«120 років вечірньої преси Києва: дослідник Михайло Кальницький — про «Вечірку», старі підшивки і київський світ

«Вечірній Київ» — одне з тих видань, назва яких давно стала частиною самого міста. У різні десятиліття газету читали дорогою з роботи, шукали в ній міські новини, історії про старий Київ, транспорт, забудову, культуру. Змінювалися епохи, редакції й формати, але «Вечірка» залишалася передусім міською газетою, тісно пов’язаною з повсякденним життям столиці.

Саму історію видання в різні періоди рахували по-різному: від повоєнного «Вечірнього Києва», від газети з такою назвою 1920-х, від інших попередників київської вечірньої преси. Сучасній редакції у спадок дісталася традиція вести цей відлік від першої київської вечірньої газети, що з’явилася на межі 1905- 1906 років. Саме в цьому ширшому контексті нині й говорять про 120 років.

Та ця історія значно більша за одну солідну ювілейну дату. За нею стоять різні видання й редакції, політичні епохи, мови, цензура, великі наклади, конкуренція і, зрештою, саме місто, яке десятиліттями залишалося головним героєм «Вечірки».

З нагоди цієї дати ми вирішили озирнутися назад разом із людиною, яка знає цю історію не лише за архівними підшивками. Михайло Кальницький — відомий київський краєзнавець, який сам називає себе дослідником історії Києва. Він пам’ятає «Вечірній Київ» ще з дитинства, багато років працює зі старою київською пресою, особисто знав багатьох відомих авторів, пов’язаних із газетою, а згодом і сам друкувався на сторінках «Вечірки».

Ця розмова — чи не перша спроба скласти історію видання в послідовну картину: не змішувати різні видання й епохи, зафіксувати ключові етапи та показати, як разом із газетою змінювався сам Київ.

Говоримо про те, звідки береться 120-річний відлік, навіщо Києву була потрібна вечірня преса, якою «Вечірка» була в різні часи, завдяки чому її наклад свого часу перевищив пів мільйона примірників і що сьогодні можна знайти у старих підшивках.

А ще трохи про самого Михайла Кальницького: як романтичне підліткове зацікавлення старими київськими будинками зрештою привело інженера за освітою до професійного дослідження історії міста.

*Інтерв’ю записували у пресцентрі Київінформ, що на Володимирівська, 51А.

«ВЕЧІРНІЙ ВИПУСК ДАВАВ ІНФОРМАЦІЮ «СЬОГОДНІ НА СЬОГОДНІ”»

— Пане Михайле, прийшла до вас із, здавалося б, простим запитанням: від якої точки правильно починати історію «Вечірнього Києва» і як коректно пояснити ці 120 років?

— Якщо говорити саме про газету з назвою «Вечірній Київ», то тут є певна історична умовність. Наступного року виповниться 100 років від появи видання з аналогічною назвою. А 120 років — це радше річниця київської вечірньої міської преси як явища.

Нині найбільш ранньою точкою цього відліку вважають кінець 1905 року за старим стилем, або вже початок 1906-го за новим, коли у Києві з’явилася «Вечерняя газета» — видання, спеціально призначене для того, щоб його купували й читали ввечері. Власне, від цієї першої спроби вечірньої міської газети «Вечірній Київ» згодом і почав рахувати свою історію.

Цікаво простежити, як змінювалася точка відліку в різні часи. Спочатку рахували від 1951 року — від останнього, вже безперервного періоду виходу «Вечірнього Києва». Потім згадали про газету з такою назвою, яка виходила кілька років від 1927-го. Саме тому 1977 року, до 50-річчя, видання отримало орден Трудового Червоного Прапора.

Був іще один варіант — 1919 рік. У радянський час історію пов’язали з тодішньою більшовицькою вечірньою пресою: у Києві виходив «Комунар», призначений для вечірнього читання. А вже у пострадянський період почали відлік від найпершої київської «Вечерней газеты».

Тому я б говорив про 120 років саме як про ювілей вечірньої преси Києва. Безперервності одного й того самого видання тут не було, але сама традиція міської вечірньої газети справді має вже 120 років.

— Тобто йдеться не про безперервність одного й того самого видання, а радше про спільну традицію міської вечірньої газети. А що насправді пов’язує ці видання, які виходили в зовсім різні епохи?

— Перша «Вечерняя газета» мала дуже коротку історію: фактично вийшов лише один номер — 21 грудня 1905 року (за новим стилем — 3 січня 1906 року), після чого видання заборонили. Потім у Києві з’являлися нові зразки вечірньої преси. Скажімо, у 1913–1916 роках тут знову виходила «Вечерняя газета», але це вже була зовсім інша газета.

Перша «Вечерняя газета» мала дуже коротку історію: фактично вийшов лише один номер — 21 грудня 1905 року (за новим стилем — 3 січня 1906 року), після чого видання заборонили. Згодом у Києві з’являлися нові вечірні газети. Зокрема, у 1913–1916 роках виходила «Вечерняя газета», але це вже було зовсім інше видання.

Від березня 1927 року до лютого 1930 року виходив радянський російськомовний «Вечерний Киев». Пізніше з’явилася інша вечірня газета — «Більшовик», яка виходила до 1939 року.

Після війни вечірня міська преса відродилася під назвою «Вечірній Київ». Від 1951 року газета почала виходити безперервно. Це вже було україномовне видання з виразним акцентом на житті міста.

Отже, між усіма цими виданнями не було юридичної чи редакційної тяглості. Їх пов’язувала сама потреба Києва в міській газеті, яка виходить увечері й звертається безпосередньо до його мешканців.

— А чому на початку XX століття взагалі виникла потреба саме у вечірній газеті? Що вона могла дати читачеві такого, чого не давала звичайна ранкова преса?

— Треба розуміти, як тоді працювала інформація. Радіомовлення в сучасному розумінні ще не було, телеграфні новини поширювалися не так оперативно, як пізніше, а переважна більшість газет виходила вранці. Впродовж дня редакція збирала матеріали, вночі їх готували й друкували, а зранку номер потрапляв до читача. Але наприкінці XIX — на початку XX століття такого темпу вже часто було замало.

Особливо це стосувалося представників бізнесу. Людина зранку могла прочитати про ситуацію на біржі чи у промисловості й ухвалювати рішення, спираючись на вчорашні дані.

Натомість вечірній випуск дозволяв отримати інформацію буквально «сьогодні на сьогодні». Такі видання були світовою практикою. Провідні газети британської столиці робили вечірні випуски, щоб не віддавати читача конкурентам. Київ тут просто підхопив тенденцію великого сучасного міста.

Але з першою київською «Вечерней газетой» є цікава деталь. Її видавець — Пейсах Дунаєвський — пояснював появу видання потребою давати діловим людям найсвіжіші новини. Проте сама газета була орієнтована радше на людей праці. Коштувала вона, до слова, одну копійку — практично символічну ціну. На копійку тоді можна було випити чаю з булочкою. Писала газета про проблеми київських робітників, про те, кого обманюють роботодавці, кому недоплачують. Був навіть матеріал про важкі умови для в’язнів у Лук’янівській тюрмі.

І тут був ще один простий розрахунок. Людина зранку йде на роботу і працює весь день, їй просто не до газети. А ввечері могла дорогою додому купити номер і спокійно його прочитати. Думаю, для першої київської вечірньої газети це було навіть важливіше, ніж заявлений розрахунок на ділову аудиторію.

— Перший номер виявився досить соціально гострим. І, зрештою, він же став останнім…

— Так, «Вечерняя газета» з’явилася у дуже нервовий для влади момент: наприкінці 1905 року, коли пам’ять про революційні події була зовсім свіжою. Київська влада дуже уважно стежила за тим, що друкує преса.

А тут виходить дешева газета для широкої аудиторії, яка пише про ошуканих працівників, соціальні проблеми, становище в’язнів. Для генерал-губернатора цього виявилося достатньо. Після виходу першого номера видання одразу заборонили, а частину накладу, яка ще не встигла розійтися, вилучили.

Тож перший номер «Вечерней газеты» став і останнім. Один із його примірників сьогодні зберігається, зокрема, у Національній бібліотеці України імені Вернадського.

Редакція тієї першої «Вечерней газеты» містилася буквально за кілька кроків від Золотих воріт — на Ярославовому Валу, 2, біля перетину з Володимирською і Золотоворітською вулицями. Тобто можна цілком буквально сказати: десь звідти й почалася київська традиція вечірньої преси.

«ЗА ГАЗЕТНИМИ СТОРІНКАМИ ВИДНО, ЯК ЗМІНЮВАЛИСЯ МЕЖІ ДОЗВОЛЕНОГО»

— Ми вже згадали, що наступною важливою точкою після 1906-го став 1927 рік, коли почав виходити «Вечерний Киев». Що це було за видання і наскільки воно вже нагадувало той «Вечірній Київ», який ми знаємо пізніше?

— Від березня 1927 року до лютого 1930 року у Києві виходив «Вечерний Киев» російською мовою. Він теж був розрахований на вечірнього читача, але існував уже в зовсім іншій політичній системі.

Газета позиціонувала себе як комуністичне видання. Водночас це був кінець 1920-х років, коли в публічному просторі ще залишалося трохи більше свободи. Тому там могли з’являтися власні думки, дискусійні інтонації — преса ще не була настільки жорстко уніфікована, як трохи пізніше.

Коли почалося сталінське закручування гайок, простору для такої преси ставало дедалі менше, і газету закрили. Згодом, як уже згадував, з’явилася інша вечірня газета — «Більшовик». У Києві існувало кілька видань із такою назвою, але вечірній варіант виходив саме в тридцяті роки.

— Від 1951 року починається безперервна історія «Вечірнього Києва». Якою була ця повоєнна газета і що в ній уже відрізнялося від видання, яке кияни знали пізніше?

— Справді, вечірня преса у Києві відродилася під назвою «Вечірній Київ». І що важливо — це вже україномовне видання.

Видавали його міська рада і міський партійний комітет. Це була офіційна міська газета, але її головною темою залишалося життя Києва. Від цього часу «Вечірній Київ» фактично стає міською хронікою.

Один із найстаріших номерів, які є в моєму архіві, — за 1952 рік, тобто фактично другий рік повоєнного видання. На першій шпальті бачимо Хрещатик, фоторепортаж про відбудову зруйнованого центру міста: що відновили, що збудували, що планують далі.

— Тобто вже за першими повоєнними номерами можна буквально простежувати, як відбудовувався Київ?

— Так. Для тодішнього читача це була поточна інформація, а для нас зараз — документ епохи.

Є номери, які дуже чітко позначають межу між різними періодами. Ось газета з некрологом Сталіна — символ завершення однієї епохи. А невдовзі починається «відлига», назву якій дав киянин за народженням Ілля Еренбург. І ці зміни поступово видно навіть на сторінках міської газети.

Ось новорічний номер уже після смерті Сталіна. З одного боку, це ще цілком радянська газета: на новорічній ілюстрації — московська Спаська вежа. Але водночас там уже розповідають про київські традиції, про те, що відбувається в місті у святкову ніч, як святкували раніше. Поруч із загальносоюзною офіційною рамкою дедалі виразніше з’являється самий Київ.

— А якщо порівняти «Вечірній Київ» початку 1950-х і вже кінця десятиліття — наскільки він змінився?

— Доволі помітно. На початку 1950-х це була невелика газета: чотири шпальти, досить обмеженого обсягу. Потім площа сторінок зросла, матеріалів побільшало, і вони стали значно різноманітнішими.

З’являється більше власної журналістської роботи, публіцистики, історичних розвідок, матеріалів про життя міста. Газета вже не лише передає офіційну інформацію, а й сама шукає теми.

Добре це видно на номері кінця 1959 року, де йдеться про плани Києва на 1960-й, з докладним коментарем: що вже збудували, що мають спорудити, як місто змінюватиметься. Там і метро, яке запустили у 1960 році, і новий Київський цирк, і багато інших об’єктів. До речі, у 1960-му якраз з’явився новий дизайн заголовка газети — той образ, до якого читачі потім звикли.

Виходили й спеціальні матеріали для агітаторів, статистичні «блокнотики» з досягненнями народного господарства. Радянська ідеологічна рамка нікуди не зникла, але поруч із нею в газеті дедалі більше місця займало реальне міське життя.

— Ви показували номер 1961 року, майже повністю присвячений Тарасу Шевченку. Для тогочасної радянської міської газети це досить промовисто. Чи можна сказати, що «Вечірній Київ» мав виразний український характер?

— Так, це одна з важливих рис газети. У Києві тоді настійливо поширювали московську пресу на зразок «Правди», виходило чимало місцевих російськомовних видань, але «Вечірній Київ» тримався української мови.

Є номер до 100-річчя від дня смерті Тараса Шевченка, де майже весь випуск присвячений Кобзареві. На кожній шпальті — пам’ятні матеріали, історичні та літературознавчі розвідки, матеріали Київського будинку-музею Шевченка, вірші Максима Рильського та Андрія Малишка на честь Кобзаря. І все це подано через зв’язок Шевченка саме з Києвом.

Газета залучала журналістів, публіцистів і письменників, які прекрасно писали українською. Тому вона була не просто україномовною формально: через неї справді проходила українська культурна лінія.

— Одне з найвідоміших імен, пов’язаних із «Вечірнім Києвом», — щойно згаданий Максим Рильський і його «Вечірні розмови». Що сама присутність такого автора говорить про тодішню газету?

— Максим Рильський — дуже показовий приклад. Це одна з ключових постатей української інтелігенції, поет, перекладач, академік, людина величезного авторитету. І він співпрацював із «Вечірнім Києвом», вів рубрику «Вечірні розмови».

Через щоденну міську газету Рильський міг регулярно звертатися не лише до вузького літературного середовища, а до дуже широкої аудиторії — звичайних киян. Говорити про культуру, мову, повсякденні речі, ділитися спостереженнями.

І сама присутність таких авторів багато говорить про рівень видання. «Вечірка» залишалася офіційною міською газетою, але водночас давала місце людям, які формували значно ширший культурний простір.

— Але водночас це все-таки радянська газета. Де проходила межа дозволеного і чи змінювалася вона між 1960-ми та 1970-ми?

— Цензура, звичайно, існувала завжди. Редактор був відповідальною людиною, обов’язково партійною, і фактично мав гарантувати, що в номері не з’явиться нічого такого, що виходить за межі дозволеного.

Інша річ, що самі ці межі змінювалися. У 1960-х можна було різнобічно показувати Україну як республіку зі своїми традиціями, мовою, культурою, видатними постатями. Шевченко, Франко, Леся Українка, український театр, козацтво — усе це було цілком нормальною темою.

Пізніше надмірний, з погляду влади, акцент на українському вже могли трактувати як «буржуазний націоналізм». Газета продовжувала виходити українською, писала про ювілеї українських діячів, але існувала необхідна умова постійних реверансів у бік «братерського російського народу».

Це стосувалося не лише української тематики. Залежно від міжнародної ситуації змінювалося і ставлення до єврейської теми, особливо після конфліктів на Близькому Сході. Те, про що ще недавно можна було говорити, в певний момент уже могли трактувати як небажаний «сіонізм»…

— Тобто, аналізуючи старі номери, можна побачити не тільки сам Київ, а й тодішнє суспільство — його інтереси, настрої, світогляд?

— Так, у суспільстві завжди була активна частина і пасивна. Були лю байдужі, а були ті, кому було справді цікаво, що відбувається з українською культурою, історією, мовою.

Російська культура тоді була дуже широко представлена у школах, вищих навчальних закладах, у всьому офіційному просторі. Але люди, які хотіли залишатися ще й у середовищі української культури, могли знаходити у «Вечірньому Києві» матеріали, які їх цікавили.

І йшлося не тільки про видатні імена чи офіційні ювілеї. У газеті було багато історичних матеріалів про саме місто, працювали автори, які займалися краєзнавством — і професійно, і аматорськи. Вони писали популярно й доступно, і через такі тексти читач починав бачити Київ не лише як місце, де він мешкає, а як місто з власною пам’яттю й історією.

ГЕОГРАФІЯ КИЇВСЬКОЇ «ВЕЧІРКИ»

— Ярославів Вал, 2 (ріг Володимирської, 40), де містилася редакція першої «Вечерней газеты», ми вже згадали. А як далі змінювалася географія наступних редакцій «Вечірки»?

— Були й інші, цілком випадкові адреси короткотривалих вечірніх видань. Наприклад, редакція другої версії «Вечерней газеты» наймала приміщення на Хрещатику (на місці теперішнього ЦУМу), потім на розі Великої Васильківської та Ділової.

А «Вечерний Киев» кінця 1920-х працював у будинку, який був одним із центрів київської преси, — на нинішній вулиці Богдана Хмельницького, 19, тоді вулиці Леніна. У різні часи там містилися редакції декількох міських газет. На жаль, будинок зберігся лише умовно: його знесли під час будівництва бізнес-комплексу «Леонардо», а потім відтворили подобу старого фасаду вже в сучасних матеріалах.

— А повоєнний «Вечірній Київ», який від 1951 року вже виходив українською, де працював?

— Редакція була на нинішній Прорізній, 19, тоді це була вулиця Свердлова. Там «Вечірній Київ» працював досить довго.

Пізніше, у 1983 році, газета переїхала у великий видавничий комплекс на тодішній вулиці Маршала Гречка, де одночасно працювали редакції багатьох газет і журналів. Там «Вечірній Київ» залишався фактично до ХХІ століття. Далі адреси змінювалися ще не раз і, мабуть, не мали такого символічного значення.

ПРО КИЇВ КАЛЬНИЦЬКОГО І КРАЄЗНАВЧЕ СЕРЕДОВИЩЕ «ВЕЧІРКИ»

— Пане Михайле, ми сьогодні багато говоримо про те, як «Вечірній Київ» відкривав читачам історію міста. А якщо повернутися до вас особисто: ви ж за освітою не історик і не мистецтвознавець. Звідки взагалі почалося це захоплення Києвом?

— Я киянин, хоча народився у Вінниці — там жила моя бабуся, і батьки вирішили, що мамі буде зручніше народжувати в неї. Але виріс я вже в Києві, на Лук’янівці, закінчив 38-му школу, нині це ліцей, багато ходив старими київськими вулицями й десь у підлітковому віці почав придивлятися до будинків, які бачив довкола.

Було, знаєте, і зовсім примітивне пояснення. У 16–17 років ідеш із дівчиною — треба ж про щось говорити. Бачиш незвичний будинок і кажеш: дивись, який цікавий. А потім самому вже хочеться знати й розповісти друзям та подругам: що це за будинок, коли його збудували, хто тут жив? Так одна цікавість поступово тягнула за собою іншу. Ніякого рішення «тепер я буду досліджувати Київ» тоді, звичайно, не було. Все набагато простіше.

— Але в якийсь момент самої цікавості вже стало замало — захотілося шукати відповіді?

— Так. І досить швидко з’ясувалося, що тодішня доступна література про Київ давала дуже мало. Переважно це були партійні з’їзди, герої війни, кілька офіційно дозволених тем, трохи архітектури. А про міський побут, незвичайні будинки, людей, про те, як насправді жило місто, інформації майже не було.

На початку 1980-х я вже закінчив Київський політехнічний інститут, працював і тоді близько познайомився з Елеонорою Рахліною — чи не найвідомішою з київських екскурсоводів, неймовірно захопленою Києвом. Вона сказала мені дуже просту річ: якщо в книжках немає — йди в архів і шукай сам. Для мене це було відкриттям. Я почав ходити в архіви, а старші співробітниці спочатку терпляче підказували, як працювати з документами, де шукати, на що звертати увагу.

— І це ще довго залишалося захопленням паралельно з зовсім іншою професією?

— Так, за освітою я інженер і близько 17 років працював за технічною спеціальністю. Історією Києва займався особисто для себе: ходив в архіви та бібліотеки, збирав матеріали, писав. Академічної кар’єри на таких темах тоді особливо не зробиш — не захистиш «правильну» дисертацію, не напишеш відповідну монографію. Але мені цього й не було потрібно: я займався тим, що самому було цікаво.

А потім почалася перебудова, і теми, які раніше були другорядними або небажаними, поступово ставали дозволеними та востребуваними. Вийшло так, що в мене вже був певний запас матеріалів саме тоді, коли їх стало можна нормально публікувати. Можна сказати, я вдало застрибнув у цей потяг.

А у 1990-х, коли міська промисловість почала розвалюватися й інженерної роботи ставало дедалі менше, я вже мав сотні публікацій, писав книжки, отримував пропозиції працювати як історик. Так захоплення поступово стало професією.

— А сам «Вечірній Київ» ви пам’ятаєте ще з дитинства — задовго до того, як почали там друкуватися?

— Так, звичайно. Причому дитина звертає увагу зовсім не на те, що дорослий. Я насамперед пам’ятаю малюнки, графічні деталі, кумедного хлопчика з прогнозу погоди — «Погодку». Я рано навчився читати, газети вдома постійно були під рукою, тому «Вечірній Київ» був одним із перших джерел інформації про місто ще задовго до того, як я сам почав займатися його історією.

— А коли вже почали серйозно досліджувати Київ, хто з авторів «Вечірки», які писали про місто, вам особливо запам’ятався?

— Для мене одним із таких відкриттів був Михайло Наумович Лівшиць. У 1960-х він був постійним автором «Вечірки» й багато писав про різні сторони історії Києва — не академічно сухо, а так, щоб це було цікаво звичайному читачеві.

Я добре пам’ятаю його текст про історію пам’ятника Богдану Хмельницькому. Саме там побачив чотири рядки, яких потім більше ніде не зустрічав.

Пам’ятник свого часу був справжнім довгобудом: через брак коштів роботи розтягнулися на роки, монумент стояв за дерев’яним парканом, який Софійську площу, м’яко кажучи, не прикрашав. І, за переказом, що його навів Лівшиць, хтось написав на ньому крейдою ніби від імені самого Богдана:

«Змилуйтеся, добрі люди,

Коли цій нуді кінець буде?

Зніміть з мене оту буду собачу,

Нехай я трохи світу побачу».

І цікаво, до речі, що історія певною мірою повторилася вже в наш час, коли з пам’ятника зняли захисні конструкції, встановлені на початку сучасної війни. Ось за це такі старі газетні тексти й цінні: в них залишається не лише дата чи офіційна довідка, а міський гумор, інтонація, атмосфера Києва.

— Краєзнавство завжди було постійною темою «Вечірки»?

— Принаймні від 1950-х історія Києва на сторінках газети була присутня постійно. Але наприкінці 1970-х і особливо у 1980-х інтерес до минулого міста справді надзвичайно зріс. Велику роль відіграло святкування 1500-річчя Києва. Нехай сама дата була цілком умовною, але її настільки масштабно розкрутили, що знати історію Києва стало і модно, і престижно, і просто цікаво.

«Вечірній Київ» це відчув: регулярно виходила окрема історична шпальта. Причому йшлося не лише про події минулого, а й про охорону пам’яток, долю старої забудови, збереження історичного середовища.

— Однією з таких сторінок були «Золоті ворота». Як виникла ваша співпраця з «Вечірнім Києвом»?

— Києвознавчу добірку «Золоті ворота» газета готувала разом із Товариством охорони пам’яток. Я тоді входив до ради товариства і займався історією Києва, тому мене час від часу залучали: давав окремі матеріали, контактував із працівниками редакції, які займалися цією сторінкою.

Але не хочу перебільшувати свій тодішній зв’язок із редакцією. У 1980-х я не був постійним автором і не знав газету зсередини. З Віталієм Карпенком, тодішнім головредом, наприклад, ми практично не перетиналися. Уже значно пізніше я став ближче знайомий і з редакцією, і з людьми, які там працювали.

— Хто ще з київських краєзнавців, дослідників, колекціонерів співпрацював із «Вечірнім Києвом» і залишив особливо цінні матеріали?

— Обов’язково варто згадати Віктора Геннадійовича Киркевича, легендарного гіда та колекціонера, якого, на жаль, уже немає. Він багато писав про Київ, часто друкувався у «Вечірньому Києві», історія міста була для нього справою життя.

Лідія Антонівна Пономаренко докладно вивчала традиційні міські назви — топонімію. Вона підготувала для газети чимало оригінальних матеріалів про київські вулиці та місцевості. Згодом у «Вечірці» вів рубрику «Околиці Києва» знавець міської периферії, краєзнавець та музейний працівник Сергій Миколайович Вакулишин.

Окремо — Василь Васильович Галайба. Його називали краєзнавцем-аматором, але слово «аматор» тут зовсім не означає поверховості. Він долучився до київського клубу «Літопис», який вела Елеонора Рахліна, і систематично фотографував Київ, що зникав. У 1970–80-х багато старої забудови зносили, і він буквально вулиця за вулицею її фіксував. Залишив величезний фотоархів того, чого фізично вже немає і що іноді більше ніде не побачиш.

«Старі газетні публікації зберігають не лише історичні факти, а й міський гумор, інтонації та атмосферу Києва»

Але він не лише фотографував. Годинами працював зі старою київською пресою в бібліотеці, робив безліч виписок, створив величезну картотеку, а потім на основі цього писав про київські установи, споруди, різні міські сюжети. Ви самі казали, що вже в сучасному «Вечірньому Києві» перевидавали його публікацію про стару водонапірну башту на Володимирській гірці — і вона знову викликала інтерес. Якісна міська історія взагалі з часом набуває додаткової цінності, бо автор іноді встигає зафіксувати те, чого вже немає, що потім зникає.

— Ви всі досліджували один Київ, працювали з архівами, старою пресою, документами. Між краєзнавцями була конкуренція, мовляв, хто перший знайде тему чи документ?

— Я б не сказав, що була якась серйозна конкуренція. Кожен мав свої теми й інтереси, але ми не сиділи всі в одному виданні й не боролися за одну шпальту. Навпаки, охоче спілкувалися й ділилися інформацією. Якщо знав, що в когось є потрібний документ або він уже займався темою, можна було зателефонувати, попросити підказку. Або, навпаки, когось проконсультувати. Це радше було середовище друзів і колег, яких об’єднувала цікавість до Києва.

— А вже значно пізніше ваша співпраця з «Вечірнім Києвом» стала постійною. Перед записом розмови ви похвалились посвідченням ще 2015 року…

— Так, у 2010-х я кілька років регулярно співпрацював із «Вечірнім Києвом». Писав насамперед про історію міста, готував ілюстровані матеріали для тематичної сторінки.

На той момент я вже багато років професійно займався історією Києва, мав значно більше напрацьованого матеріалу, тому й тем для газети вистачало. Для мене ця співпраця була цілком природною: «Вечірній Київ» здавна писав про історію міста, а я саме нею і займався.

«НАКЛАД ПЕРЕВИЩУВАВ ПІВ МІЛЬЙОНА — „ВЕЧІРКУ“ ЧИТАЛИ У ДУЖЕ БАГАТЬОХ КИЇВСЬКИХ РОДИНАХ»

— Якщо подивитися старі фільми, фотографії чи спогади про радянський Київ, «Вечірній Київ» часто з’являється там просто як частина побуту. Це справді відповідало реальності? Чи дещо перебільшено?

— Думаю, це реальний атрибут того часу. Сама назва багато що пояснює: це була газета для вечірнього читання. Людина відпрацювала день, купила газету, поклала до кишені й поїхала далі у своїх справах. Десь треба почекати — дістаєш і читаєш. Тоді не було смартфона, який можна витягнути в будь-якій черзі, а «Вечірка» була легшою для читання, ніж, умовно кажучи, «Правда України» чи інша більш офіціозна преса. Тому киянин із «Вечірнім Києвом» у старому фільмі — цілком реальна деталь міського побуту.

— Якщо людина хотіла читати саме про Київ, чи мав «Вечірній Київ» тоді реального конкурента?

— У 1950–60-х і значною мірою у 1970-х саме такої суто міської газети фактично не було. Інші видання були або республіканськими, або обласними. Була, наприклад, «Київська правда», але це все-таки обласна газета. Пізніше з’явився «Прапор комунізму» — ранкова міська газета. Було так, умовно кажучи: зранку — «Прапор комунізму», ввечері — «Вечірній Київ». Я, до речі, друкувався і там, і там, коли зріс інтерес до історії Києва.

У «Прапорі комунізму» теж працювали сильні журналісти. Пам’ятаю, наприклад, Павла Позняка, який робив цікаві публіцистичні матеріали, до того ж разом із фотокореспондентом Сергієм П’ятериковим щотижня подавав оповідку про якийсь куточок Києва з парним фото — старовинним і новим. Тому не можна сказати, що вся сильна чи критична міська журналістика була зосереджена лише у «Вечірньому Києві». Іноді навіть складалося враження, що через більш прямий зв’язок із міськими партійними структурами «Прапору комунізму» в окремих випадках могли дозволити те, чого іншим не дозволяли.

— А з початком перебудови «Вечірній Київ» уже помітно змінюється?

— Із середини 1980-х «Вечірній Київ» став одним із помітних флагманів перебудови у Києві. «Прапор комунізму» залишався значно консервативнішим, тримався загальносоюзної точки зору, а «Вечірка» дедалі більше схилялася до української орієнтації. Якщо у 1985 році, наскільки я пам’ятаю, наклад «Вечірнього Києва» був трохи більшим за сто тисяч примірників, то у 1990-му він перевищував пів мільйона. Для міської газети це величезне число — фактично її отримувала мало не кожна київська родина.

— І при цьому значну частину накладу становила російськомовна версія?

— Так. Газета тоді певний час виходила двома мовами. Приблизно 70–80 відсотків накладу припадало на російськомовну версію, і вона мала великий попит. Це відповідало тодішній мовній ситуації Києва: російська мова була широко присутня і в повсякденному житті, і в медіапросторі.

При цьому сам «Вечірній Київ» мав сильну українську традицію — тяглість україномовного видання, українська національна культурна тематика, відповідне авторське середовище. Тому тут важливо дивитися саме в контексті тієї епохи, а не механічно переносити на неї сьогоднішні мовні реалії.

І, до речі, саме навколо російськомовної версії виникла колізія з конкуренцією між міськими газетами. У «Прапора комунізму» наклади були набагато меншими, і партійні органи зробили своєрідний «хід конем»: російськомовну версію «Вечірнього Києва» скасували, натомість російський дублікат отримав «Прапор комунізму», який до того ж перейменували на «Київський вісник». Розрахунок був на те, щоб послабити «Вечірній Київ» і перетягнути частину його аудиторії до більш «слухняного» видання.

Але цього не сталося. «Вечірка» залишалася дуже популярною, а на початку незалежності України була однією з найбільш тиражних газет.

— Масштаб цієї популярності видно і з того, як тоді відзначали ювілеї газети — стадіон «Динамо», нагородження, спеціальні значки, кінозйомка. Ці матеріали збереглися в архівах, до речі. Це більше радянська традиція чи показник реальної ваги видання?

— Думаю, і те, й інше. Це була газета міської ради і міського партійного комітету, тому для таких заходів можна було використовувати державну та міську інфраструктуру. Той самий стадіон «Динамо» тоді не був приватним майданчиком у сучасному розумінні. Але масштаб теж багато про що говорить. Збереглися фотографії, кінозйомка ювілеїв, вручення нагород головному редактору, сувенірні значки. При накладі понад пів мільйона примірників це вже було справді масове міське явище.

— А наскільки серйозно тоді взагалі рахувалися з тим, що з’являлося на сторінках «Вечірнього Києва»? Чи могла така міська дискусія мати реальні наслідки?

— Я дуже добре пам’ятаю історію 1983 року. Тоді збиралися реконструювати фактично останній історичний квартал Хрещатика — той, що майже повністю зберігся з парного боку, від нинішньої вулиці Богдана Хмельницького до бульвару Тараса Шевченка. Це та частина Хрещатика, де залишилася цілісна дореволюційна забудова.

У когось виникла ідея, що Хрещатик має бути передусім новим, радянським, монументальним, а цей «непоказний» квартал можна знести й забудувати заново. Проєкт почали просувати через міську владу й архітектурні структури. Але кияни вже тоді почали обурюватися: чому треба знищувати старий Хрещатик, який пережив війну?

І ось тодішній мер міста Валентин Згурський виніс це питання на сторінки «Вечірнього Києва». Приводом став конкурс проєктів реконструкції кварталу. Газета друкувала ці проєкти, а Згурський запропонував киянам подивитися на них і висловитися: чи потрібно повністю перебудувати цей квартал у сучасній архітектурі, чи все-таки варто зберегти стару забудову, пристосувавши її до нових потреб.

Судячи з листів, що їх друкувала «Вечірка», переважна більшість читачів виступила саме за максимальне збереження старого Хрещатика. Це, очевидно, справило враження на керівництво. Треба розуміти: у ті роки цей квартал могли досить легко знести й забудувати заново. І мені здається, що «Вечірній Київ» своєю участю в цій дискусії справді долучився до порятунку історичного Хрещатика.

— На початку 1990-х років з’являється вже зовсім інша преса…

— Так. На початку 1990-х з’явилися «Киевские ведомости», «Зеркало недели» та інші видання, які вже працювали в іншій журналістській системі. Але якщо подивитися на людей, які їх створювали, то дуже багато журналістів, а подекуди й ціле кадрове ядро, були колишніми «вечірківцями».

Тобто «Вечірній Київ» не лише сам пережив перехід від радянської до нової журналістики, а й дав чимало людей для новітніх видань.

«СТАРІ ПІДШИВКИ ГАЗЕТИ — ЦЕ БАГАТОТОМНА ХРОНІКА КИЄВА»

— Ви багато років працюєте зі старими київськими газетами. Що може дати дослідникові підшивка «Вечірнього Києва» такого, чого він не знайде в офіційних документах чи енциклопедіях?

— Це надзвичайно важливе джерело, особливо коли досліджуєш забудову, архітектуру, транспорт, міське господарство, повсякденне життя. У газеті постійно фіксували, що і коли будують, які проєкти обговорюють, друкували інтерв’ю з архітекторами, розповідали про нові об’єкти. І часто для дослідника важливий навіть не кінцевий результат, а сам процес: що хотіли зробити, які були варіанти, що обговорювали, від чого зрештою відмовилися.

Довгий час не існувало й доступного великого довідкового видання, де можна було б знайти різноманітну актуальну та історичну інформацію про місто. Енциклопедичний довідник «Київ» з’явився лише на початку 1980-х і тоді був великою подією. До цього багато речей доводилося буквально по крихтах збирати в газетах, журналах, книжках, архівах.

— І при цьому матеріал, який у день виходу здавався звичайною міською новиною, через десятиліття може виявитися унікальним документом?

— Постійно так буває. Газета ж не створювалася як історичний архів — журналісти просто писали про те, що відбувалося навколо. Але коли такі номери накопичуються впродовж десятиліть, виходить фактично багатотомна хроніка міста.

Там залишаються речі, які ніхто спеціально не збирав для майбутнього історика: реакції людей, дискусії, міські проблеми, навіть сама мова, якою про все це говорили.

— Весь архів «Вечірнього Києва» сьогодні вже оцифрований. Свого часу керівництво ухвалило рішення не просто зберігати старі підшивки, а перевести весь масив у цифровий формат. Поки що з технічних причин він перебуває в розпорядженні редакції. Наскільки важливо для дослідників, що такий архів узагалі вдалося зберегти в цифровому вигляді?

— Для дослідника це величезна цінність. Я багато років працюю зі старою пресою і знаю, наскільки непросто користуватися паперовими підшивками. Вони не завжди добре збереглися, сторінки пошкоджуються, а фізично переглянути випуски газети за десятки років — це величезна робота.

Тому те, що весь архів оцифровано, дуже важливо. Для історика, який дізнається, що повний масив такої міської газети збережений у цифровому вигляді, природне перше питання — як до нього отримати доступ. Настільки повних цифрових архівів київської міської преси у нас небагато.

— Ви самі досі працюєте з газетними вирізками. Наскільки цифровий архів змінює саму роботу дослідника?

— Дуже сильно. Колись я сам робив вирізки, і це була окрема проблема: на одному аркуші може бути два чи три цікаві матеріали на різні теми. Один виріжеш — пошкодиш інший. Залишиш усю сторінку — не знаєш, у яку тематичну папку її покласти.

Тепер матеріали можна систематизувати, прив’язувати до тем, швидко знаходити. І те, що сьогодні здається звичайною поточною новиною — рішення міста, новий будинок, зміна вулиці, дискусія навколо якогось об’єкта, — через десятки років може знадобитися тому, хто захоче зрозуміти, яким був Київ нашого часу.

«У МІСЬКОМУ ВИДАННІ МАЄ ЗАЛИШАТИСЯ ВІДЧУТТЯ КИЄВА»

— Ми говорили про дуже різний «Вечірній Київ» — дореволюційну вечірню пресу, радянську газету, величезні наклади наприкінці 1980-х, а тепер уже цифрове медіа. Якщо відкинути сам формат — папір це чи сайт, — що, на вашу думку, у такому міському виданні не повинно змінитися?

— Думаю, найважливіше — не втратити зв’язок із самим містом. Формат може змінюватися скільки завгодно: колись газету купували ввечері в кіоску, тепер люди відкривають новину в телефоні. Але якщо це видання про Київ, воно має залишатися всередині київського життя — бачити не лише великі події, а й те, що відбувається з вулицями, будинками, транспортом, культурою, міською пам’яттю.

— Я чула, що для вас існує особливий «київський світ». Що ви вкладаєте в це поняття?

— У великих міст завжди виникає свій світ. Можна говорити про одеський світ, харківський, львівський, київський. І це не якась одна риса. Київ завжди був дуже різноманітним — тут жили люди різного походження, різних культур, говорили різними мовами, але з часом усе це формувало певний спосіб міського життя, певне ставлення до міста.

Для мене «київський світ» — це радше середовище, у якому людина відчуває місто своїм, з усією його складною історією, знає його, цікавиться ним, розуміє, що в Києва є власна глибока пам’ять.

— І тоді яке завдання має сьогодні «Вечірній Київ», якщо говорити вже не про ювілей, а про те, що буде далі?

— Думаю, завдання і, якщо хочете, місія — не втратити ці риси київського світу. Місто змінюється, приходять нові покоління, змінюється сама журналістика, але важливо, щоб у міському виданні залишалося відчуття саме Києва — його обличчя, особливостей, пам’яті, людей.

Бо можна просто передавати інформацію, а можна ще й фіксувати життя міста так, щоб через багато років із цих матеріалів було зрозуміло, яким був Київ у наш час. Мені здається, для міського видання це і є найважливіше.

— І наостанок — що б ви побажали «Вечірньому Києву» сьогодні?

— Насамперед — мужності, терпіння, пильного зору. Ми переживаємо дуже складний, трагічний період, але просто зараз твориться історія. Коли агресор буде приборканий, а наші воїни і наші друзі здобудуть справедливий мир, теперішня хроніка матиме особливе значення. Сьогоднішня спостережливість та правдивість журналістів — запорука успіху у сучасників і нащадків.

Мені було дуже приємно згадати старі номери, людей, які були пов’язані з газетою, різні періоди її історії. Бо за цими сторінками насправді дуже багато самого Києва.

Тож бажаю «Вечірньому Києву» залишатися цікавим своїм читачам і не втрачати цього відчуття міста.

Розмовляла Олена ПЕТРИШИН, фото Олексій САМСОНОВ «Вечірній Київ»