«Це пам’ять, яка приносить задоволення»: як донька українського гонщика відроджує автоспорт та береже родинний архів

Для Влади Франківської автоспорт ніколи не був просто захопленням. Вона виросла в родині, де перегони були частиною повсякденного життя. Її батько, Андрій Валентинович Франківський, був українським пілотом Формули, Майстром спорту України з автомобільного спорту, переможцем і призером багатьох змагань із кільцевих перегонів. А дідусь працював із технічною частиною команди та був наставником.

Водночас життя Андрія Франківського було пов’язане не лише з автоспортом. Із 2015 року він був добровольцем в АТО. Після початку повномасштабного вторгнення у 2022 році знову став до лав Збройних сил України. Протягом півтора року захищав Україну, зокрема Бучу, Ірпінь та столицю — місто-герой Київ.

22 серпня 2023 року Андрій Валентинович Франківський загинув під час виконання бойового завдання у Чернігівській області. Йому було 47 років.

Після смерті батька вона вирішила не лише зберігати сімейну історію, а й самостійно популяризувати автоспорт в Україні. Спочатку почала з коротких відео про українські перегони у TikTok, а згодом розвинула це захоплення у повноцінний блог.

У розмові з «Вечірнім Києвом» вона розповіла про дитинство на автодромі, кар’єру батька, його службу у війську, власний блог про Формулу-1, сучасний стан українського автоспорту та те, чому сьогодні особливо важливо говорити про його історію.

ВЛАДА ФРАНКІВСЬКА: «Я ПРОСТО ХОТІЛА РОЗПОВІСТИ, ЩО В УКРАЇНІ БУВ АВТОСПОРТ, А ПОТІМ ЦЕ ПЕРЕТВОРИЛОСЯ НА МІЙ БЛОГ»

— Владо, насамперед розкажи, будь ласка, чому саме ти почала вести блог про Формулу-1 та автоспорт? Коли виникла ця ідея і як усе починалося?

— Вперше я просто сіла і не задумувалася над тим, щоб вибудовувати якусь стратегію в соціальних мережах. Мені хотілося просто записати відео про український автоспорт, розповісти, що в нас взагалі існував такий клас, як Формула, і що це потрібно популяризувати.

Я просто сіла й записала відео в TikTok про те, що мій тато був пілотом Формули в Україні, і що я можу багато розповісти про Формулу-1. Виставила його — і воно набрало близько 300 тисяч переглядів.

Після цього я просто стала викладати дедалі більше контенту — про Формулу-1, про різні аспекти автоспорту. Це був мій основний напрям. Зараз я вже більше перейшла в Instagram як на повноцінну платформу і розповідаю там також про наш український автоспорт.

— Тобто спочатку це не була якась продумана стратегія чи бажання стати блогеркою?

— Ні. Це було дуже органічно. Я просто подумала, що людям було б цікаво про це розповісти. І тоді для багатьох це стало такою неймовірною новиною: виявляється, в Україні мало того, що є автоспорт, а ще й був клас Формула, у нас були боліди, і це була не просто якась самозбірна техніка, а ціла культура автоспорту в Україні.

Люди почали питати, запитувати більше, просити більше інформації. Я почала знімати на цю тему більше відео.

Зараз я також їжджу на різні чемпіонати, висвітлюю їх або все одно залишаюся дотичною до спорту в Україні, показуючи, що він у нас є. У нас є різні дисципліни, які продовжують існувати. Їх також треба показувати і популяризувати.

— Ти багато пояснюєш у блозі людям, які взагалі можуть не розумітися на автоспорті. Чому для тебе це важливо?

— На цьому, власне, і побудований мій блог. Перед початком сезону цього року я почала розповідати людям, що взагалі таке Формула-1, як її дивитися, у чому розбиратися, що шукати, чим цікавитися.

Я пояснювала різні терміни — аж до видів шин, прапорів і так далі, щоб люди могли сісти й подивитися автоспорт та бути зацікавленими в ньому.

Тому що це все дуже важливо. Правила досить важливі, їх треба знати для того, щоб щось зрозуміти.

— Ти виросла в родині, де автоспорт був фактично частиною повсякденного життя. Але коли ти сама почала цікавитися ним уже не просто як донька спортсмена, а як людина, яка хоче про нього розповідати?

— Для мене не існувало якоїсь відправної точки, коли я раптом дізналася, що десь є Формула. Вона завжди була на фоні.

Моя родина, не тільки тато, а й інші члени сім’ї завжди дивилися Формулу, чемпіонати, ралі. Це інша дисципліна, але ми також її дивилися. І так потихеньку я сама почала цим цікавитися.

Після того, як у мого тата закінчилася кар’єра, ми почали стежити за міжнародними чемпіонатами, за міжнародною ареною. Через те, що ти завжди в цьому контексті, постійно про це чуєш, їздиш на змагання з дитинства, проводиш там максимально багато часу, спілкуєшся з різними членами родини, які також є автоспортсменами або мають стосунок до мотоспорту, ти просто волею-неволею починаєш цим цікавитися.

— А якщо говорити про твоє рішення продовжувати цю справу вже через блог, наскільки воно пов’язане з твоїм батьком і дідусем?

— Мені все життя хотілося працювати по той бік автоспорту. Коли ти родина автоспортсмена — це одне відчуття. Коли ти працюєш і можеш бути дотичною до створення автоспортивної спільноти — це вже зовсім інше.

Мені просто хотілося знайти цей шлях для того, щоб не завдяки тому, що мій тато достатньо відомий автоспортсмен, увійти в цю спільноту, а своїми руками щось зробити, докласти зусиль і допомагати розвивати автоспортивну спільноту в нашій країні.

Тому я почала шукати можливості роботи тут. І в якийсь момент подумала, що, в принципі, це можна робити й самостійно. Не обов’язково працювати офіційно, наприклад, у цій самій федерації. Можна розвивати автоспорт інакше.

Для мене особисто це також момент вшанування пам’яті про тата і дідуся, тому що їх уже двох немає в живих. Для мене важливо зберігати про них цю пам’ять, особливо коли виявляється, що досить багато людей їх знали.

Дуже круто, коли люди можуть це пам’ятати, згадувати, казати щось добре, позитивне, ділитися своїми фотографіями, архівами і також долучатися до популяризації автоспорту в Україні через просто згадки про минуле.

ВЛАДА ФРАНКІВСЬКА: «МІЙ ТАТО БУВ ОДНІЄЮ З ТИХ ЛЮДЕЙ, ЯКІ НАМАГАЛИСЯ ПОБУДУВАТИ АВТОСПОРТ В УКРАЇНІ»

— Давай тоді детальніше поговоримо про твою родину. З кого, власне, почалася ця любов до автоспорту?

— Першочергово, мені здається, у моїй родині це почалося з мого дідуся, з татового тата. Він працював на мотозаводі в Києві. І, мені здається, саме цим зацікавив мого тата.

Тато спочатку хотів займатися мотоспортом, але не вийшло, і дідусь привів його в автоспорт, у картинг. І таким чином це захоплення просто передавалося далі.

У принципі, Формулу-1 ми також дивилися разом із дідусем. Він також любив її, вболівав за свою команду, яка йому подобалася, і таким чином причепив нам усім любов до автомотоспорту.

— Розкажи детальніше про кар’єру твого батька. Як він почав займатися автоспортом і як зрештою прийшов до Формули?

— Мій тато хотів займатися мотоспортом. Крос — це коли на неасфальтованій місцевості проводяться мотозмагання: стрибки по горах, по нерівних поверхнях. Це дуже травматично, тому мій дідусь категорично відмовив і привів тата в картинг, у звичайну юніорську спортивну школу в Києві.

Він почав займатися картингом десь наприкінці 80-х — на початку 90-х. У 1990 році він уже почав їздити на свої перші змагання, потім перейшов у наступні юніорські класи картингу.

А вже на початку нульових він почав займатися Формулою. Це був клас Формула Е-8, потім Формула 1600. Це така радянська назва, яка в нас залишилася.

Для того, щоб розвивати український автоспорт і Формулу в Україні, був придуманий новий клас — Формула 1600. Мого тата, як достатньо сильного й відомого на той момент автоспортсмена в картингу, запросили до участі.

Він увірвався в цей клас як новачок, достатньо прогресивний і перспективний. І вже з початку нульових почав їздити саме в кільцевих перегонах, у шосейно-кільцевих перегонах, у класі Формули.

— А яким для тебе було дитинство в родині автоспортсмена? Чи відчувала ти, що твій тато займається чимось особливим?

— У мене ніколи не було такого відчуття, що це щось особливе або що це дає якісь певні привілеї. Я просто знала, що мій тато їздить на змагання, займається всім, що пов’язано з автомобілями.

Мій дідусь цим займався все своє життя. Для мене це було органічно.

А те, що відчувалося інакше, — це те, що людям потрібно було пояснювати навіть у дитинстві, що таке Формула і чому вона відрізняється. Люди не вірили, що взагалі таке в Україні буває і що таким можна займатися у нас.

— Наскільки часто ти разом із мамою та родиною була присутня на тренуваннях і змаганнях батька?

— Ми завжди були на змаганнях, де могли. Якщо це «Чайка», ми були там максимально часто, наскільки це було можливо. Спочатку на всіх кваліфікаціях, умовних практиках, тренуваннях, які тут проводилися.

Мама також приїжджала сюди і чим могла допомагала. Якщо це були якісь виїзні чемпіонати, то мама їздила без мене, тому що я була досить малою дитиною і це було проблематично.

Якщо навіть це не вдавалося ані мамі, ані мені, завжди поруч був дідусь. Він був і тренером, і наставником. Також він керував усією механічною частиною: механіками, налаштуванням Формули, костюмами, усім цим.

— А скільки тобі було років, коли батько почав уже безпосередньо розповідати тобі про цей спорт, про свою діяльність?

— Мені не потрібно було це розповідати, тому що я приїжджала сюди ще в три роки. Я знала: ось їде мій тато, ось його номер, треба збігати на тумбочку, принести йому кубок. Треба зробити те, те і те.

А вже технічні моменти, якісь внутрішні моменти команди, підготовку він почав пояснювати десь із 14 років, коли я вже могла це нормально сприймати і коли мені це стало цікаво.

— Ти пам’ятаєш свої емоції, коли бачила, що батько займає призові місця? Чи була це гордість?

— Маленькій дитині важко пояснити, чим відрізняється перше місце від того, щоб просто не зайняти місце. Це класно, це круто, звісно, радість.

Ти бачиш емоції дорослих, те, як вони переживають, і ти це якось сприймаєш на себе. Ти відчуваєш радість від того, що щось відбулося, що у твоїй родині сталося щось, через що всі радіють, усі святкують.

— А коли ти вже стала старшою, чи змінилося це відчуття?

— Я можу сказати, як я відчуваю це зараз, після того, як мій тато вже завершив кар’єру і я в певний період сама почала цим цікавитися, шукати про нього матеріали.

Звичайно, зараз я відчуваю неймовірну гордість за те, що мій тато був однією з тих людей, які намагалися побудувати автоспорт в Україні.

Він був досить відомим у вузьких автоспортивних колах. І це дуже класно відчувати, коли навіть зараз, під час побудови моєї особистої кар’єри як автоспортивної блогерки, люди підходять і кажуть, що в них є фото з моїм татом, що вони його бачили, їздили дивитися змагання, хтось із ним товаришував, хтось його знав.

— Ти зазначала, що батько завершив кар’єру достроково. Коли це сталося і за яких обставин?

— Мій тато закінчив кар’єру першочергово в сезоні 2012 року. Потім помер дідусь тато ще вагався перед тим, чи продовжувати кар’єру, але його тато для нього був усім, був наставником. Для нього це було дуже важливо. І це, в принципі, була одна з причин, чому він завершив кар’єру.

Після цього він сфокусувався на тому, щоб піти добровольцем в АТО. З 2015 року він був у війську, а з 2022 року служив у ЗСУ.

— Як ти та твоя родина сприйняли його рішення у 2014 році піти добровольцем і захищати Україну?

— Мені здається, у мого тата було таке бажання мати справедливість у цьому світі або довести справедливість. Думаю, через це він і пішов добровольцем.

Як відреагувала моя родина? Ми тоді не усвідомлювали, наскільки це важливо і що це таке.

Коли він пішов, це був удар для всіх нас, для мами особливо, для мене як для дитини, яка певний час не бачить тата і взагалі не розуміє, що відбувається, куди він іде і чому.

— А як ти сприйняла його рішення знову піти у військо після початку повномасштабного вторгнення?

— Для нас це не було новиною. Ми знали, що йому потрібно йти через те, що в нього були певні зобов’язання. Він був змушений іти в перші дні.

У перші дні він уже зачищав аеропорт «Жуляни», потім Ірпінь, Бучу.

Тобто це не була для нас новина. Ми до цього готувалися завчасно, тому що вже були новини або якісь розмови, ми це розуміли.

І просто в цей день він зібрався і пішов.

— Як після його загибелі реагувала автоспортивна спільнота? Чи підтримувала вона твою родину?

— Насправді варто відмітити, що як такої автоспортивної спільноти на той момент не було, тому що не проводилися ні змагання, нічого.

Коли мій тато помер, усі ці люди, які його знали, висловили бажання підтримати мою родину в плані допомоги. Хто що міг, тим і допомагав. Також багато хто вшанував пам’ять і був на похоронах.

ВЛАДА ФРАНКІВСЬКА: «УКРАЇНСЬКИЙ АВТОСПОРТ ЗАРАЗ НА СТАДІЇ ВІДРОДЖЕННЯ»

— Пропоную тепер поговоримо ширше про сам автоспорт. Що взагалі таке Формула-1, якщо пояснювати людині, яка ніколи цим не цікавилася?

— Насамперед можна сказати, що це просто гонки. Формула-1 — це класифіковані, офіційні змагання. Це формат чемпіонату, який ми називаємо Формулою-1.

Також у нас є Формула-2, Формула-3, F1 Academy. І це все просто називається однією назвою — Формула. Формула-1 — це назва конкретного чемпіонату.

Якщо говорити взагалі про автоспорт, то це просто перегони, де люди змагаються в межах дозволеного, вкладають великі кошти, модифікують автомобілі, а деякі збирають їх із нуля, якщо ми говоримо про різні дисципліни.

— Як проходить звичайний гоночний вікенд у Формулі-1?

— Якщо ми говоримо про Формулу-1, то це досить просто. У нас є цілий календар перегонів. Останні роки він починається в березні.

Майже кожні вихідні у нас є race week — гоночний тиждень. Четвер — необов’язковий медіадень, коли пілоти проводять пресконференції і знімають різні комунікаційні матеріали.

П’ятниця — це практика. У суботу, якщо це звичайний гоночний вікенд, а не спринт, у нас є ще одна практика, а потім кваліфікація.

Кваліфікація визначає розташування пілотів на стартовій решітці перед початком перегонів. А в неділю проходить сама гонка.

— Якщо говорити вже про Україну: на якому рівні зараз перебуває український автоспорт?

— Можна сказати, що зараз автоспорт в Україні на стадії такого відродження.

Мені здається, пік ери популярної автоспортивної кар’єри багатьох відомих в Україні пілотів і, в принципі, пік автоспорту в Україні був десь від початку нульових до 10-х років.

Після 10-х років, наприклад, клас Формули у 2012 році вже не відбувся. Його вже не було, тому що не було людей — просто не було кому виїжджати.

У 2014 році, коли намагалися заново зібрати клас Формули, його також не відбулося. З цього моменту, в принципі, це вплинуло і на кар’єру мого тата, яка закінчилася в цей момент, бо він був одним із найсильніших конкурентів у цьому класі.

— Які дисципліни зараз продовжують розвиватися в Україні?

— Зараз у нас немає чемпіонатів із шосейно-кільцевих дисциплін, тому що немає цих класів і немає спортсменів, які могли б виступати.

Але у нас проводяться гонки на витривалість. Є дисципліна Time Attack — це коли пілоти не між собою борються за перемогу, а борються з часом.

Також у нас є дрифт. Він зараз найбільш популярний в Україні. Можна сказати, що завдяки цій дисципліні трохи відновлюється популяризація автоспорту, тому що вона привертає дуже багато уваги.

Також у нас є ралі. Мені здається, це одна з найісторичніших дисциплін, яка була.

— А як щодо мотоспорту?

— Якщо говорити взагалі про моторспорт, то у нас є мотоспорт, який зараз також дуже сильно набирає обертів.

У нас відбуваються змагання чемпіонату України з мотоперегонів шосейних і кільцевих. Вони проходять на «Чайці», а також іноді на інших треках в інших містах.

— Чому, на твою думку, автоспорт і мотоспорт зараз знову стають популярнішими?

— Якщо казати про український автоспорт, то мені особисто здається, це пов’язано з тим, що зараз ми маємо такі ресурси, як соціальні мережі та блоги.

Люди можуть спокійно це знімати і популяризувати. У минулі роки в нас були тільки журнали, медіа, можливо, якісь автоспортивні канали на телебаченні. До цього не було такої великої уваги.

Зараз є такі способи комунікації, як самореклама, коли ти можеш рекламувати будь-який захід і люди туди прийдуть.

ВЛАДА ФРАНКІВСЬКА: «ДАЙ БОЖЕ НАМ ПОБАЧИТИ УКРАЇНЦЯ У ФОРМУЛІ-1 — НЕ ТІЛЬКИ ПІЛОТА, А Й ПЕРЕМОЖЦЯ ЧИ ПРИЗЕРА»

— Ти сама дивишся Формулу-1. Чи є в тебе улюблена команда або пілоти, за яких ти вболіваєш?

— Коли ти живеш у спортивній родині, ти певним чином переймаєш бажання вболівати за ту команду, за яку вболіває твоя родина. У моїй родині це була команда Ferrari, а на той момент ще Mercedes-McLaren.

Я все ще вболіваю за Ferrari. Проте з початком ведення блогу я прийняла для себе рішення ніколи не виносити на загал, за якого пілота або за яку команду я вболіваю.

Мені важливо зберігати нейтралітет, щоб робити огляди і подавати певну інформацію.

Тому мені особисто подобається Ferrari. Також мені подобається Шарль Леклер. Я стежу за ним із початку його кар’єри.

Мені також подобається Кімі Антонеллі, який зараз є одним із лідерів чемпіонату і їздить за команду Mercedes.

Мені імпонує і команда McLaren. Також я вболіваю за Audi, тому що для них це перший сезон.

— А за кого вболівали твій батько і дідусь?

— Варто відзначити, що досить часто автоспортсмени вболівають не за команди, а за окремих спортсменів. Вони просто їм імпонують.

Але особисто в моїй родині підтримувалася така ідеалізація Ferrari. Тоді це був пік, це було модно, це було класно — вболівати за Ferrari.

Мій тато підтримував Mercedes-Benz McLaren, команду McLaren, а дідусь вболівав за Ferrari.

І є такий цікавий факт: якщо подивитися всі архівні фото й відео, то болід у нас червоний. Татова форма — червона, шолом червоний, усі механіки — у червоній формі.

— Чи є зараз українські пілоти, які можуть у майбутньому дійти до Формули-1?

— У нас є автоспортсмени, українські хлопці, які зараз займаються за кордоном.

Наприклад, є Олександр Бондарів. Він їздить, якщо я не помиляюся, у Формулі-4. Він дуже класний, дуже перспективний. Він насправді молодець, пройшов такий шлях.

Усе, що я можу сказати: дай Боже нам побачити українця у Формулі-1. Не тільки просто як пілота, а й переможця чи призера. Це буде дуже круто, бо він робить неймовірний результат і неймовірну роботу.

За цим дуже цікаво спостерігати. Тут просто треба сподіватися на перспективу його розвитку в наступних командах і підписання контрактів.

ВЛАДА ФРАНКІВСЬКА: «ДЛЯ МЕНЕ „ЧАЙКА“ — ЦЕ ПАМ’ЯТЬ ПРО ДИТИНСТВО, МОЮ РОДИНУ ТА АВТОСПОРТ В УКРАЇНІ»

— Символічно, що це інтерв’ю ми записуємо саме тут. Розкажи про «Чайку». Що це за місце для українського автоспорту?

— Взагалі ми знаходимося на спортивному комплексі «Чайка», це автодром «Чайка».

Мені здається, це дім для багатьох, хто цікавиться автоспортом і автотематикою в Україні. Це таке місце сили.

Про нього знають усі, хто дотичний до автоспорту або просто ним цікавиться. Це один із небагатьох треків, які в нас є і на яких проводилися змагання.

— А що особисто для тебе означає «Чайка»?

— Для мене це пам’ять про моє дитинство, пам’ять про дитинство мого тата, тому що він виріс на «Чайці».

Це пам’ять про автоспорт в Україні. Це досить важливе місце, яке потрібно популяризувати і відновлювати для того, щоб проводити тут перегони, чемпіонати, підтримувати український автоспорт.

Щоб ми могли приймати більше учасників, більше змагань, щоб люди знали, цікавилися, дивилися, приїжджали сюди, вболівали.

Для мене особисто це дуже важливе місце. Просто приїхати сюди на день, коли є вільні трек-дні, подивитися на людей, на атмосферу, на машини, привітатися зі знайомими, відчути себе просто в цій атмосфері.

— А чи були в тебе думки продовжити династичний ланцюжок і самій стати професійною автоспортсменкою?

— Мені хотілося б продовжувати справу тата, але не в автоспорті, а в мотоспорті. Там я себе більше бачу, і мені це цікавіше.

Я починала займатися керуванням мотоцикла, мотоспортом у 16 років. У принципі, тоді це було таке неймовірне бажання, яке здійснилося. Я навіть не могла повірити, що таке може бути.

Зараз я не бачу себе як автоспортсменку. Можливо, найближчим часом я зміню свою думку, але поки ні.

Мені хотілося б бути дотичною до цього з іншого боку, з боку організації, комунікації і дійсно своїми руками відроджувати автоспорт і змагання.

— А як часто ти повертаєшся до архівів батька?

— Достатньо часто. По-перше, тому що я дуже багато беру матеріалу звідти для блогу.

До того ж так виявилося, що коли я почала вести блог, до мене прийшли люди й почали надсилати свої архіви, де видно мого тата: фотографії з його болідом, з чемпіонатів, із перегонів.

Тобто люди почали надсилати мені фотографії, і мій архів поповнюється майже щоразу.

Це дуже несподівано круто — що хтось зберігав у себе фотографії мого тата.

— І наостанок: якщо одним словом описати всю цю історію — твого батька, дідуся, автоспорт, блог, те, що ти робиш зараз, — яке це буде слово?

— Задоволення.

Це просто те, що приносить задоволення мені, те, що приносить задоволення іншим людям, які це дивляться, стежать за автоспортсменами, які за цим слідкують.

Це все робиться із задоволенням, від чистого серця, просто від того, що ти це любиш і від цього кайфуєш.

Владислав МОШКІВСЬКИЙ, «Вечірній Київ»