Пам’ять в обличчях: у Києві ветерани створили меморіальний проєкт
Новий меморіальний проєкт повертає суспільству обличчя, голоси та мрії реальних людей.
У Дніпровському районі Києва ветерани започаткували меморіальний проєкт «Пам’ять в обличчях. Дніпровський», щоб зберегти для громади не лише імена полеглих Захисників і Захисниць, а й історії їхнього життя — професії, родини, захоплення, мрії та плани, які обірвала війна.
У Київінформ пресцентрі відбулася презентація цього проєкту, присвяченого полеглим оборонцям України. Його ідея полягає в тому, щоб говорити про загиблих не мовою сухої статистики, а через людські долі — показати, ким вони були у мирному житті, що любили, про що мріяли і заради кого стали на захист країни.
Під час зустрічі також представили ідею інтерактивної «Книги Світлої Пам’яті та Невтомної Надії», яка має об’єднати історії загиблих воїнів та інформацію про тих, хто досі вважається зниклим безвісти.
Презентація зібрала родини загиблих і зниклих безвісти Захисників, ветеранів, представників міської та районної влади, громадських організацій і бізнесу. Водночас саме ветерани стали тими, хто задав цьому проєкту тон і зміст — не формальний, а людяний, уважний до пам’яті про кожного.
Від ветеранської ініціативи — до спільної справи громади
Голова ГО «Ветерани 128 батальйону ТРО Дніпровського району» та голова Ради ветеранів Дніпровського району Артем Скрипник наголосив: від самого початку для ініціаторів було важливо, аби пам’ять про полеглих не зводилася до переліку імен, дат чи кількості стендів.
«Коли ми говоримо про загиблих захисників і захисниць, дуже легко почати говорити мовою цифр: скільки людей, скільки історій, скільки стендів, скільки родин. Але для нас від самого початку було важливо не втратити за цими цифрами людей. Бо до того, як вони стали захисниками, вони були нашими сусідами — ми могли стояти з ними в одній черзі в магазині, їхати в одному автобусі, водити дітей до однієї школи.
Вони мали абсолютно звичайні людські плани на майбутнє, а коли війна прийшла в їхнє життя, звичайні кияни взяли до рук зброю, щоб захистити свої родини та країну. Виставка може тривати тиждень чи місяць, а пам’ять не може мати дати завершення», — зазначив він.
Саме ця думка стала ключовою для всього проєкту: повернути полеглим їхні обличчя, імена та життєві історії, а громаді — живу пам’ять про людей, які були її частиною.
Заступник директора Департаменту соціальної та ветеранської політики КМДА — начальник Управління ветеранської політики м. Києва Юрій Косяк розповів про інституційну підтримку, яку надає столиця. Йшлося, зокрема, про роботу Kyiv Military Hub та інституту фахівців із супроводу ветеранів і демобілізованих осіб, які працюють за принципом «рівний — рівному», а також про можливості психологічної, юридичної та людської підтримки для родин.
Він також підкреслив, що місто відкрите до ініціатив, які народжуються у ветеранському середовищі, та готове підтримувати й поширювати успішний досвід Дніпровського району на інші райони столиці.
Голова Комітету з меморіалізації Ради ветеранів Дніпровського району Катерина Ключник та секретарка Ради ветеранів Дніпровського району Тетяна Слєсаренко наголосили, що для родин важливо мати коло людей, які переживають схожий біль. У такому середовищі, за їхніми словами, легше відкрито говорити про загиблих близьких, згадувати їхні імена й не боятися залишитися незрозумілими. Це також допомагає родинам не залишатися наодинці зі своїм горем.
Цей акцент на спільноті є важливою частиною ініціативи: пам’ять тут постає не лише як меморіальні стенди чи дошки, а і як простір, у якому родини можуть бути почутими.
Технологічну складову проєкту представив директор ТОВ «Сенсорні Системи України» Олег Міщенчук разом із партнерами. Йдеться про сучасні інтерактивні термінали та рішення з використанням QR-кодів, які дозволяють перехожим, учням і всім охочим звернутися до цифрових архівів пам’яті та дізнатися більше про життєвий шлях Героїв.
Голоси родин: пам’ять, яка не зводиться до слів
Особливого звучання презентації надали виступи рідних полеглих і зниклих безвісти Захисників. Саме їхні свідчення ще раз показали: за кожним ім’ям стоїть не абстрактний образ, а конкретна людина — зі своїм характером, теплом і місцем у серцях близьких.
Мама загиблого Захисника, Героя України Руслана «Варяга» Піскового Юлія Піскова поділилася тим, як особиста пам’ять родини переростає у спільний простір шани:
«Коли ми намалювали мурал нашому сину, я хотіла, щоб він був не про війну, а про ту світлу енергетику, яку він ніс. Школярі приходять, плачуть, обіймають його. Маленькі сусідські діти кажуть: „Це наш Руслан“. Для мене цей мурал — мій оберіг. Я хочу, щоб через роки люди сприймали їх не як абстрактних воїнів, а як сонячних, турботливих людей, які неймовірно любили життя».
Своєю чергою, мама зниклого безвісти Захисника Олександра Малька Валентина Юрчевська порушила одну з найболючіших тем — потребу підтримки для родин, які живуть між надією та невідомістю:
«Чомусь родин зниклих безвісти іноді бояться або уникають. А для нас надзвичайно важливо, щоб існував осередок надії, де можна зустріти людей з таким самим болем, говорити про своїх рідних і не боятися нікого втомити. Простір надії має нагадувати всьому світові, що треба боротися і повертати наших героїв додому –і живих, і полеглих».
Пам’ять у школах і публічному просторі
Заступниця голови Дніпровської РДА Алла Загородня повідомила про системну роботу з меморіалізації у закладах освіти району. За її словами, з 24 офіційних меморіальних дошок 20 встановлено саме на будівлях шкіл та ліцеїв. Процедура їх встановлення регламентована міською радою, а районна адміністрація допомагає родинам з оформленням документів та залученням благодійників для компенсації витрат.
Про те, як ця робота продовжується у щоденному житті навчальних закладів, розповіла заступниця начальника управління освіти Дніпровської РДА Ольга Вовк. Вона зазначила, що майже в кожній школі створюються куточки пам’яті, а кожен навчальний день починається із загальнонаціональної хвилини мовчання.
«Сьогодні чи не в кожному класі є діти, чиї батьки чи близькі воюють, полонені або загинули. Спілкування учнів із воїнами та рідними полеглих — це найефективніший формат виховання, адже діти чують не суху статистику, а живі розповіді про те, якими людьми були наші герої».
Леонід РУДЕНКО, фото Максима СОСЮРИ для «Вечірній Київ»