Стосунки з дитиною та її психологічне здоров’я важливіші за оцінки — психологиня Катерина Гольцберг про навчання під час війни

Через часті та тривалі повітряні тривоги діти змушені проводити значну частину уроків в укриттях, переходити на дистанційне навчання або надолужувати пропущений матеріал удома.

У результаті дедалі більше відповідальності за навчання дітей лягає на плечі батьків, які опиняються перед непростим вибором: наполягати на високих результатах чи зменшити вимоги, щоб зберегти психологічну рівновагу дитини.

Де проходить межа між батьківською підтримкою та втручанням у навчальний процес, як допомогти дитині надолужити пропущене і чому добрі стосунки в родині можуть бути важливішими за оцінки — в інтерв’ю для спільного проєкту «Київ FM» та «Вечірнього Києва» розповіла Катерина Гольцберг — дитяча та сімейна психологиня, авторка книг «Я іду до психолога» та «Легке дитинство. Як навчитися бути батьками гедоністами».

ПОСТІЙНИЙ СТРЕС МОЖЕ БЛОКУВАТИ ЗДАТНІСТЬ ДИТИНИ НАВЧАТИСЯ

— Пані Катерино, не будемо перераховувати всіх тих викликів, які зараз постають перед дітьми, вчителями та батьками в контексті навчання. Але хочеться зрозуміти, як усе це позначається на психологічному стані дітей, їхньому бажанні вчитися та здатності засвоювати нові знання?

— Ситуація зараз дуже складна. Адже для нас важливо відчувати певну передбачуваність, а сьогодні ми, на жаль, не можемо забезпечити її ні нашим дітям, ні навіть собі. Тому маємо усвідомлювати, як усе це змінює наш підхід до навчання.

Звісно, хронічний стрес впливає на наші когнітивні здібності, зокрема й дитячі. Він активує так зване мигдалеподібне тіло в мозку та пригнічує роботу префронтальної кори, яка відповідає за планування, робочу пам’ять, концентрацію уваги й навіть саморегуляцію.

І коли дитина постійно перебуває в такому режимі фізіологічного виживання, її когнітивні ресурси, тобто здатність думати й опрацьовувати інформацію, блокуються. Знижується нейропластичність, іноді зникає пізнавальний інтерес, тобто втрачається та сама мотивація до навчання.

І ми, як батьки, маємо розуміти, що це не завжди лінощі. Іноді це фізіологічна неможливість мозку одночасно зосереджуватися на власній безпеці й засвоювати складну інформацію, а навчання саме цього й потребує.

— Зважаючи на всі ці обставини, чи варто нам, батькам, вимагати від дітей того самого рівня знань та оцінок, який вони мали, скажімо, торік або ще до початку повномасштабного вторгнення?

— Я згодна, що зараз ми маємо дещо послабити вимоги, але, разом з тим нам не хочеться мати неосвічену молодь. Адже згодом ці діти стануть нашими працівниками, роботодавцями. Тому повністю відмовлятися від вимог до навчання ми точно не маємо права.

Але водночас маємо розуміти, в якій ситуації перебуває саме наша дитина. Знаєте, зараз скажу не як психолог, а як мама. Я теж маю дитину шкільного віку і вже давно усвідомила, що її навчання — це моя відповідальність. І вона вимагає від мене насамперед стратегії — які завдання я ставлю перед своєю дитиною, де можу послабити власні вимоги, а де все-таки залишатиму їх на тому рівні, який вважаю необхідним.

Для мене важливо, щоб дитина здобула базові знання та компетентності, які дозволять їй у майбутньому, якщо вона захоче, отримати вищу освіту. Але тут важливо сказати ще одну річ: вища освіта потрібна не всім. Сьогодні нам дуже бракує хороших фахівців середньої ланки, які мають вузьку спеціалізацію і виконують важливу, потрібну роботу.

І я думаю, що якщо ми будемо усвідомлено підходити до вибору профільної освіти, враховувати здібності та потреби дітей, то зможемо таким чином полегшити й навчальне навантаження на них.

БАТЬКИ НЕ МАЮТЬ ЗАМІНЮВАТИ ПЕДАГОГІВ, ЇХ ЗАВДАННЯ- БЕЗПЕКА, ПІДТРИМКА ТА МОТИВАЦІЯ ДИТИНИ

— А чи повинні батьки взагалі брати на себе відповідальність за успішність дитини. Чи все-таки наша роль — це супровід навчання і що саме входить у це поняття?

Відповідальність батьків зараз вимушено зросла. Але, на мій погляд, вона полягає насамперед в організації умов для навчання та підтримці дитини, а не в дублюванні функцій педагога.

Якщо батьки беруть на себе роль учителів-предметників, виникає рольовий конфлікт. Удома зникає той безпечний простір, де дитина відчуває безумовне прийняття. І це, на жаль, лише посилює її тривогу. Тобто вдома з’являється ще один педагог, який замість підтримки створює додаткову напругу.

Тому давайте розмежуємо ці обов’язки. За що відповідає школа? Насамперед за навчальну програму, яку має засвоїти дитина, та її адаптацію до нинішніх умов. Це визначають педагоги. Контроль і перевірка знань, методична допомога, надолуження пропущеного матеріалу — усе це також відповідальність школи.

А що тоді залишається батькам? Передусім забезпечення фізичної та емоційної безпеки дитини. І це дуже важливо усвідомлювати. Також батьки мають подбати про режим дня. Ми розуміємо, що зараз постійні повітряні тривоги, зокрема й уночі, але організація режиму все одно залишається нашою відповідальністю. Як і облаштування робочого місця, щоб дитина мала де займатися.

Якщо говорити про психологічний аспект, то це насамперед підтримка дитини, віра в її сили та можливості.

І ще один важливий момент — комунікація з педагогами, особливо там, де можуть виникати конфлікти. Це теж зона відповідальності батьків, адже саме вони можуть пояснити вчителям своє бачення того, що і як здатна засвоїти їхня дитина.

— А давайте розглянемо конкретну ситуацію. Дитина повертається зі школи, де половину дня провела в укритті, повноцінно засвоїти матеріал у таких умовах складно. І так день, два, тиждень. І батьки розуміють, що потрібно наздоганяти пропущене. Як правильно діяти в такій ситуації?

— Тут важливо зробити три кроки. Перший — це діагностична бесіда з учителем. Потрібно з’ясувати, які саме теми дитина не засвоїла, де виникли прогалини в знаннях. Також варто дізнатися, чи є у школі можливість відвідувати додаткові консультації.

Другий крок — не перевантажувати власні вечори самостійними уроками та поясненнями. Адже зазвичай це призводить до сварок і погіршення стосунків з дитиною.

І третій крок — залучити сторонні ресурси, тобто, умовно кажучи, передати це завдання іншим фахівцям. Це може бути тьютор, перевірені інтерактивні курси, освітні платформи, на яких дитина може навчатися у зручний час. Або ж безпосередньо шкільний учитель, який готовий допомогти з опануванням пропущеного матеріалу.

Якщо йдеться про молодшу школу, це можуть бути також групи подовженого дня, де є можливість додатково позайматися. Адже, наскільки я знаю, більшість шкіл намагаються за можливості зберігати очне навчання для молодших класів.

ДОМАШНІ ЗАВДАННЯ — ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ДІТЕЙ А НЕ БАТЬКІВ

— А як бути з домашніми завданнями. У багатьох родинах саме уроки стають причиною щоденних конфліктів?

— Ви праві, саме через навчання стосунки між батьками та дітьми дуже часто псуються. І дуже часто це відбувається через те, що батькам може просто бракувати ресурсу. А виснажений дорослий не може допомогти дитині впоратися з її емоціями. І якщо батьки самі не мають ресурсу, то для розвитку дитини безпечніше залишити домашні завдання невиконаними, ніж вимагати їх виконання через крики та власне відчуття безпорадності.

І це дуже виснажливо для батьків, особливо коли вони розуміють: я намагався, але не впорався. Проте важливо усвідомити, що не впорався не тому, що я погана мама чи поганий тато. Можливо, мені просто бракує необхідних знань і навичок, можливо, я неправильно підходжу до пояснення матеріалу з методичного погляду. Тому вміння визнати власні обмеження — це теж важлива частина усвідомленого батьківства, прояв дорослості та зрілості, а не слабкості.

— А загалом, чи потрібно батькам щодня перевіряти, що дитина зробила, а що ні, чи все зрозуміла або, навіть, сісти і допомагати дитині робити домашні завдання?

— У цьому питанні моя думка однозначна — батьки не мають робити домашні завдання разом із дітьми. Це відповідальність самої дитини, і цю відповідальність потрібно вчасно їй передати.

Взагалі перевірка домашніх завдань, цей щоденний тотальний контроль, блокує дуже важливі виконавчі функції мозку дитини. Тому контроль має поступово перетворюватися на підтримку. Тут важливо змінити сам підхід до спілкування з дитиною. Замість того щоб щодня вимагати звіту про виконані завдання, краще поцікавитися, як вона справляється з навчанням, що їй вдається, а де виникають труднощі і чи потрібна наша допомога.

Я знаю ще гірші історії, коли батьки взагалі виконують домашні завдання замість своїх дітей. Це неймовірно шкідливо для дитини.

Є таке поняття, як навчена безпорадність. Цей термін увів американський психолог Мартін Селігман, який проводив відповідні експерименти. Результати цих експериментів показали, що людина може поступово звикнути до думки, ніби від її власних зусиль нічого не залежить. Вона перестає вірити, що здатна самостійно впоратися з труднощами, і починає постійно покладатися на чужу допомогу.

Те саме може відбуватися і з дитиною. Вона поступово втрачає відчуття контролю над власними діями, перестає сприймати себе як людину, яка здатна самостійно ухвалювати рішення та досягати результатів. А разом із цим зникає і мотивація докладати інтелектуальних зусиль. Адже навіщо намагатися, якщо ти вже переконаний, що сам нічого не зможеш?

І це дуже небезпечно. Бо ми можемо отримати покоління людей, які боятимуться братися за щось нове, пропонувати власні ідеї, тому що переживатимуть, що вони не отримають схвалення.

З ТРЕТЬОГО КЛАСУ ДИТИНА ВЖЕ ЦІЛКОМ ЗДАТНА ВИКОНУВАТИ ДОМАШНІ ЗАВДАННЯ САМОСТІЙНО

— Ви сказали, що домашні завдання — це відповідальність дитини і ми маємо поступово їй цю відповідальність передати. А з якого віку це варто робити?

— Я вважаю, що приблизно з третього класу дитина вже цілком здатна виконувати домашні завдання самостійно, без постійних вказівок батьків.

Але тут важливо не впадати в крайнощі. З одного боку, надмірна суворість, коли батьки можуть навіть виривати сторінки з зошитів через помилки, — це, звісно, дуже погано. Але й знижувати вимоги майже до нуля теж неправильно.

Коли батьки кажуть дитині, що їм байдуже на оцінки, вони іноді теж не зовсім щирі. Давайте чесно про це говорити. Нам важливо, щоб вони добре навчалися, і ми можемо відкрито це визнавати. Але без тиску, без вирваних сторінок із зошитів, без знецінення.

Ми маємо свідомо підходити до власних вимог і розуміти, яких результатів дитина справді здатна досягти. Водночас важливо наполягати на тому, щоб вона робила це самостійно, а не під постійним тиском батьків.

І знаєте, мені здається, що маятник у цьому питанні хитнувся в інший бік. Раніше до дітей висували надто високі вимоги, а зараз іноді ці вимоги виконуються фактично зусиллями батьків, а не самих дітей.

— Тобто якщо перед батьками стоїть вибір: сісти з дитиною за уроки чи просто поговорити про те, як минув її день, варто обирати друге?

— Я б сказала, що нам насамперед потрібно визначити пріоритети: знання чи психологічна стабільність дитини. І для мене ця ієрархія така: психологічна стабільність, стосунки та безпека — на першому місці.

Прогалини в знаннях мозок здатний досить швидко надолужити, коли дитина перебуватиме у стані спокою. Особливо якщо в неї збережеться пізнавальний інтерес і буде достатньо ресурсу для навчання.

Натомість якщо через постійний тиск дитина отримає глибоку психологічну травму, втратить довіру до батьків, матиме хронічний невроз, якщо буде зруйнована прив’язаність між батьками та дитиною, то відновити все це буде значно довше і складніше, ніж надолужити знання.

І ми знаємо багато прикладів, коли дитина не дуже добре навчалася в середній школі, але починала значно краще вчитися у старших класах або навіть в університеті. Тому що з часом усвідомлювала потребу в знаннях і розуміла, що здатна досягати результатів.

ДІТИ НЕ ПОВИННІ ОТРИМУВАТИ ГРОШІ ЗА ОЦІНКИ ЧИ ВИКОНАННЯ ДОМАШНІХ ЗАВДАНЬ

— До речі, про цінність навчання. Одна справа, коли дитина не розуміє матеріал через пропущені уроки, а зовсім інша — коли вона взагалі втрачає інтерес до навчання. Як мотивувати її в такому випадку?

— Я вважаю, що мотивація народжується саме в родині, де батьки демонструють власну мотивацію, пояснюють дитині, навіщо потрібно вчитися. Педагоги можуть або підтримати цю мотивацію, або, на жаль, іноді навіть знищити її, якщо поводяться не дуже тактовно, не враховують індивідуальних особливостей дитини. Але все ж таки, на мій погляд, мотивація формується насамперед у сім’ї, де дитині передають родинні цінності.

Сьогодні в дітей може складатися враження, що для успіху в житті зовсім не обов’язково добре вчитися чи здобувати освіту. Адже вони бачать приклади популярних блогерів, які заробляють великі гроші не демонструючи при цьому якихось здібностей. І вони не завжди розуміють, навіщо тоді витрачати стільки часу та зусиль на навчання. Але важливо пояснювати дітям, що успіх — це не лише популярність чи високі доходи. Знання, досвід і професійні навички мають величезну цінність.

І особливо це важливо для України, яка потребуватиме кваліфікованих фахівців у найрізноманітніших галузях. Тому ми не повинні боятися говорити з дітьми про важливість освіти та необхідність здобувати ґрунтовні знання.

Але важливо говорити про це без знецінення, без грубості чи тиску. Тобто зважати не лише на те, що саме ми говоримо, а й те, як ми це робимо. Якщо спілкуємося з повагою до дитини, до її потреб, тоді вона все ж таки нас почує.

— Чи допомагає мотивації метод «батога і пряника», коли за хороші оцінки дитина отримує гроші та подарунки, а за погані — покарання й заборони?

— Покарання та заборони, наприклад, коли в дитини забирають гаджети, лише посилюють стрес і руйнують довіру. Адже для сучасних дітей гаджети часто є одним із головних каналів соціалізації і навіть способом зменшити тривогу. Вони теж уже навчилися стежити за тим, де і що летить під час повітряних атак. І це дає їм трохи спокою, бо вони відчувають, що можуть певною мірою контролювати ситуацію.

Щодо матеріальної винагороди, то я завжди кажу, що діти не повинні отримувати гроші за оцінки чи виконання домашніх завдань. Тому що це підміняє внутрішню мотивацію зовнішньою.

Є таке поняття, як ефект надмірного виправдання. Коли дитина звикає отримувати гроші за навчання, то щойно винагорода зникає, може зникнути й бажання вчитися. Тому наше завдання — формувати саме внутрішню мотивацію. І тут ефективніший шлях — зменшення навчального навантаження, пошук сенсу в навчанні, розуміння того, навіщо потрібні ті чи інші знання.

Ну і, звісно, відновлення ресурсу, щоб дитина взагалі мала сили вчитися. Адже навіть якщо вона розуміє, що навчання важливе, але фізично вже не справляється, ми маємо дати їй можливість відпочити, виспатися, побути з друзями. Навіть пограти в комп’ютерні ігри, якщо це допомагає відновити сили, а не виснажує ще більше.

МЕТОД НЕВЕЛИКИХ КРОКІВ ДОПОМАГАЄ ЗНИЗИТИ ТРИВОЖНІСТЬ ДИТИНИ

— І на завершення хочу попросити практичної поради для батьків. Як у нинішніх складних умовах знайти золоту середину між контролем, допомогою та свободою, щоб дитина і здобувала знання, і не втрачала бажання вчитися?

— Якщо ми справді бачимо, що дитині важко, а це можна з’ясувати за допомогою психолога, лікарів, спостереження за станом її здоров’я, то маємо їй допомогти. І перше, що можемо зробити, — організувати навчання в безпечних умовах.

Тут є декілька практичних кроків. По-перше, можна розділяти великі завдання на маленькі частини. Це метод невеликих кроків, який зазвичай допомагає знизити тривожність дитини. Кожен виконаний крок можна відзначати, фіксувати результат. Так дитині буде легше рухатися далі.

По-друге, можна створювати візуальні чек-листи, щоб ці зовнішні підказки замінили постійні батьківські нагадування. Можна навіть встановлювати таймер: наприклад, на виконання певного завдання є 15 чи 20 хвилин.

І ще дуже важливо хвалити дітей за зусилля, за те, як вони підходять до виконання завдання, а не лише за кінцеву оцінку. Так, ми вже говорили, що оцінки теж мають значення. Але важливо помічати й кроки дитини до самостійності.

І, звісно, навчання не повинно ставати джерелом постійних конфліктів у родині. Іноді навіть варто зробити паузу на кілька днів, знизити напругу, відновити емоційний контакт із дитиною. Провести разом час, кудись поїхати.

Можливо, варто відверто поговорити з дитиною, пояснити, що ваші стосунки значно важливіші за оцінки, і разом спробувати з’ясувати, що саме заважає їй у навчанні та як можна подолати ці труднощі.

Розмову можна прослухати за посиланням.

Ірина ГЛАВАЦЬКА, «Вечірній Київ»