Побачити Шекспіра… і заплющити очі: топ найскандальніших скульптур в Україні

Нещодавно у Полтаві з’явився перший в Україні пам’ятник видатному письменнику епохи Відродження Вільяму Шекспіру (1564–1616). Новий монумент встановили в Ботанічному саду місцевого національного педагогічного університету.

Варто зазначити, що сама ідея вшанувати в Україні пам’ять британського класика є оригінальною, проте втілення виявилося не настільки вдалим. Результат спричинив гучний скандал у суспільстві, спричинивши хвилю різноманітних жартів і влучних мемів у соцмережах.

Скульптор Ярослав Шкарупа виліпив монумент усього за 7 днів на основі п’яти ескізів з інтернету. Результат виявився настільки несподіваним, що місцеві мешканці та користувачі мережі геть не впізнали в суворому «провінційному інтелігенті» британського драматурга. Мережа миттєво вибухнула хвилею жартів і дотепних коментарів: «Бідний Шекспір. Що це за страховисько?», «З кладовища принесли задля економії? Навіщо так знущатися над Шекспіром!», «В. Шекспір. Володя, напевно…», «Він у шоці», «Щось йому зле» чи «Він мені виглядає як зомбі».

Цікаво, що гучний скандал довкола першого монумента Вільяму Шекспіру в Україні не є поодиноким випадком, коли нові міські об’єкти спричиняли бурхливу реакцію у суспільстві. Тож «Вечірній Київ» дослідив цю тематику, зробивши добірку десяти найбільш скандальних монументів з українських міст.

Архангел Михаїл — Майдан Незалежності, Київ

Його поява на Лядських воротах у вересні 2002 року під час масштабної реконструкції головної площі країни спричинила бурхливу дискусію серед киян, експертів та урбаністів. І річ не лише в тому, що необарокова брама та позолочена скульптура авторства Анатолія Куща різко контрастують із суворим радянським ансамблем довкола.

Монумент миттєво став головним героєм столичної сатири. Завдяки специфічним пластичним рішенням, пишній зачісці та масивній статурі кияни одразу охрестили його «бронзовим Михайлом Поплавським», а також додали чимало інших їдких порівнянь, вбачаючи у фігурі знайомі риси відомого ректора-співака.

Окремою сторінкою міського фольклору стали офіційні претензії та релігійні скандали, які перетворилися на справжній театр абсурду. У 2007–2008 роках духовенство вимагало демонтажу через «занадто темні тони», які нібито порушують канони. У 2011-му активісти закликали замінити Михаїла на Гавриїла, бо його войовничість начебто «провокує» революції. А згодом народний депутат Юрій Тимошенко узагалі офіційно звернувся до влади з вимогою перефарбувати або замінити монумент, бо розгледів у ньому риси Сатани.

Поки політики й церковники шукали потойбічні знаки, мережу заповнили побутові жарти про те, як архангел щодня змушений спостерігати за мітингами, нескінченними заторами на Хрещатику, голубами та туристами, що вишукують найабсурдніші ракурси для фото.

Ну а вінцем цього інтернет-фольклору став образ «Бетмена Києва»: через те, що статуя височіє над площею, має масивні розмахнуті крила та темний силует на тлі нічного неба, її регулярно порівнюють із захисником Готема, який суворо стежить за міським правопорядком.

Ярослав Мудрий — Іллінський сквер, Суми

Восени 2019 року на перетині вулиць Іллінської та Ярослава Мудрого урочисто відкрили монумент київському князю, створений охтирським скульптором Русланом Торяником. Проте замість ушанування історії, місто отримало грандіозний скандал і невичерпне джерело для національного тролінгу.

Щойно білу композицію презентували публіці, соцмережі та урбаністи вибухнули нищівною критикою. Головною мішенню для насмішок стала специфічна поза князя: через приземкувату фігуру, пропорції та масивне сидіння містяни одразу охрестили пам’ятник «Ярославом Мудрим на унітазі».

Архітектори та історики швидко додали списку претензій інші одкровення: виявилося, що князь чомусь тримає в одній руці велетенську книжку вагою в кілька десятків кілограмів (ніби він справжній Шварценеггер), має дивні чоботи, а декорування елементів взагалі нагадує емблеми колишнього сумського артилерійського училища замість епохи Київської Русі.

Поки обурені містяни вимагали демонтажу через петиції, влада намагалася захистити «подарунок від меценатів». Щоб не прибирати скандальний об’єкт, виконком міськради просто змінив його офіційний статус із «пам’ятника» на «декоративну скульптуру» (малу архітектурну форму). Утім, це не врятувало об’єкт від народної «любові»: згодом вандали понівечили скульптуру, зрізавши шапку з голови правителя, остаточно перетворивши її на сумний символ абсурду, над яким мешканці Сум продовжують кепкувати.

Франц Ксавер Моцарт — площа Євгена Маланюка, Львів

У серпні 2021 року до 230-річчя з дня народження композитора, піаніста й диригента Франца Ксавера Моцарта (молодшого сина геніального Вольфганга Амадея, який понад три десятиліття жив і творив у Львові) у центрі міста урочисто відкрили авангардний пам’ятник. Авторство проєкту належало скульптору Себастіанові Швайкерту.

Скульптура зображує сина Моцарта в символічному диригентському жестi. Його велетенська барокова перука ніби натякає на важкий тягар спадщини: усє життя він не лише ніс відповідальність перед славою легендарного батька, а й виправдовував масштаб усього музичного клану, заснованого дідом Леопольдом.

Проте, щойно з монумента зняли покривало, Львів вибухнув хвилею петицій, скандалів і нищівної критики на адресу артоб’єкта. Замість класичної витонченої скульптури містяни побачили чорну брилу-постать з незграбними пропорціями.

Урбаністи та частина архітекторів обурилися, що цей футуристичний мінімалізм грубо вторгся в історичне середовище міста, закриваючи вишукану старовинну архітектуру. Консервативні містяни та соцмережі швидко охрестили інсталяцію «труною», «надгробком», «пам’ятником протитанковому їжаку» або «космічним кораблем прибульців», відверто дивуючись, чому Моцарта-молодшого вшанували у такому нестандартному вигляді.

Поки одні вимагали негайно «депортувати чорного монстра» зі Львова, інші — рішуче захищали проєкт як вияв справжнього сучасного європейського мистецтва. Утім, навіть після того, як бурхливі пристрасті вщухли довкола Франца Ксавера Моцарта, ця скульптура зберігає статус однієї з найбільш обговорюваних та провокативних сучасних артоб’єктів України.

«Впевнена» — Стрийський парк, Львів

У серпні 2023 року в межах Львівського тижня скульптури у Стрийському парку з’явилася колекція сучасних робіт, серед яких особливу увагу привернула «Впевнена» авторства київського скульптора Василя Корчового.

Величезна фігура оголеної жінки з пишними формами миттєво підірвала український сегмент соцмереж, викликавши чи не найзапекліші дискусії за весь рік.

Щойно фото скульптури розлетілися мережею, Львів розділився на кілька непримиренних таборів. Обурені батьки масово засипали пабліки гнівними коментарями: «Чому це мають бачити мої діти?!», вимагаючи прибрати оголену натуру з улюбленого місця сімейних прогулянок.

Інші ж засипали роботу їдкими мемами про «целюлітний скандал», тоді як куратори виставки та прихильники сучасного мистецтва намагалися пояснити, що це маніфест руйнування застарілих стереотипів про жіноче тіло.

Пристрасті були настільки гарячими, що об’єкт швидко став мішенню для вандалів: скульптуру намагалися пошкодити та обливали фарбою, що лише підкинуло дров у вогонь публічних дискусій про межі дозволеного в міському просторі.

«Незламна» — парк Миру, Кременчук

Поява в цьому місті скульптури з красномовною назвою «Незламна» швидко перетворилася на всеукраїнський мем. У травні 2025 року до Дня міста у Парку Миру встановили монумент, який місту подарував місцевий скульптор Олександр Павловський. Робота зображувала жінку у вінку та з автоматом у руках, але водночас — у відвертій сукні з оголеними частинами тіла.

Такий естетичний вибір викликав шквал обурення серед містян. Частина кременчужан різко розкритикувала пам’ятник за сексуальзацію теми війни, назвавши його «вульгарним» та «шароварщиною», що відверто знецінює реальний образ захисниць. Петиція з вимогою прибрати витвір миттєво набрала необхідну кількість голосів. Проте міська влада відхилила вимоги про демонтаж, заявивши, що скульптура є подарунком за кошти автора, не порушує жодних норм і просто відображає його особисту філософію.

Конфлікт загострився через технічний стан роботи: тендітна гіпсова фігура «Незламна» почала швидко руйнуватися від негоди та втрачати елементи (зокрема, у неї відпала частина дула автомата).

Зрештою, під тиском критики та часу, у липні 2026 року «Незламну» тимчасово забрали з парку на реставрацію, залишивши містян чекати на нову хвилю цієї скандальної епопеї.

Андрій Кузьменко (Кузьма Скрябін) — Коростишів, Житомирщина

У вересні 2025 року до Дня міста у Коростишеві урочисто відкрили триметровий монумент Андрію Кузьменку, виготовлений із місцевого граніту за ініціативи та власним коштом місцевого скульптора Олексія Марковського. На п’єдесталі навіть викарбули культовий рядок із пісні — «Не стидайся, то твоя земля». Проте містяни та соцмережі швидко вирішили, що соромитися якраз є чому.

Щойно фото нового пам’ятника потрапили в мережу, вони викликали шквал нищівної критики та жартів через вкрай суперечливий дизайн.

Через специфічну форму волосся та обличчя користувачі одразу охрестили монумент «Медузою Горгоною», зазначаючи, що зустріти таке диво вночі — це серйозне випробування для нервової системи та гарантований привід неабияк перелякатися. Частина українців почала сперечатися щодо доцільності такого мистецтва, хоча найвіддаленіші фанати іронізували, що сам Кузьма з його блискучим почуттям гумору точно оцінив би цей гранітний кошмар і знайшов би що додати у своєму фірмовому стилі.

Тарас Шевченко — місто Белз, Львівщина

У жовтні 2025 року на площі України в древньому місті Белз урочисто відкрили та освятили новий пам’ятник Тарасу Шевченку. Проте замість ушанування національного генія монумент викликав справжню катастрофу в соцмережах, де його миттєво охрестили « портретом діда Панаса з казки» та зразком неперевершеного провінційного кітчу.

Соцмережі вибухнули обуренням та іронією одразу після публікації перших фото. Користувачі та громадські активісти справедливо зауважили, що скульптура зображує когось неприродньо старого і зовсім не схожого на видатного кобзаря, який пішов із життя у 47 років.

Додайте сюди дивну форму шапки, специфічні риси обличчя та монументальний постамент прямо з найкращих часів радянських парткомів — і вийде арт-об’єкт, який соцмережі одностайно визнали «соромом, навіть не іспанським», а найкращим пам’ятником побутовому примітивізму.

Оноре де Бальзак — сквер на вулиці Бульварно-Кудрявській, Київ

У вересні 2019 року в центрі столиці урочисто відкрили погруддя видатного французького письменника Оноре де Бальзака.

Проте замість європейської елегантності Київ отримав грандіозний скандал. Щойно світлини нового монумента з’явилися в мережі, містяни та користувачі соцмереж одразу розгледіли в «ранковому французі» знайомі риси Леніна, тож прозвали цей шедевр не інакше, як пам’ятник «Володимиру Іллічу Бальзаку».

Загадка швидко розкрилася: виявилося, що сам бюст був виготовлений відомим скульптором Василем Бородаєм ще у 1965 році, тому його стиль виглядав дещо архаїчно й комічно. Мережа одразу вибухнула жартами та конспірологічними теоріями про те, що ініціатори встановлення скульптури вирішили зекономити й просто переробили класичного вождя пролетаріату на французького класика.

Тоді ж у соцмережах розгорілися палкі дискусії про те, як у часи активної декомунізації саме погруддя стало уособленням того, як радянський міський монументалізм наздоганяє нас навіть тоді, коли ми найменше на це очікуємо.

Пам’ятник дачникам (городникам) — Бердянськ, Запоріжжя

Курортний Бердянськ славиться своєю колекцією оригінальних міських скульптур, проте композиція, присвячена місцевим городникам, викликає чи не найбільше жвавих дискусій. Навіть попри відсутність гучних скандалів, сам формат творіння регулярно «підриває» соцмережі.

Бронзова пара зображена в найбільш знайомій кожному українцю позі — «рачки» під час збору колорадських жуків чи прополки бур’янів.

Значна частина містян і туристів називала такий відвертий натуралізм надто вульгарним та неестетичним, тоді як прихильники вбачали у цьому абсолютну життєву правду. Особливого шарму додавала табличка з гаслом «Бердянці! Прогодуємо себе самі!», встановлена ще у 2005 році: для одних це ностальгічний символ важких часів виживання, а для інших — дещо сумний пам’ятник бідності.

Додаткового колориту цій історії додає народна плутанина 2018 року із сусіднім «пам’ятником помідору» (бетонною бочкою з томатами в мікрорайоні Колонія), на яку з бюджету виділили 67 тисяч гривень, змусивши містян гучно обговорювати межі комунальної розкоші.

На жаль, з 2022 року місто Бердянськ перебуває на тимчасово окупованій території, тож наразі немає жодних відомостей щодо стану та збереження цих скульптурних об’єктів.

Пам’ятник Леніну — Дарту Вейдеру — Одеса

У 2015 році на території одеського заводу «Пресмаш» відомий скульптор Олександр Мілов перетворив пам’ятник Леніну на перший у світі монумент Дарту Вейдеру. Скульптор загіпсував оригінальний постамент і за допомогою титанового сплаву виліпив поверх нього обладунки лорда ситхів, а в голову персонажа вмонтував роутер для безкоштовного Wi-Fi.

Проте навколо об’єкта одразу вирували суперечки: попри статус світової туристичної принади, патріотична спільнота критикувала ідею за «консервацію» радянського ідола, адже фізично Ленін так і залишився ховатися всередині.

Нова хвиля скандалу наздогнала Темного Лорда влітку 2026 року, коли пильні громадяни через урядову «гарячу лінію» поскаржилися на російськомовну табличку на постаменті. У результаті Хаджибейська райадміністрація Одеси провела «профілактичну бесіду» з керівництвом, і одіозний напис успішно прибрали.

***

Наша галерея скульптурних курйозів доводить головне: українське суспільство має унікальний імунітет, адже здатне перетворити будь-який скульптурний провал на всеукраїнський мем.

Усі ці об’єкти давно перестали бути просто творами міського мистецтва. Вони стали живим літописом нашого часу, де сміх крізь сльози та самоіронія рятують там, де офіційна естетика безсила.

Бо зрештою, пам’ятники можна демонтувати, реставрувати чи перетворити на героїв фантастичних саг, але народний гумор — це те, що не знесе жодна комісія.

До теми: 10 найвідоміших скульптур Києва, що присвячені дітям: де побачити.

Тетяна АСАДЧЕВА, «Вечірній Київ»