Чи потрібен некрополь біля Верховної Ради?
В самому центрі Києва, навпроти Верховної Ради, височів невеличкий монумент – урна з червоного граніту красувалася на камінному постаменті. Цей пам’ятник борцям за радянську владу, загиблим в 1917 році, був частково знищений під час подій Революції Гідності. Втім, хвиля народного гніву зачепила лише вершину айсбергу. Мало хто знає, але під постаментом залишилися поховані більшовики.
За останні три роки «стихійна декомунізація» знесла низку столичних пам’ятників радянської доби. Все розпочалося з падіння Леніна на Бессарабці, услід за ним «полетіли голови» інших вождів, партійних діячів, соціалістичних письменників та активістів. Але одна справа – знести пам’ятник, і зовсім інша – перенести могили.
Виявляється, на території Маріїнського парку поховано багато людей: від жертв «червоного терору» до учасників Січневого повстання. Окрім масових в Маріїнці існують й одиничні поховання – це могили більшовика Андрія Іванова та генерала Миколи Ватутіна. Нащадки останнього, побоюючись «стихійної декомунізації», воліють перенести прах генерала до Росії. Подальша доля всіх похованих на території парку залишається невирішеною.
Повалений пам’ятик Андрію Іванову, Київ.
Некрополь у центрі міста?
Перш ніж зрозуміти, що робити із могилами Маріїнського парку, необхідно з’ясувати, чи припустима подібна практика в цивілізованому світі. Традиція увіковічення пам’яті через поховання в публічному місці має давнє походження. За цим принципом створювалися меморіальні кладовища, мавзолеї та усипальниці по всьому світу. Видатних особистостей ховали в сакральних або суспільно значущих місцях, і так сформувалися всесвітньовідомі некрополі – Вестмінстерське абатство (Лондон, Англія), Вавельський собор (Краків, Польща), Пантеон та Будинок Інвалідів (Париж, Франція) тощо.
На своїх початках радянська влада сприяла новаторству, яке поширювалося й на увіковічення пам’яті померлих. З перших років існування СРСР держава активно пропагувала кремацію замість традиційного поховання. Втім, вождів та героїв ховали переважно в громадських місцях: на центральних алеях міських кладовищ, в парках і на площах. Таким чином утворився головний радянський некрополь біля Кремлівської стіни. Ця тенденція не оминула й Київ. Спочатку борців за владу Рад ховали в Маріїнці, згодом – на Байковому кладовищі.
Куточок поетів, Вестмінстерське абатство, Лондон.
Декомунізувати, але як?
Революція Гідності наочно показала, що далі жити з радянським багажем неможливо. Світова практика знає два варіанти подолання результатів панування тоталітарної ідеології. Перший - виважена державна політика, направлена на переосмислення неоднозначних наслідків минулого. Другий - стихійне іконоборство з вандальним знищенням усіх матеріальних та символічних згадок про минуле.
Першим шляхом пішла повоєнна Німеччина. Другим, на жаль, йдемо ми. Звісно, багато хто заперечить, мовляв, в Україні відбувається поступова зміна назв, суспільство нарешті позбувається від «привидів комунізму». Але проблема в тому, що вітчизняна «декомунізація зверху» страждає від головної проблеми усіх державних проектів – формального підходу при мінімальному фінансуванні.
Наразі до процесу долучилися провідні гуманітарні та культурні діячі під керівництвом Інституту національної пам’яті. Його співробітники розповіли «Вечірці» про активне лобіювання проекту декомунізації Маріїнському парку.
– На території парку поховано багато людей – бійці УНР, більшовицькі заколотники, жертви «червоного терору». Враховуючи те, що в радянський час розкопок там не проводили, зараз дуже важко встановити місця поховань конкретних осіб. Щоб визначитися напевно, потрібно проводити розкопки. Наразі наш Інститут вже запланував пошук поховань на території Маріїнського парку. Чекаємо на фінансування і сподіваємося, що місто дасть на це дозвіл, –- розповів співробітник Інституту національної пам’яті Владислав Куценко.
З плином часу організована та стихійна декомунізації продовжують йти паралельно. Аврально перейменовані вулиці та зруйновані пам’ятники залишаються сумним нагадуванням про те, що навіть найкращі наміри можуть бути реалізовані найгіршими методами.
Демонтований памятник борцям за владу Рад, Суми.
Які варіанти?
Існує перевірений шлях, яким пройшли більшість країн Східної Європи – створення так званих «Парків радянського періоду», куди звозять пам’ятники тоталітарної доби. Не так давно велися розмови про створення подібного місця й в Києві, навіть називали його ймовірну локацію – Парк ВДНГ. А от як бути із похованнями, поки невідомо.
Втім, є позитивні приклади. Нещодавно в Сумах без зайвого галасу демонтували пам’ятник над похованням борців за владу Рад. Монумент був розташований поряд із нещодавно створеним некрополем воїнів АТО. Суперечливе сусідство викликало неоднозначні асоціації. На місці пам’ятника насипали курган, на якому встановили меморіальну плиту із переліком імен похованих. Такі дії мають важливе символічне значення: на місце безіменного радянського колективізму повертається вшанування пам’яті кожної окремої людини.
Попри відсутності досвіду, українці можуть відшукати шляхи адекватного переосмислення радянського минулого. З іншого боку, на допомогу приходить досвід сучасного мистецтва: території, донедавна позначені радянською символікою, перетворюються на арт-простір, в якому «тоталітарний багаж» набуває нового символічного значення. Хочеться вірити, що синтезуючі новітні методи, досвід сусідів та здоровий глузд з часом допоможе нам досягти бажаного результату.
Нагадаємо, Вандалізм як звичка: паличка Паніковського вчергове зникла.