Жінка, яка берегла українське слово: пішла з життя легендарна журналістка-шістдесятниця Маргарита Довгань

Сьогодні, 8 вересня 2026 року, відійшла у засвіти Маргарита Костівна Довгань. Вона не дожила всього кілька днів до свого 96-річчя.

З її відходом українське суспільство втратило не просто людину епохи, а живий міст між століттями, незламну дисидентку, соратницю шістдесятників, журналістку і берегиню української душі, чиє життя вмістило в себе всю трагедію і велич українського ХХ століття.

Від Волині до Ташкента: драматичні витоки роду

Родинні корені Маргарити Костівни сягали Волині, з-під Луцька, де переплелися українські, польські та німецькі корені.

Народилася вона 11 вересня 1930 року в Ташкенті. Туди її родина була закинута через жорна сталінських репресій: у 1928 році її дідуся, митного офіцера на кордоні з Польщею, радянська влада заарештувала як «ворога народу» і відправила в політичний табір у Середню Азію. За ним туди вирушила дружина, а згодом підтягнулися й інші члени родини.

Дитинство і юність майбутньої журналістки пройшли у безперервних мандрах та випробуваннях імперією: Самарканд, Урал (Свердловськ), білоруський Волковиськ та Вільнюс.

У литовській столиці родина стала свідком приходу радянської влади та жахливих репресій — маленька Маргарита на власні очі бачила, як із вікна будівлі НКВД викинули людину.

Воєнне лихоліття та любов до світової класики

За спогаами пані Маргарити, друга світова війна застала їхню родину під Вільнюсом 22 червня 1941 року. Почалася жахлива евакуація: у товарняках, де у її мами почалися передчасні пологи. За спогадами Маргарити, батькові довелося зупинити потяг стоп-краном, і прямо на возі з овечою вовною народився її молодший брат.

Родина знайшла прихисток у підпільному монастирі розгромленого села Богоявлення на Горьківщині, а згодом у місті Козьмодем’янську на Марійщині, у голоді й холоді, юна Маргарита знайшла на горищі чужого будинку покинуту гору книжок — Шекспіра, Байрона, енциклопедії Брокгауза.

Знайомство з класиками світового рівня назавжди змінило світогляд дівчини, пробудивши в ній нестримну жагу до літератури і творчості. Цей період свого життя вона згодом завжди згадувала як свій справжній духовний університет, що заклав міцний фундамент для всієї її майбутньої боротьби за слово, гідність і правду.

Повернення до Києва та світло шістдесятництва

У серпні 1944 року родина повернулася до Києва. Маргарита закінчила школу № 95 та відділення журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка. Працювала в газеті «Вечірній Київ» та літературному виданні «Друг читача».

У 1960-х роках Маргарита та її чоловік, видатний скульптор Борис Довгань, опинилися в епіцентрі культурного життя столиці. У той час як Борис створював скульптурні портрети Василя Стуса, Алли Горської та Івана Світличного, Маргарита товаришувала з поетами-шістдесятниками та організовувала масштабні поетичні вечори, де звучало заборонене на той час українське слово.

Згадуючи той час і людей, що гуртувалися навколо них, пані Маргарита завжди говорила з особливим трепетом:

«Нас гуртувала Україна. Українська нація дуже давня, і тільки давня нація може дати таких людей, як Василь Стус, Іван Світличний. Аристократів духу. Однак тих, хто носив Україну в серці, було значно більше. Якби не було шістдесятників та їхніх прибічників, не було б незалежної України. Коли в ті роки ми намагалися організовувати зустрічі з поетами, забороненими владою, завжди набігало стільки небайдужих людей, що просто душа розквітала: українці не дрімають, вони борються за своє утвердження на рідній землі».

Удар системи, КДБ та порятунок завдяки паспорту

За організацію легендарного поетичного вечора, де свої вірші читали 13 поетів, радянська машина жорстоко вдарила по ній. Маргариту звільнили з «Вечірнього Києва» (під час засідання редакції лише двоє — начальник Володимир Гнатовський та В’ячеслав Чорновіл — утрималися від ганебного голосування).

За спогадами журналістки, пів року її тягали на допити до КДБ на вулицю Липську. Від справжнього ув’язнення та таборів її врятувало лише одне — у паспорті в графі «національність» було записано «русская». Попри тиск, вона листувалася з політв’язнями та опікувалася їхніми родинами.

У тому ж колі опору вона зблизилася з Василем Стусом. Коли поет зазнав жорстоких переслідувань, Маргарита допомогла йому влаштуватися інженером до Міністерства промисловості будівельних матеріалів — три роки вони пропрацювали за сусідніми столами. Їхні родини товаришували: жили неподалік, разом їздили на концерти класичної музики до філармонії та ділилися тим теплим і живим колом, яке допомагало виживати в атмосфері загального вакууму. Стуса вона завжди називала винятковою людиною і справжнім аристократом духу.

Згодом вона познайомила поета зі своїм чоловіком, скульптором Борисом. Тоді Василь жартома запитав, чи дозволить той йому курити й читати під час позування, на що Борис охоче погодився. Між ними зародився міцний дружній зв’язок, і згодом скульптор створив чимало портретів поета, включно з пам’ятником біля школи в рідному селі Стуса — Рахнівці.

Коли у вересні 1985 року Василь Стус загинув у концтаборі на Уралі, Маргарита разом із його родиною вирушила до селища Кучино, аби домагатися правди. А через роки вона з гіркотою зазначала, що в Рахнівці закрили школу, бо в селі не залишилося дітей, і тепер пам’ятник Василеві стоїть на спорожнілому подвір’ї.

Активна діяльність до останніх днів

Маргарита Довгань ніколи не залишалася осторонь долі України: на початку 1990-х вона працювала в Народному Русі України.

Була незмінною учасницею і Помаранчевої революції, і Революції Гідності. Наприкінці 2014 року почала регулярно відвідувати поранених бійців у військовому шпиталі на Печерську, що вилилося у глибокі «Шпитальні нотатки».

Свій незмінний шлях журналістки-шістдесятниці та захисниці українського слова вона продовжила і в часи нової російської агресії. У 2018 році світ побачила її документальна книга «Шпитальні нотатки. Лютий 2015 р. — березень 2018 р.». Це збірка справжніх та щемких історій учасників АТО, записаних нею під час відвідування Київського військового шпиталю.

На перших сторінках видання розміщені передмови Івана Дзюби, Любові Глоти та самої авторки. Далі — свідчення прямих очевидців, незламних військових, які отримали поранення на фронті. Унікальні історії захисників з різних регіонів України говорять до читачів рядками «Якщо не я, то хто?!» та ідуть до бою з незмінною позицією: «Душу — Богові, життя — Україні, честь — нікому!».

Також десятиліттями вона плекала українство на вечорницях «Парнас на Видубичах», співала в етнографічному хорі «Гомін», знала напам’ять чимало творів української класики.

Попри свій поважний вік, Маргарита Костівна активно брала участь у культурному та громадському житті Києва, відвідувала різні заходи та події.

«О, дай нам, Боже, сили духу, О, дай нам мудрості, терпіння Здолати розпач і розруху — Почуй, Господь, моє моління. Пустеля викине стебло! І благодатний дощ прилине. Я вірю: верне на добро Моя стражденна Україна». (З книги Маргарити Довгань «Ріка життя. Сповідь», 2020).

Світла і вічна пам’ять Маргариті Костівні Довгань. Її непохитний дух, любов до слова і України навіки вписані в нашу історію.

До теми: Василь Стус. Поки ми тут, усе буде гаразд: велику ретроспективу продемонстрували в Мистецькому арсеналі.

Тетяна АСАДЧЕВА, «Вечірній Київ»