили про почуття провини, особисті кордони, прийняття змін у собі, стосунки з близькими та постійну потребу доводити оточенню свою спроможність, а ще про те, де знаходити сили для власних бажань і планів на майбутнє.
Окремою темою стала підтримка за принципом «рівний — рівному». Дара наголосила, що важливо шукати своє коло спілкування, людей, поруч із якими можна бути собою без потреби постійно пояснювати свої почуття та реакції.
Під час практичної частини учасниці змогли ближче познайомитися, розповісти одна одній про себе й про те, чим займаються. Адже за військовим званням, посадою чи статусом завжди є людина з набагато ширшою історією.

Сила бути собою
Упродовж зустрічі учасниці неодноразово поверталися до питання, що саме допомагає їм рухатися далі. Діти й родина. Побратими, команда, відчуття відповідальності та можливість бути корисною. Волонтерство, навчання, спорт, нові знайомства й підтримка жінок зі схожим досвідом.
У Марун Хабі говорили не лише про службу, кар’єру, материнство чи психологічне відновлення. У центрі цих розмов — жінка з її рішеннями, сумнівами й прагненнями. Поєднувати військову службу й материнство. Очолювати команду й часом шукати опори в інших. Мати амбіції, але дозволяти собі відпочинок. Не знати всіх відповідей, змінювати рішення, пробувати нове. І не відкладати життя до завершення війни чи до моменту, коли нарешті з’являться ідеальні умови.
Саме про це була друга зустріч платформи «Жіночність і Сила».
Читайте також:
Марина Хонда розповіла про особливості роботи фахівця із супроводу ветеранів.
Іванна СЛАБОШПИЦЬКА, для «Вечірнього Києва»