Киянин, який здійснив революцію в балеті: у столиці презентували фільм «Справа артиста. Серж Лифар»

Біографія Сержа Лифаря — людини з дивовижною харизмою, цілеспрямованістю та геніальним талантом, якому довелося жити в час складних політичних потрясінь 20 століття — заслуговує на масштабну художню екранізацію.

Нова документальна стрічка «Справа артиста. Серж Лифар», авторкою ідеї якої є Анна Лодигіна, досліджує його непростий життєвий шлях, зв’язок із рідним містом. Водночас акцентуючи на французькому періоді та розбираючись у його можливій колаборації з нацистами під час окупації Парижа.

Фільм був представлений у межах ОМКФ у столичному кінотеатрі «Жовтень». Наразі він доступний до перегляду на YouTube-каналі «Суспільне Документалістика».

Картина «Справа артиста. Сергій Лифар» створена компанією «Діджітал Реліджн» на замовлення Суспільного Мовлення. Авторка ідеї — Анна Лодигіна. Режисерка — Марія Головацька. Сценарій — Анна Лодигіна та Ніна Захоженко. Світова прем’єра фільму відбулася 6 квітня 2026 року на The European Festival у Стокгольмі.

Перша частина фільму присвячена Києву, де виріс і навчався Серж Лифар. Тут відбулася й доленосна зустріч із засновницею «Школи руху» Броніславою Ніжинською, сестрою знаменитого танцівника Вацлава Ніжинського. І хоч Серж почав займатися у досить пізному, як для танцівника, віці, у 17 років, він робив це з наполегливістю та вірою у власні сили.

Власне, у Києві, де на початку 20 століття постійно змінювалася влада, Серж зіштовхується і з жорстокістю більшовиків: чекісти розграбували маєток та вбили його бабусю. Тож коли у 1922 році Ніжинська емігрувала до Парижа, де приєдналася до «Російського балету» Сергія Дягілєва та запросила своїх учнів, Сергій Лифар навіть без запрошення втік до Франції, де продовжив наполегливо тренуватися.

З паризьким періодом пов’язаний розквіт його таланту: Серж успішно виступає на сцені, і в 25 років отримує запрошення очолити Паризьку Гранд-опера, де ставить балети, реформує балетну школу та засновує новий напрямок «неокласицизм», побудований на експериментах, поєднанні класичних та сучасних технік. Коли Париж захоплюють нацисти, він ухвалює складне рішення лишитися з трупою — і через це, після Другої світової, його підозрюють у колаборацініозмі та змушують піти з театру.

Особливий акцент у картині роблять і на любові Лифаря до рідного міста Києва, куди він завжди прагнув повернутися. Це вдалося лише у 1961 році, завдяки тому, що Серж Лифар мав у колекції паспорт Пушкіна, який і привіз у Радянський Союз. Однак мрія хореографа — поставити балет на сцені київської опери — так і лишилась нездійсненою.

Як розповіла авторка ідеї Анна Лодигіна, назва стрічки прийшла до неї дуже швидко. З одного боку, Серж Лифар був Артистом, який присвятив все свідоме життя улюбленій справі. З іншого боку, як з’ясувалося пізніше, матеріали на нього у СРСР (звісно, радянські спецслужби відслідковували втікача та його родину) та у Франції також називалися «Справа артиста».

«На жаль, з цим фільмом ми спізнилися на кілька десятків років. Він мав вийти значно раніше, — зауважила Анна Лодигіна. — Багатьох героїв, які мали б бути у цьому фільмі, вже немає. Наприклад, ми планували зняти Клод Бессі, це одна з його найвідоміших учениць-балерин, яка колись приїжджала в Київ. Ми вже домовились про зйомку, однак за декілька днів вона скасувала зустріч через стан здоров’я. Пів року тому Клод Бессі пішла з життя».

До слова, фільм почали знімати у 2024-му році та планували завершити до 120-річчя Сержа Лифаря, яке відзначалося у 2025-му році. Однак через війну виробництво затягнулося.

Ще одним обмеженням для картини став бюджет. Є чимало кіноархівів, зокрема у Парижі та Берліні, де зберігається відео з Сержем Лифарем, однак вони коштують значні суми. Тому команда переважно використовувала матеріали Public Domain, тобто ті, що вдалося знайти у вільному доступі.

Водночас стрічка є важливою тим, що підіймає багато питань про життя та ідентичність Сержа Лифаря, намагається розібратися у його виборах, ставити питання та показати драматичність його долі. Для українців це є можливість відкрити для себе уродженця Києва, який здобув світову славу. А для іноземців — зрозуміти контекст, в якому жив Серж Лифар.

«Нам потрібно спілкуватися, обмінюватися знаннями і формувати інший образ розуміння Лифаря. Тому що для французів, коли ми з ними співпрацювали, і взагалі для іноземців, контекст про революцію та що відбувалося тоді у Києві незрозумілий. Як і нам, до прикладу, французький контекст. Їм неочевидно, що свого часу Серж Лифар мав вибирати між двома тоталітарними режимами. І що це був дуже складний вибір», — зауважила Анна Лодигіна.

Ще одна місія картини — закріпити ім’я Сержа Лифаря як вихідця з України та не дати присвоїти його рф. У справах, про які йшлося вище, його переважно маркували як «біженця російського походження». Адже на той час не існувало суб’єктної України, а де факто народився він у російській імперії, а потім це була територія срср.

Серж не взяв французьке громадянство і завжди асоціював себе з рідним містом, і навіть залишив заповіт написати на могилі «Серж Лифар з Києва». Він, ймовірно, шукав свою ідентичність протягом життя, адже з одного боку захоплювався пушкіним і толстим, а з іншого — в одному листі підписався «Серж Лифар. Українець до кінця».

До участі у фільмі залучили експертів — науковців та дослідників з України, Франції та США, які ділилися своїми думками щодо того часу, моментів біографії Сержа Лифаря та його внесок у світовий балет.

Про свою участь у фільмі та що важливого лишилось за кадром «Вечірньому Києву розповіла завідувачка філією «Музей Сержа Лифаря» Музею історії міста Києва Наталя Білоус:

«Ми спілкувалися з Анною Лодигіною ще в 2022 році, коли вона працювала над проєктом «Back to Roots» (з англ. «Повертаючись до коріння», — Ред.) для польського телебачення, де також йшлося про Сержа Лифаря. Дещо з наших розвідок і досліджень я також розповідала, коли ми робили матеріал для Української правди, записували подкаст.

Коли з’явилася ідея фільму, було зрозуміло, що будуть потрібні документи. В блоці, пов’язаному з Києвом, це документи родини, переписка з батьками, листи. Ми показуємо портрет 14-річного Сергія, якого намалював брат Василь у 1919 році. І документи родини: лист до батька 1942 року, який він хотів передати через німецьку владу, фрагменти спогадів Лифаря різного періоду — про Другу світову і мемуари 1940-х років, після Другої світової. Також знайшли копію газети за травень 1961 року, коли він приїжджав до Києва та привіз паспорт Пушкіна.

За кадром лишилося багато, оскільки фокус був на Паризькій опері, його роботі під час окупації, підозрі в колабораціонізмі. На мою думку, акцент змістився на танцювальну кар’єру і Паризьку оперу. Й набагато менше йшлося про Київ та світовий вплив Лифаря, бо він багато гастролював. Коли пішов з Французької опери, працював в Швеції, їздив з майстер-класами в Польщу та інші країни.

Він був хорошим літератором, багато писав про танець. Однак займався не тільки теоретичними роботами, а й був харизматичним популяризатором танцювального мистецтва в різних форматах. Проводив конференції. Наприклад, в університеті Сорбонни розповідав про теорію, а потім артисти балету робили танцювальні ілюстрації. Такі зустрічі на тему танцю в сучасному світі влаштовував в різних публічних місцях протягом 1940-60-х років, й мав чимало шанувальників. Тож, як на мене, у фільмі не відчувається масштаб постаті Лифаря».

Переглянути документальний фільм «Справа артиста. Сергій Лифар» можна за посиланням.

Читайте також:

• Серж Лифар та його епоха: історія киянина, що змінив балет. Його називали «богом танцю» та «добрим генієм балету XX століття». Серж Лифар — майстер, який перевернув уявлення про сценічний рух, подарувавши світові нову епоху балетного мистецтва.

Марія КАТАЄВА, «Вечірній Київ»