Досі актуальною темою є відповідальність інтелігенції за її позиції щодо власної країни, культури і мови, — Мойсеєв про прем’єру «Хмари»

Нове переосмислення класики підготували у Молодому театрі. За основу взяли один із ранніх творів Івана Нечуй-Левицького, соціально-психологічну повість «Хмари» (написана в 1870–1871 роках).

У повісті йдеться про два покоління інтелігенції 30–40-х і 50–60-х років ХІХ століття, у часи посилення національного гноблення в Україні, утисків і заборони її мови та культури.

Герої, Дашкович та Радюк, приїжджають до Києва з сільської місцевості, захоплюються культурою українського народу — і кожному з них у певний момент доводиться робити вибір. Автор підкреслює конфлікт двох світоглядів, двох способів мислення про майбутнє та шлях до національного відродження.

Дашкович тяжіє до ідеалізованого образу України — країни, яку можна любити, оспівувати й берегти у своїй уяві, не переходячи до рішучих дій. Він захоплюється краєвидами українського села — його природою, поезією. Однак під суспільним тиском обирає зовсім інші теми своїх наукових досліджень. Радюк натомість прагне змін, говорить про необхідність пробудження суспільства, прагне «просвітити» народ, але його переконання стикаються з випробуванням реальністю, зачиняючи йому двері у суспільстві зросійщеного міста.

Драматургічну адаптацію повісті здійснив Андрій Бондаренко, а режисером став директор-художній керівник Молодого театру Станіслав Мойсеєв. Постановку реалізовано за підтримки Українського культурного фонду в межах конкурсної програми «Культура під час війни».

Напередодні прем’єри «Вечірній Київ» розпитав Станіслава Мойсеєва про вибір матеріалу, його актуальність та роботу над виставою

— Розкажіть, чому вам сьогодні захотілося адаптувати і показати цей матеріал?

— Прочитав повість не так давно, може, 4-5 років тому. Був, чесно кажучи, вражений надзвичайною сміливістю і способом осмислення, який обирає Нечуй-Левицький, тих процесів, які відбувалися в Україні в середині XIX сторіччя.

Він відверто пише про поглинання України Російською імперією. Пливучу русифікацію, інтеграцію людей з інших міст. Це росіяни, які приїжджають і захоплюють владу і в Києво-Печерській лаврі та в усіх сферах життя. Тобто йде розмивання власне українства і невілювання, намагання позбавити будь-яких ознак національності, мовні заборони тощо. Іван Нечуй-Левицький особливо яскраво описує це в першій частині. І він розумів, що повість буде цензурована в Російській імперії.

Мені близька його не голосна, не показна, не демонстративна, але дуже справжня позиція українця, який дуже любить свою країну, свій край, Київ, що помітно з його описів. Я не думав, що буду ставити «Хмари». Це складна та масштабна історія, і вона стала можливою тоді, коли я повернувся в Молодий театр і завдячуючи коштам, які ми отримали від Українського Культурного Фонду.

— Тобто наразі завдання вистави — нагадати, застерегти нас? Адже останнім часом спостерігаємо національне піднесення.

— Проблема в тому, що періоди піднесення національного духу та патріотизму були не один раз. І за ними часто слідує «відкат». Що ми вже спостерігаємо і сьогодні, навіть на тлі кривавої війни, яка для багатьох стає вже рутиною. Люди починають думати, що можливі компроміси, ми знову повертаємося до проблеми двомовності. Тобто ми можемо знову повторити всі ті помилки, які відбувалися і і раніше.

У повісті є ще одна дуже важлива тема — це відповідальність інтелігенції за її позиції щодо власної країни, власної культури і власної мови. Ця тема ніколи не буде застарілою чи маргінальною. Вона й зараз актуальна.

Я не схильний ідеалізувати нинішні настрої суспільства. Нам весь час потрібно пам’ятати, і українці потребують таких нагадувань, попереджень про те, що та якою ціною нам дається.

— Оригінальний твір є прозовим і для адаптації ви запросили драматурга Андрія Бондаренка. Розкажіть, яким було завдання, як працювали над текстом?

— Навряд чи можна це назвати класичною інсценізацією, тобто перенесенням прозового твору зі збереженням його основних фабульних ліній на сцену та переведення в драматургічний текст. Багато внесено сучасних алюзій, різноманітних асоціацій. Тому у виставі весь час відбувається міксування минулого і сучасного. Наскільки це буде вдало, ми побачимо.

Непросто, але таким було завдання. І Андрій сам також хотів, щоб це було не просто інсценізація, а саме переосмислення, певний сучасний погляд на цей текст.

— У чому проявляється сучасний погляд в виставі?

— Ми використовуємо мультимедіа, коли на великих LED-екранах транслюватимуться різноманітні зображення. Тобто все середовище, вся візуалізація не апелює до історизму.

Водночас наполегливо працюємо над тим, щоб була збережена лексична складова Нечуй-Левицького. Є дуже архаїчні та застарілі форми, іноді особливий персонаж, Провідник, їх коментує, питаючи у залу: «А чи ви знаєте, що це означає?» Це одна з його функцій.

— «Хмари» є одним з перших міських творів. А наскільки у вас відображений сам Київ, куди приїжджають головні герої та у якому відбувається дія?

— Збережені мотиви та певні описовості, але їх не так багато. Ми не займалися ілюструванням, більшою мірою шукали асоціативні речі. У першій частині, коли тульські прочани приходять на берег Дніпра, вони бачать Київ і висловлюють своє захоплення. Отам ми покажемо, до прикладу, старовинний вид міста. Але буквальності чи документальності у виставі не буде.

— Чи намагаєтеся дотриматися історизму в костюмах, сценографії?

— Дуже відносно. Костюми тяжіють до історизму, але теж переосмислені. Нам було цікаво позайматися реконструкцією.

— Музичну концепцію для вистави підготував композитор Олександр Чорний, він же виконуватиме композиції на сцені. Розкажіть про особливості музичної складової.

— Олександр — людина, яка мислить не банально, він використовує достатньо радикальні сучасні форми, і мені це подобається. Тому у музичному ряді також буде міксування й автентики, українських співів, тому що в частині повісті дія відбувається в селі, і там доречні співи та фолк-мотиви. Окрім цього, буде багато фонової електронної музики. Сам Олександр гратиме на синтезаторі.

— У виставі задіяний великий склад акторів: і молодь, яка цього року була прийнята в театр та дебютуватиме на сцені, і ті, що вже давно працюють. У двох діях навіть змінюються склади: одних і тих же персонажів у різному віці грають різні актори. Мабуть, це було викликом, працювати з такою кількістю виконавців?

— Ми сподівалися трохи зменшити каст, але в результаті все одно вийшло багато різних персонажів, які потрібні. Хоч твір і називається повістю, він порівняний з романом, адже охоплює значний період життя персонажів, три покоління.

У виставі дебютують наші молоді актори. Гадаю, для них важливо одразу потрапити в роботу, з різними рівнями ролей, і це випробування. А я зможу подивитися і оцінити, кого ж ми взяли. Актори мають річний контракт, і за цей час вони мають себе проявити.

Загалом вистава постановочно дуже складна. Сценографія, музика наживо, співи, хореографія, відеоряд — все це в ній поєднується. А працювали ми не так довго, репетиції почалися 13 серпня. Однак мали вкластися в терміни за умовами гранту УКФ.

***

У виставі зайнято багато акторів, як досвідчених, так і молодих. Оскільки у п’єсі йдеться про досить тривалий проміжок часу, одних і тих же персонажів — спочатку у молодості, а потім у зрілому віці — втілюють різні виконавці.

«Вечірній Київ» поспілкувався з акторами, які у цій виставі дебютують на сцені Молодого театру.

Один із них — Іван Трофименко — грає молодого Воздвиженського, одного з тульських семінаристів, який приходить до Києва, знайомиться та товаришує з Дашковичем.

«Мій герой схожий на мене — енергійний, запальний. Він кар’єрист. При знайомстві з майбутньою дружиною одразу читається характер Воздвиженського, він дуже впевнений в собі», — поділився Іван.

Актор розповів, що одним із найбільших викликів було опанувати оригінальний текст Нечуй-Левицького, з яким не зімпровізуєш: потрібно було дотримуватися тих літературних норм, які є в п’єсі.

Акторка Яна Котлінська втілює Марту Сидорівну, його дружину, в молодості.

«Мені особисто дуже близька ця роль за характером, тому що я сама доволі бунтарна особистість, мені часто говорять, що у стосунках мене забагато, або що в мене забагато якихось вимог, — зізналася Яна. — В Марті присутній фемінізм. Вона дуже неоднозначна, „жінка з перцем“. Нагадує мені Мотрю з „Кайдашевої сім’ї“. З сестрою Степанидою в неї виникають конфлікти через спадщину. Хоча при першому знайомстві Марта здається ніжною. Але згодом у неї, як у справжньої української жінки, проявляється характер».

Актори підкреслюють, що їм важливо було подивитися на своїх персонажів, яких втілюють вже інші, щоб віднайти зв’язок, бути органічними.

«Хоча в цій п’єсі багато йдеться про особистісні стосунки, вона для мене насамперед висвітлює важливість України, української нації, української мови, української культури, — зауважила Яна Котлінська. — Говорить про те, як багато років українські традиції витісняли, як їх висміювали. Насправді, дуже важливо любити країну щиро та не піддаватися впливу інших. Дашкович, один з головних героїв, впродовж всього всієї вистави він несе свою українськість. І навіть під тиском вона повністю не зникає».

Особливого персонажа — Провідника — зіграв актор Ілля Чопоров.

«Він спеціально вигаданий для цієї вистави, щоб поєднати наше сучасне бачення світу, реальності, театру безпосередньо і світ, який описує Іван Нечуй-Левицький, — розповів Ілля Чопоров. — Персонаж в міру абстрактний, перебуває між часом і простором. В якийсь момент навіть комедійний й іронічний. Він майже весь час на сцені. Інколи впливає на події, інколи просто спостерігає. Так само зацікавлений у тому, що відбувається, як і глядачі. Просто при цьому він є частиною нашого світу. Я б навіть сказав, що він — явище. З’являється в різних світах і вишукує забуте. Намагається його ретранслювати для сучасного глядача».

За словами актора, його текст, зокрема, заснований на відступах Івана Нечуй-Левицького, на описах — частину реплік Андрій Бондаренко компілював безпосередньо зі слів автора.

«Це, мабуть, перший урбаністичний український твір, у якому розглядається не сільське життя, а міське. Крім того, він цікавий тим, що побудований на конфлікті поколінь, які змінюють одне одного, — зауважив Ілля Чопоров. — І ми бачимо цю певну деструкцію і деградацію, вплив Російської імперії на українських міщан, селян, інтелігенцію. Як з кожним поколінням вони деградують. Якщо певні ідеї українськості були у першого покоління, у другого їх вже менше».

Над сценографією працював Юрій Денисенков, який відомий столичним глядачам також як художник-живописець. Це вже його друга робота в театрі, цього року в Івано-Франківську поставив з Вікторією Трофіменко виставу «Яків».

«Шукали форму, в якій можна було все це показати, не показуючи прямими засобами. Основна концепція — щось, що ще не стале. Вистава дуже актуальна: те, що відбувається зараз, напряму пов’язане з тим, що відбувалося тоді. І тому я хотів відійти від 19-го століття, — поділився Юрій Денисенков. — Сценографія — нібито розбудований фундамент, нестала форма. Фактично це театральний станок на різних рівнях, які працюють. Є величезний екран, який транслює різне: від емоційного стану до того, що визначає місце дії. Але це переважно емоційна історія. І ще є портал, який світиться, з якого з’являються провідник та інші герої. У виставі багато цікавих режисерських знахідок, тому прагнув, щоб сценографія не відволікала й не була домінантною».

Говорячи про деталі, художник розповів, що на сцені буде багато справжньої їжі. Тож голодними на виставу приходити не варто.

Наступні покази «Хмар» відбудуться 28 та 29 листопада о 18:00.
Вартість квитків: 300 — 550 грн.

Читайте також:

• «Чарівна флейта», ювілеї та класика: що покаже Національна опера в листопаді. Останній місяць осені у театрі буде сповнений яскравими виставами, як для дорослих, так і для найменших глядачів.

Марія КАТАЄВА, «Вечірній Київ»