Дитина має право горювати так, як вона горює — психологиня про дитяче переживання втрати

Дитина може плакати, злитися, замкнутися в собі, почати боятися залишатися сама. А може за десять хвилин після сліз уже сміятися і гратися. Як зрозуміти ці реакції, як говорити з дитиною про смерть, чи варто брати її на похорон і коли горювання вже потребує допомоги фахівця?

Про це поговорили із Вікторією Назаревич, спеціалісткою у напрямку психології мистецтвом, докторкою філософії, кандидаткою психологічних наук, психологинею вищої кваліфікаційної категорії з 25 річним досвідом роботи

ЯК ДІТИ РІЗНОГО ВІКУ ПЕРЕЖИВАЮТЬ ВТРАТУ

— Втрата близької людини — це те, до чого, мабуть, неможливо бути готовим навіть дорослому. А як дитяча психіка проживає таку подію?

Дитина в певний період свого життя повністю залежить від батьків, від людей, які її оточують. І коли вона втрачає когось із них, то втрачає і частину себе. Тому це комплексна втрата.

Ми маємо розуміти, що це не лише втрата людини. Це втрата звичної рутини, зв’язків, відчуття захищеності, знайомого середовища. Дитина може просто не знати, як на це реагувати, що говорити, як тепер поводитися.

Це така важка комплексна втрата, яка інколи ніби заморожує дитину. Вона просто заморожує це горе в собі, зупиняє його. Тому ми можемо казати про те, що так — така втрата повністю змінює дитину.

— Чи могли б Ви коротко пояснити, як по-різному проживають втрату маленькі діти, діти молодшого шкільного віку і підлітки?

Це дуже важливе питання, тому що кожен вік по-різному реагує на горе. Наприклад, діти до трьох років значною мірою реагують через близьких людей, які залишилися поруч. Вони бачать і віддзеркалюють стан, наприклад, мами, яка переживає втрату. Тому тут ми маємо втішити дитину, забезпечити їй спокій, безпечне місце, зберегти звичну рутину.

Від трьох до семи років — це, мабуть, одна з найскладніших стадій. Дитина ще не розуміє незворотності смерті. Вона може думати, що людина повернеться. Крім того, в цьому віці є егоцентричне мислення: «Я в усьому винен». Дитина починає звинувачувати себе: «Я міг сказати татові не їхати, залишитися — і все було б інакше».

Тобто дитина бере на себе дуже велику відповідальність у межах свого мислення. Вона ще не до кінця розуміє причинно-наслідкові зв’язки, а те, чого не розуміє, може домислювати. Уява стає таким замінником, додається магічне мислення.

І тут батьки мають бути дуже відповідальними. Я не кажу, що потрібно розповідати абсолютно все в деталях, але дитині треба дати розуміння, що кожна істота має початок, життя і кінець. Зараз є багато спеціальної літератури, яка допомагає батькам говорити про це безпечно, щоб не нашкодити дитині й не спричинити вторинної травматизації.

А от із дітьми від семи до дванадцяти років усі ці ігри в недомовки, вигадування, неправдиву інформацію вже дуже шкідливі. У цьому віці дитина потребує конкретного розуміння того, що сталося. Вона буде чекати деталей, може захотіти піти на кладовище, бути включеною в ритуали — і ми маємо на це зважати.

Від тринадцяти років дуже важливою стає підтримка середовища, підтримка однолітків. Підлітки вже все розуміють, але часто заглиблюються у свої внутрішні переживання і відчуття. Тому їх важливо залучати до спільноти, давати можливість бути серед інших, щоб вони не залишалися сам на сам зі своїм горем.

— Питання, навколо якого, мені здається, завжди багато суперечок: чи варто брати дитину на похорон? Можливість попрощатися важлива, але чи не може саме прощання стати для неї додатковою травмою?

Насправді, якщо дитина дуже проситься, то ми маємо її взяти. Але треба розуміти, що до цього дитину потрібно підготувати.

Поруч має бути безпечний дорослий, який весь цей час буде з дитиною, відповідатиме на її запитання, стежитиме за її емоційним станом. Якщо їй стане страшно — зможе відвести її, обійняти. Тобто це має бути людина, яка в цей момент дбатиме саме про дитину.

До похорону дитині треба розповісти, що там відбуватиметься, щоб вона була психологічно готова. Пояснити, що це буде такий ритуал, вшанування життя людини. Що всі прийдуть, аби разом розділити цей смуток і згадати добрі моменти.

Але якщо дитина категорично не хоче йти — звісно, у жодному разі її не змушуємо. Це має бути добровільно, тому що потім можуть виникати різні страхи.

ЯК ГОВОРИТИ З ДИТИНОЮ ПРО СМЕРТЬ

— А як взагалі говорити з дітьми про смерть?

Взагалі до розуміння смерті треба готувати із самого початку. Зараз я буду трохи чорно жартувати. Ми, психологи, кажемо: заведіть дитині хом’ячка. Для того, щоб познайомити її з кінечністю життя, щоб вона пройшла ритуал втрати ще в досить малому віці. Ми навіть між собою кажемо, що місія хом’ячка — дати дитині досвід горювання.

Але насправді йдеться про те, що тема смерті не має бути табуйованою. Ми знаємо, що все живе має кінець. Це можна пояснювати дитині через рослини, через тварин. І тоді вона поступово буде розуміти, що таке може статися.

Людина може померти через хворобу, через нещасний випадок, інколи через війну — і діти зараз це дуже добре знають. Тобто ми можемо пояснювати різні причини смерті в описовому форматі, щоб дитина мала про це уявлення.

Бо коли такого уявлення немає, тема смерті табуйована, батьки про неї не говорять і уникають її, дитині потім дуже складно це витримати. Вона може просто ховати почуття, тому що не знає, як на це реагувати.

— А як у момент втрати поводитися батькам чи одному з батьків чи іншим близьким дорослим? Часто вони думають: «Я маю триматися заради дитини, не буду при ній плакати». Чи правильно це?

Мені здається, що грати в мужність у ситуації горювання — це не дуже добра історія для самого дорослого. Бо він теж має проживати своє горе. Горювання — це процес. У психології є таке поняття — «робота горя». Мені воно дуже подобається, тому що горе справді проводить певну роботу з нами.

Ми повертаємося до життя, шукаємо в ньому радість, а потім нас знову затоплює горе. Ми знову згадуємо, у нас виникають якісь флешбеки. І так поступово ми йдемо далі, допоки не відчуємо, що можемо відродитися в тому горі.

І тут я хочу сказати про три основні речі, про які ми завжди говоримо батькам. Перше-— забезпечити дитині безпечне місце, де вона зможе проживати своє горе. Там можуть бути ритуали пам’яті, розмови, добрі згадки про людину, яка пішла з життя.

Друге — це зв’язок і довіра з дитиною. Вона має відчувати, що поруч є дорослий, який зможе витримати її переживання, взяти частину цього болю на себе. Якщо такого відчуття немає, дитині дуже важко — вона може закриватися у своєму горі.

І третє — не зупиняти емоції. Якщо дитина плаче, треба допомогти їй пройти через це, не зупиняти ці сльози. Це нормально. І якщо мама відчуває потребу плакати — можна плакати разом із дитиною. Чомусь батьки дуже цього соромляться.

— А загалом, плакати ж корисно і що робити, коли хочеш, але не можеш поплакати?

Коли ми плачемо, реагує все наше тіло. Працює діафрагма, змінюється дихання — це механізм, подарований нам самою природою. І таким чином наше тіло фізіологічно регулює напругу.

Бо ця напруга має кудись виходити. Звісно, можна піти підтягуватися на турніку — і такі варіанти є. Але сльози — це один із найбільш природних способів відрегулювати ту напругу і біль, які з’являються всередині.

Але, коли дитина не може висловити або виплакати свої емоції, можна застосувати арт-практику «1000 сльозинок. Ми даємо аркуш паперу і кажемо: «Намалюй стільки сльозинок, скільки тобі потрібно, щоб вони вийшли з тебе».

Так на метафоричному рівні ми дозволяємо дитині прожити це переживання і дати вихід тим емоціям, які вона тримає всередині, придушує або які залишаються непрожитими. Ми не завжди знаємо, що саме відбувається всередині дитини, тому важливо дати цим емоціям простір для вираження.

Усе, що виходить із нас у вигляді слів, метафор, образів, переживань чи спогадів, поступово втрачає над нами контроль. Тому важливо знайти спосіб дати цим емоціям вихід. Наприклад, дитина може намалювати свій біль у вигляді каракулів або просто замалювати аркуш чорним. Це допомагає зменшити внутрішню напругу. Такі прості вправи дають дитині можливість відрегулювати свій емоційний стан.

ПЛАЧ, ЗЛІСТЬ ЧИ МОВЧАННЯ — ЯК ДИТИНА ПРОЖИВАЄ ГОРЕ

— Дорослі часто оцінюють стан дитини за зовнішньою реакцією: плаче — значить горює, не плаче — мабуть, переживає легше. Але ж це так не працює?

Насправді почуття, пов’язані зі смертю, можуть бути дуже різними. І перше, що ми маємо сказати дитині: коли помирає хтось, хто тобі дорогий, ти можеш відчувати різне. Тобі може бути важко в це повірити — і це нормально.

Можуть виникнути проблеми зі сном, може бути страшно, ти можеш постійно згадувати цю людину. Можуть навіть з’являтися жахи. І про все це треба говорити. Тобто ми ніби відкриваємо двері для того, щоб дитина могла ділитися своїми переживаннями.

Ми не знецінюємо їх, а пояснюємо дитині, що втрата когось важливого — це неймовірно боляче. Іноді може бути боляче навіть фізично, ніби щось пече всередині. Бо емоційний біль справді може відчуватися дуже схоже на фізичний, і його нелегко пережити.

Ти можеш сумувати, почуватися самотнім, можеш злитися, тобі може бути страшно. Можуть з’являтися незрозумілі думки про життя. І важливо дати дитині зрозуміти: ділися всім цим. Коли ми пояснюємо, що реакції можуть бути різними, це зменшує страх дитини перед власними переживаннями.

Після втрати дуже часто з’являється і страх смерті. Дитина може хвилюватися, що тепер помре вона сама або хтось, кого вона любить. Мама каже: «Я буду з тобою», а дитина вже розуміє, що і з мамою теоретично щось може статися. І вона може почати горювати навіть за мамою, з якою нічого не сталося.

Тому всі ці емоції й стани треба проговорювати. Інколи тобі захочеться побути самому, інколи — притулитися до когось. Інколи буде неймовірно дивно від усвідомлення, що ти більше ніколи не побачиш близьку людину.

Тобто ми пояснюємо дитині можливі прояви горя, щоб вона розуміла: те, що з нею відбувається, — нормально. Бо всі діти реагують по-різному, залежно, зокрема, від особливостей нервової системи.

— А як взагалі може змінюватися поведінка дитини після втрати? Бо одна дитина може стати агресивною, буквально вибухати, а інша, навпаки, ніби закривається в собі. І що з цього дорослим складніше помітити?

Справді, хтось починає боротися, дитина ніби зараз вибухне. Це реакція злості, зухвалість, активність, агресія, певна опозиція до середовища. З’являється таке супергеройство.

Ми розуміємо, що це реакція на стрес — «бий». Дитина намагається бути сильною, інколи навіть агресивною, для того, щоб витримати те, що з нею відбувається. Але це дуже виснажує, тому що нервова система не може довго перебувати в такій напрузі.

І тоді це може переходити в реактивну, інколи неконтрольовану агресію. Може з’являтися психосоматика. Дитина може навіть почати самоушкоджуватися, щоб цю агресію кудись спрямувати, або можуть виникати психосоматичні загострення.

А є інша реакція — «замри». І якщо дитину з агресією, з реакцією «бий», ми бачимо одразу — на неї реагують батьки, реагує середовище, — то дитину, яка завмирає, ми часто не бачимо.

Вона стає замкнутою, відстороненою. При цьому може зберігати звичну рутину, добре вчитися. І здається, ніби вона легко пережила втрату. Але всередині може бути порожнеча, відсутність емоцій. Потім з’являється нерішучість, відсутність реакції на те, що відбувається: «я не знаю», «я не хочу», «я не буду». Дитина ніби поступово відсторонюється від життя.

І це дуже важка реакція, яку батьки досить часто не помічають. Бо дитина начебто в порядку: вона не плаче, вона функціонує, вона вчиться — ніби нічого не відбувається. Але насправді це горе може бути просто заморожене всередині й потім прорватися в абсолютно несподіваній формі.

— Ще серед проявів горювання фахівці називають так званий регрес. Як це може проявлятися і на які ще зміни в поведінці дитини батькам варто звертати увагу?

Дитина справді може ніби повертатися назад у своєму розвитку. Наприклад, якщо вона вже багато років не мочилася в ліжко, то в 11 років це може раптом знову з’явитися. Можуть виникати й інші соматичні прояви: починає боліти живіт, виникають проблеми з травленням.

Потім може з’явитися страх темряви, страх самотності. Дитина тулиться до мами, не хоче її відпускати. Ось так може проявлятися регрес.

А може бути й інша реакція — сильна тривога. З’являються панічні атаки, підвищена збудливість. Це реакція «біжи» — дитина ніби намагається втекти від цього болю. Вона постійно намагається чимось себе зайняти, не може зосередитися на навчанні, дуже хвилюється.

З’являються різні страхи, і вони не обов’язково будуть безпосередньо пов’язані зі смертю. Наприклад: «я боюся помилитися», «я боюся відповідати на уроках». І ми маємо це бачити, тому що будь-яка помітна зміна в поведінці дитини може приховувати її внутрішні переживання.

ДИТИНА НЕ МАЄ ВТІШАТИ ДОРОСЛИХ — ЧОМУ ВАЖЛИВО НЕ МІНЯТИСЯ РОЛЯМИ

— А чи буває відкладене горювання? Коли перші місяці поведінка дитини майже не змінюється, батьки не помічають тривожних ознак, а потім усе це раптом виплескується — сльозами, агресією, замкнутістю?

Звісно, таке буває. Особливо коли дитина вже тілом ніби виросла. В 11-12 років діти вже самі намагаються підтримувати дорослих, і буває, що дорослий перекладає на дитину свою роль.

Але через горювання вести має дорослий, а не дитина. Коли мама каже: «Ти ж бачиш, я не можу витримати. Боже, я не знаю, як буду жити, я не знаю, як упораюся», — дитина змушена брати на себе батьківську функцію. Бо мама не впоралася, мама не витримує.

Але це підміна ролей. Дитина не має цього робити. Навіть якщо тілом вона вже майже доросла, її мозок, її психіка ще не мають такого досвіду. Батьки мають залишатися батьками.

Так, вони мають право на емоції, мають право плакати разом із дитиною. Але життєва сила, яка передається дитині, має йти від батьків. Тому хтось у родині обов’язково має зберігати дорослу позицію. Бути тим дорослим, який вірить: «Ми впораємося. Це буде боляче, але ми пройдемо цей шлях. Ми будемо згадувати, будемо пам’ятати, але будемо й далі любити одне одного і життя, попри біль, який зараз переживаємо». Оце і є доросла позиція. Але інколи батьки від неї відмовляються.

І тоді ми справді можемо побачити горе, яке ховається. Дитина не проживає власного горя, тому що мусить утішати дорослих. А потім воно проривається. І батьки питають: «Боже, чому через три роки таке сталося?»

Бо свого часу в дитини просто не було часу, сил і можливості прожити власну втрату. Вона була зайнята тим, що заспокоювала маму, бабусю чи когось іншого з родини.

ЧИ МОЖЕ ДИТЯЧЕ ГОРЮВАННЯ ПРОЯВИТИСЯ ЧЕРЕЗ КІЛЬКА РОКІВ

— Чи існує взагалі поняття «занадто довго горює»? У який момент тривале горювання вже має насторожити дорослих?

Мені здається, що горювання протягом року — це нормально. Не дарма в нашій культурі є роковини. Нашій психіці потрібен час на відновлення — це може бути вісім-дев’ять місяців, рік.

А от якщо минає значно більше часу — два-три роки — я б уже почала звертати на це увагу. Особливо коли в житті не з’являється нічого іншого. Розумієте, ми ж живемо сенсами.

Якщо в родині відбувається так, що втрата стає головним сенсом і більше нічого не транслюється — немає думок про майбутнє, мрій, не з’являються нові плани, — це вже проблема. На жаль, я таке бачила. Бачила, коли мама обирає головним сенсом свого подальшого життя горювання. І дитина стає заручником цієї ситуації, вона змушена горювати разом з усією сімейною системою.

І за найменшої можливості, якщо дитина обирає життя, вона може почати віддалятися від цієї системи й обирати себе.

Тому ми маємо дбати про те, щоб поступово з’являлися нові сенси, нова історія життя. Так, ритуали пам’яті дуже важливі й мають залишатися. Але водночас мають з’являтися нові сенси, нові плани на майбутнє. І саме дорослі мають допомагати дитині їх вибудовувати.

ЯК ЗРОЗУМІТИ, ЩО ДИТИНА ПОСТУПОВО ПОВЕРТАЄТЬСЯ ДО ЖИТТЯ

— Ми багато говоримо про те, що дуже різні реакції після втрати можуть бути нормальними. Але десь проходить межа. Що має насторожити батьків і коли вже не варто просто чекати, що з часом стане легше?

Я думаю, що в перший місяць можуть бути дуже різні реакції. Ми даємо працювати горю. Але якщо через три місяці дитина не повертається до свого звичного життя, тоді вже треба уважніше придивитися.

Наприклад, вона не починає знову цікавитися навчанням, друзями, раптом каже, що хоче піти з гуртка, який раніше любила. Тобто ми бачимо, що відбувається щось нетипове.

Може змінитися апетит, сон. Наприклад, дитина починає лягати о третій годині ночі, тому що боїться засинати. У такому випадку вже точно варто звернутися до фахівця, щоб він допоміг розібратися, що відбувається.

Хочу ще порадити батькам книжку «Життя і втрати. Як допомогти дітям, які горюють» Лінди Гудман. Вона вже видана українською і добре пояснює батькам, на які симптоми варто звертати увагу.

Але загалом, якщо дитина суттєво змінилася, ви це побачите. І важливо на це реагувати. Три місяці — це той перший термін, коли можна звернутися по консультацію психолога, щоб він просто поговорив із дитиною, подивився, як вона проживає горе.

Це не означає одразу лікувати дитину чи застосовувати якісь спеціальні методи. Іноді потрібно просто зрозуміти, чи має вона достатньо простору для того, щоб проявити і прожити своє горе.

Ірина ГЛАВАЦЬКА, «Вечірній Київ»