«Він жив у власному світі, де радянської системи просто не існувало»: уроки літератури та життя письменника Валерія Шевчука

Валерія Шевчука називають основоположником національного літературного бароко, шістдесятником, який зумів прожити незалежне життя за часів радянської влади і завжди мав особисту думку, яку відстоював, зрештою його романи «Дім на горі», «Око прірви», «Три листки за вікном», «Набережна, 12» мали дуже великий вплив на суспільство, особливо — молодь.

Саме тому отриману автором Шевченківську премію вважають визнанням Шевчука, як письменника й громадянина.

Валерій Шевчук — одна з найзнаковіших і найскладніших постатей української літератури другої половини XX та початку XXI століття.

Він народився 20 серпня 1939 року у Житомирі. І сьогодні на його малій Батьківщині готували літературний вечір, вшанування письменника.

Але за добу до події обласний відділок поліції у центрі Житомира розбомбили російські реактивні БПЛА «бандеролі», загинуло двоє правоохоронців, а понад 40 — поранені. У Житомирі оголосили День жалоби й всі заходи — відмінили.

А в ніч на 20 серпня, Київ, де прожив більшу частину життя Валерій Шевчук, росіяни обстріляли балістикою. Загинуло 15 киян, у столиці чисельні руйнації…

Ось такі реалії переживають українці, які дістали у спадщину від імперських та комуністичних часів ненависть від росіян за те, що саме Україна є спадкоємицею Київської Русі, князів-хрестителів та відомих просвітителів, за повернення до європейського дому.

Сам же Валерій Шевчук ніколи не мав жодних ілюзій щодо справжнього нутра комуністичної влади, рівно, як і імперського духу росії. Він прожив фантастично успішне життя, не піддавшись жодним спокусам радянщини і реалізувавши свій письменницький дар Божий.

Про його принципову стійкість, унікальні уроки майстерності, незабутній іронічний сміх та майбутнє його літературної спадщини у театральних і кіноадаптаціях діляться спогадами та думками театральний критик Віталій Жежера, письменник Володимир Даниленко та донька митця, журналістка Юліана Шевчук, а також народна артистка України Лариса Кадирова та народний артист України Святослав Миксимчук.

«ЙОГО ПРОЗА БУЛА БЛИЗЬКОЮ ДО ЗАХІДНИХ АВТОРІВ»: МИХАЙЛО НАЄНКО ПРО СТИЛЬ ТА ДИСИДЕНТСТВО ШЕВЧУКА

Професор КНУ, літературознавець Михайло Наєнко пригадує перші кроки Валерія Шевчука в літературі, його феноменальну обізнаність в історії, викладацький досвід та неоціненний внесок шістдесятників у здобуття української незалежності.

Михайло Наєнко вчився з Валерієм Шевчуком у КНУ ім.Т.Г.Шевченка. Обидва прожили успішне творче життя і їх спілкування тривало десятиліттями. Сьогодні Михайло Наєнко говорить про вплив творів та ідей Шевчука-філософа на молодь та покоління, що торувало Незалежність.

«ВІН БУВ СТАРШИМ ТОВАРИШЕМ»: ЗНАЙОМСТВО В УНІВЕРСИТЕТСЬКІЙ ЛІТСТУДІЇ

— Пане Михайле, за яких обставин відбулося ваше перше особисте знайомство з Валерієм Шевчуком?

Михайло Наєнко: Це було 1961 року, коли я вступив на перший курс філологічного факультету Київського університету. Валерій Шевчук тоді навчався на останньому курсі історичного факультету, але активно відвідував нашу літературну студію й певний час був її старостою — після того, як із вишу відрахували Івана Драча.

— Ви потоваришували, відчули, що є однодумцями?

Михайло Наєнко: Для мене він став своєрідним старшим товаришем. Пригадую його перші новели, які надрукувала «Літературна газета» (нині — «Літературна Україна») за редакторства Павла Загребельного.

Шевчук одразу відрізнявся від інших прозаїків-шістдесятників. Його проза була близькою до західноєвропейських авторів — Борхеса, Генріха Бьолля.

Він був глибоко знайомий із зарубіжною літературою, що суттєво вплинуло на його власну стилістику та елементи «фантастичного реалізму».

«8–10 РОКІВ ВІН ПИСАВ „У ШУХЛЯДУ“»: ЗАБОРОНА ДРУКУ І ВЛАСНА ШКОЛА

— Як на такий нетиповий стиль реагувала радянська влада?

Михайло Наєнко: На нього швидко звернули увагу ідеологічні органи ЦК. Через це майже 8–10 років Валерію Шевчуку було заборонено друкуватися, і він писав «у шухляду». Лише згодом, коли політика дещо пом’якшилася, світ побачили його історичні повісті про часи Київської Русі та Середньовіччя.

— Ця тема була модною, але чим відрізнялись твори Шевчука від інших?

Михайло Наєнко: У його творах активно практикувалося так зване демонічне мислення — використання потаємних, нечистих сил, як це робив свого часу Микола Гоголь. Коли я очолював факультет, то запросив Валерія Олександровича прочитати семестровий спецкурс для студентів-письменників про демонічні сили в українській літературі. Це викликало колосальний інтерес.

Згодом довкола його постаті сформувалася так звана «Житомирська школа». Багато молодих авторів намагалися рівнятися на його рівень та переймати його художній метод.

— Ви спілкувалися з ним не лише про поточну літературу, а й про історію. Яким він був у фахових дискусіях?

Михайло Наєнко: Шевчук був для мене справжнім енциклопедичним довідником. Якщо я сумнівався в якомусь історичному чи літературному питанні, обов’язково телефонував йому.

Пам’ятаю, під час нашого тривалого спілкування у Вірменії, куди ми виїхали родинами після Чорнобильської катастрофи, ми багато дискутували про «Історію русів». Як фаховий історик, Валерій завжди спирався виключно на документи та факти й не сприймав гіпотез, не підтверджених джерелами.

Так само безапеляційним він був і в оцінці Тараса Шевченка. Коли в літературознавстві з’явилися віяння називати Кобзаря «міфотворцем», Шевчук видав книжку, де доводив: Шевченко — це не міфотворець, а художній творець реального духовного життя України.

«НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ НЕ ВПАЛА З НЕБА»: ПРО ВНЕСОК ШІСТДЕСЯТНИКІВ

— Наскільки вагомим є внесок Валерія Шевчука та його покоління у здобуття української незалежності?

Михайло Наєнко: Заява про те, ніби незалежність впала нам із неба — це міф. За неї поколіннями віддавали життя й свободу. Брат Валерія Шевчука відбув ув’язнення як дисидент, а сам Валерій був дисидентом у своїй творчості та просвітництві. У 1990-х він проводив культурологічні й історичні семінари для молоді, формуючи свідомість інтелігенції.

Шістдесятники — і ті, хто пішов у політику (як Драч чи Павличко), і ті, хто творив культуру (як Шевчук) — заклали той фундамент, на якому постала сучасна Українська Держава.

«ВИ ГОВОРИТЕ ДУРНИЦЮ»: ПРИКЛАД СМІЛИВОГО І НЕЗАЛЕЖНОГО МИСЛЕННЯ

Театрознавець, журналіст і головний редактор журналу «Український театр» Віталій Жежера. Його творчий шлях охоплює журналістику в газетах «Молода гвардія», «Голос України», «Газета по-українськи», а також діяльність у сфері театру як театрознавець, завідувач літературної частини Київського молодіжного театру та як автор публікацій.

— Пане Віталію, ви немало зустрічалися з Валерієм Шевчуком, які з цих зустрічей запам’яталися вам найбільше?

Віталій Жежера: Найчастіше в критичні моменти я згадую дві зустрічі. Перша — це взагалі наше знайомство восени 1979 року. Ми з режисером Молодіжного театру Віталієм Семенцовим прийшли до Валерія Олександровича на Кавказьку просити п’єсу «Вертеп».

Пояснили, що театр новий і ми хочемо ставити яскраву, нікому не відому драматургію. Він подивився на нас і просто засміявся. Це був сміх над нашою наївністю: Шевчук тоді був опальним, його майже не друкували.

Ми переконалися дуже скоро, що він не перебільшував — поставити тоді таку п’єсу було марною ілюзією. Лише через 10 років вона з’явилася в Театрі на Подолі.

— А якою була друга зустріч?

Віталій Жежера: Влітку 1982 року, коли святкували 1500-ліття Києва. У Молодіжному театрі Віктор Шулаков ставив «Слово про полк Ігоревім». На обговорення вистави запросили науковців і Валерія Олександровича.

Там був московський дослідник Андрій Чернов, який під патронатом академіка Ліхачова презентував свою версію звучання «Слова…» — фактично підлаштовану під російську фонологію. Зачитавши фразу «Нанічися годіні обратіша», він переклав її як: «Наизнанку время вывернуто».

Старі діди з Інституту мовознавства морщилися, але мовчали через авторитет Москви. І раптом у повній тиші звучить голос Шевчука: «Ви говорите дурницю».

— Це звучало як ляпас для того часу!

Віталій Жежера: Неймовірно! Ніби вибух. Подібне відчуття свободи я пережив аж під час Помаранчевого Майдану. Шевчук спокійно продовжив: «Дурницю, бо «наніці ся» — це «наніц», а не «навиворіт». Клерки з управління культури це діло зам’яли, але та фраза для мене досі є прикладом сміливого, абсолютно незалежного мислення в задушливі часи.

«ВІН ПРОСТО ІГНОРУВАВ РАДЯНСЬКУ СИСТЕМУ»: МИСТЕЦЬКИЙ СТОЇЦИЗМ

Володимир Даниленко, прозаїк, критик, літературознавець, культурний менеджер. Засновник конкурсу «Коронація слова» (1999) — найважливішого літературного конкурсу в Україні. Автор концепції «Житомирської прозової школи». У 1989 році разом із колегами видав самвидав «Житній ринок» — один із перших опозиційних альманахів у регіоні. Через гострі публікації проти радянської влади його звільнили з редакції. Захистив кандидатську дисертацію про Григора Тютюнника (1994) — першу в незалежній Україні, де використано психоаналітичний метод.

— Пане Володимире, у чому проявилось новаторство Валерія Шевчука, як письменника, який став для України більше, ніж літератор?

Володимир Даниленко: Якщо аналізувати творчість Валерія Олександровича, то важливо підкреслити: хоч він і належав до покоління шістдесятників, він був абсолютно нетиповим. У його творах немає нічого радянського. Усі топоніми Житомира у нього — староруські, дорадянські.

Це був свідомий естетичний принцип. Коли читаєш Шевчука, складається враження, що радянської влади взагалі не існує. Вона для нього не мала значення. Це була унікальна якість письменника — просто ігнорувати систему і мислити вічними метафорами та людськими проблемами.

— А яким він запам’ятався вам особисто під час зустрічей?

Володимир Даниленко: Як справжній професіонал із вищою місією, який іде своїм шляхом і не звертає з нього. А ще — надзвичайно іронічним. Коли я студентом привіз йому свої три оповідання, він дивився на мене з такою доброю іронією, ніби роздивлявся персонажа власного майбутнього твору.

ТРИ ЗАКОНИ ПРОЗИ ВІД ВАЛЕРІЯ ШЕВЧУКА

Володимир Даниленко: Попри свою скупість на похвали, Валерій Олександрович дав мені три прості уроки літературної майстерності, яких мені вистачило на все життя:

Ніколи нічого не викидати. Навіть якщо написане здається невдалим, його треба відкласти. З часом можна змінити кут зору, але первинна енергія, закладена в текст, збережеться.

Не розголошувати свої плани. Нікому не можна розповідати, про що саме ти збираєшся писати, поки твір не готовий.

Обирати вічні теми. Переглянувши мої оповідання, він вибрав одне — про родовий фатум стосунків — і сказав: «Оце вічна тема. Доки існуватиме людство, такі сюжети будуть повторюватися. Саме так і треба писати».

— Він порівнював це з постійним тренуванням?

Володимир Даниленко: Так, він казав, що проза — це як гра на піаніно: писати треба щодня. Варто зробити найменшу перерву — і техніка письма та пружність стилю миттєво падають, як у спортсмена. Саме тому навіть пізня проза Шевчука неймовірно виписана, міцна, збита — там жодного слова не викинеш. Він зберег свою форму до кінця життя завдяки колосальній щоденній праці.

«МИ ЗАПРЯГЛИСЯ І СТАЛИ КУМАМИ» СВЯТОСЛАВ МАКСИМЧУК ПРО ВАЛЕРІЯ ШЕВЧУКА

Народний артист України Святослав Максимчук ділиться зворушливими та живими спогадами про понад півстолітню дружбу з Валерієм Шевчуком. Це історія про те, як випробування бідністю й заборонами пекуче перепліталися з кумівством, відкриттям заборонених поетів, колекціонуванням люльок та зародженням нової мемуарної прози.

«ЖОДНОГО РАЗУ НЕ ПОСВАРИЛИСЯ»: ПРО ПЕРШЕ ЗНАЙОМСТВО ТА КУМІВСТВО

— Пане Святославе, відколи ви знайомі з Валерієм Шевчуком? Які особисті моменти вас пов’язували?

Святослав Максимчук: Ми були знайомі десь із 1964–1965 років. Гастролювали у Києві, і мене з ним познайомив письменник Ярослав Ступак. Шевчуки тоді жили біля пам’ятника Леніну. Якось так ми «запряглися» і потім стали справжніми друзями. Я завдячую долі за це знайомство. Згодом ми стали кумами — я хрестив його старшу доньку Славу.

Коли я приїжджав до Києва, обов’язково мусив зайти до Шевчуків. А пізніше, коли вони перебралися на вулицю Кавказьку, бував там ще частіше. Валерій був непростим у стосунках, як і будь-яка глибока особистість, але між нами була дивовижна гармонія. Він мені десятки разів казав: «Ти знаєш, що цікаво? Ми з тобою жодного разу не посварилися».

«В ХАТІ БІДНОТА, А ВІН ЛІПИТЬ ВАРЕНИКИ»: РОКИ ОПАЛИ І ПІДПІЛЬНІ ВІДКРИТТЯ

— Валерій Шевчук зумів прожити при комуністах за своїми власними правилами, не підкоряючись їхній ідеології, але за це була й розплата — тривалий час письменник працював «у стіл», його не друкували. Як він, батько двох дітей, чоловік, що мав родину — тримався у ті часи?

Святослав Максимчук — Його довго не друкували через арешт рідного брата Анатолія, який сидів разом із Богданом Горинем, та через те, що сам Валерій підписав лист протесту проти арештів. Були дуже складні часи: його не видають, у хаті біднота…

— Це лист проти арештів української інтелігенції при Щербицькому?

Святослав Максимчук: Так. Я приїздив до нього у Київ. Він запрошував мене на кухню і сам ліпив вареники. Робив це дуже вправно, частував мене, і ті вареники мені й досі на язиці.

А потім ми заходили в його кабінет, він відкривав свою бібліотеку й показував мені авторів, яких я раніше не знав. Саме Валерій відкрив для мене Євгена Плужника, називаючи його однією з найчесніших постатей української літератури 1920-х років.

(У ході розмови Святослав Васильович напам’ять декламує вірш Євгена Плужника «По безмежних просторах»).

«БЛАГОСЛОВИВ НА СПОГАДИ»: ЯК ШЕВЧУК ДАВ ПОШТОВХ ДЛЯ НАПИСАННЯ КНИЖОК

— Кажуть, що Шевчук багатьом радив писати спогади — щоб зберегти живі свідоцтва про різні історичні періоди. І вмовляв людей не знищувати написане, навіть, якщо воно їм самим не подобалось. Це так?

Святослав Максимчук: Коли я започаткував «Заньківчанські вечори», Валерій брав у них участь кілька разів. Але найважливіше — він постійно намовляв мене писати спогади. Казав: «Ти мав стільки цікавих зустрічей, це буде гріхом, якщо ти це пропустиш».

Під час ковіду я нарешті засів за роботу. Написав першу книжку — «Мозаїка спогадів». Я дзвонив йому додому, на дачу, ділився думками щодо персонажів, і Валерій давав благословення.

Його перший відгук був таким: «Це завершене оповідання, це завершений літературний твір, ти мусиш продовжувати з усіх сил». Другу книжку, «Аплодуйте акторам», я йому переслав — відгуки теж були надзвичайно позитивними.

«ЛЮЛЬКА-БУРУЛЬКА» ТА ПІЗНЯ ШЕВЧЕНКІВСЬКА ПРЕМІЯ

— У вас були спільні захоплення з Валерієм Шевчуком?

Святослав Максимчук: Коли ми гастролювали у Житомирі, кожного разу він мене запрошував на човен. І ми їхали і ставили пристрої такі, по-різному їх називали: «сіточки», «заборчики», така була рибна ловля.

Я одного разу приходжу і кажу: «Валерій, може підемо на рибалку?» Він каже: «Я нормальний мужчина. В мене є жінка. А по рибу можемо піти!»

Я це на все життя запам’ятав. І коли я чую від когось, що іду на рибалку, то я йому розповідаю мені цей епізод.

Святослав Максимчук: Валерій був пристрасним курцем люльки, це була його ритуальна прихильність (на прощанні донька Юліана поклала йому люльку в домовину).

Він мав цілу колекцію. Коли я дізнався, як поважно він до цього ставиться, то знайшов у Львові колекціонера й привіз йому дуже гарну люльку. Він був неймовірно втішений цією «люлькою-борулькою».

Щодо Шевченківської премії, яку він отримав уже за часів незалежності — всі казали, що він мав мати її набагато раніше. Але краще пізніше, ніж ніколи. Це була абсолютна історична справедливість, яку людина здобула ще за життя.

«ЗАСІВАВ ГРУНТ, ЯКИЙ ПРОРОСТАВ ЧЕРЕЗ РОКИ»: ЛАРИСА КАДИРОВА ПРО ВНУТРІШНЄ СВІТЛО ВАЛЕРІЯ ШЕВЧУКА

Народна артистка України, акторка театру і кіно Лариса Кадирова пригадує свої перші кроки в київському мистецькому середовищі, теплу дружбу сім’ями з Валерієм Шевчуком та Романом Корогодським і ті неоціненні уроки історії, естетики й самоусвідомлення, які залишив по собі видатний письменник.

— Пані Ларисо, як відбулося ваше знайомство з Валерієм Шевчуком і як його постать впливала на тодішнє мистецьке й театральне середовище?

Лариса Кадирова: Моє знайомство з постаттю Шевчука почалося ще у Львові, в театрі імені Марії Заньковецької. У нас тоді сформувалося надзвичайне ядро інтелігентних людей під керівництвом геніального режисера Сергія Данченка. Серед нас працювали Олександр Гринько, Богдан Кох, Святослав Максимчук.

Саме від Святослава Максимчука я вперше почула про Валерія Шевчука. Про нього говорили як про «книжкового жука» — людину, яка не просто цікавилася, а буквально діставала з глибин забуті й замовчувані факти з історії та культури України.

— У вас була підготовка до особистого спілкування, так?

Лариса Кадирова: Так! А от коли я у 1992 році остаточно переїхала до Києва, то потрапила в неймовірне творче обійстя. Ми почали дружити сім’ями: Валерій Шевчук із дружиною Нілою, Роман Корогодський із дружиною та я.

Роман ходив на мої вистави в театрі «Сузір’я», а згодом я запросила їх усіх до себе додому. Вони приходили зі своїми дружинами, а я — акторка, яка працювала як негр на кількох роботах, аби утримати родину, — просто сиділа й слухала. Для мене була важливою кожна їхня думка, кожна тембральна інтонація.

МУДРІСТЬ СОКРАТА НА КИЇВСЬКІЙ КУХНІ

— Що вас найбільше вразило під час цих перших домашніх зустрічей?

Лариса Кадирова: Пам’ятаю один із перших вечорів. Я слухала їхні дискусії про літературу, історію, малярство і раптом кажу: «Я стільки читаю, але слухаю вас і розумію, що я нічого не знаю». А Валерій подивився на мене, посміхнувся й цитує продовження сократівського вислову: «Але більшість людей не знає навіть і цього». У мене аж подих перехопило!

— Всі, з ким я спілкувалась кажуть про його особливий сплив, люди змінювались після спілкування з Шевчуком. Як це проявлялось?

Лариса Кадирова: Він не був наставником у звичайному розумінні — він не вчив, як жити чи що конкретно робити. Він кидав насіння в ґрунт. Він сіяв у мені любов до нашої давньої історії, до книги, до глибинного словотворення. Те, що я згодом 17 років організовувала міжнародні конференції, фестивалі та презентації книжок у театрі імені Івана Франка, — це повністю його заслуга. Це його думка проросла в мені.

Навіть Михайлина Коцюбинська якось у Музеї літератури, зупинивши мене в коридорі, жартома мовила: «Не розумію, і що вони в вас бачать?». Я оторопіла: «Хто вони?». А вона: «Роман і Валерій!». Вони бачили те, що потребувало підтримки й росту.

«ДЛЯ НЬОГО ВАЖЛИВО БУЛО ЗНАТИ НЕ СЬОГОДНІШНІЙ ДЕНЬ, А ПЕРЕДІСТОРІЮ»

— Як Валерій Олександрович ставився до сьогодення та чому в певний момент вирішив віддалитися від галасливого міського життя?

Лариса Кадирова: Він мав внутрішній «творчий рентген». Він знав, хто є хто, і ніколи не витрачав час на марні суперечки, докази чи пусті розмови. Останні роки він свідомо відсік усе зайве й жив на дачі під Києвом.

Остання наша масштабна зустріч відбулася на його ювілеї в Національній бібліотеці України імені Ярослава Мудрого. Він був уже дуже слабкий, але обійняв мене й тихо на вухо сказав, як для нього важливо, що я прийшла. Тоді ж він мені порадив: «Почитай обов’язково „Дім на горі“. Якщо зможеш — зроби з цього моновиставу».

Під час однієї з останніх телефонних розмов я запитала його про це самопошукове самотництво. І він пояснив: для нього важлива не так сьогоднішня людина в її побутовому зрізі, як її передісторія. Для нього було принципово зрозуміти: звідки людина на цій землі така, як вона є? Звідки коріння всіх наших нинішніх проблем і перемог? Він прагнув осягнути витоки.

— Яку спадщину залишив Валерій Шевчук українцям?

Лариса Кадирова: Шевчук подарував нам крізь простір і час розуміння нашої давньої культури. Коли він дав мені прочитати давню українську поезію для вечора в Будинку актора, там було безліч невідомих слів.

Він терпляче пояснював кожне й казав: «Я розказую тобі так детально, бо знаю: ти захочеш це осягнути, пережити як блискавку й передати людям зі сцени». В цьому був весь Валерій Шевчук — глибинний інтелект, який навчав нас пізнавати світ і зберігати світло в собі.

«ТВОРАМ ШЕВЧУКА ТРЕБА ДАТИ ДРУГЕ ДИХАННЯ»: ЮЛІАНА ШЕВЧУК ПРО ЕКРАНІЗАЦІЇ, ТЕАТР ТА МОДЕРНИЙ БАЛЕТ

Юліана Шевчук, донька письменника, журналістка.

— Твори Валерія Шевчука — складна і глибока драматургія. Але для кінематографістів це можливість різнопланового втілення історій, які написав письменник. Як у наш час живуть ці романи?

Юліана Шевчук: Зараз складні часи для книговидання. Нещодавно я спілкувалася з Іваном Малковичем, і він зізнався, що складні, інтелектуальні твори батька — як-от «Три листки за вікном» чи «Дім н а горі» — сучасній молоді складно сприймати таку прозу «з аркуша». Ми дійшли думки, що спадщині Шевчука потрібне друге життя через нові форми.

— А кіно? Піару стрічки «Око прірви» вже чимало…

Юліана Шевчук: Зараз стартувала екранізація «Ока прірви», це має бути містичне філософське кіно, цей твір перегукується з сучасністю, там є образ тоталітарної влади (наш північний сусід) і головна ідея — межа між Богом і дияволом, між добром і злом у людині надзвичайно мала.

Є і готовий сценарій, написаний В.Шевчуком у співавторстві з Віктором Гресем ще одного історичного кіно. Наскільки знаю, робота над ним ожила.

— Ви говорили про нові пластичні форми втілення творів батька, які саме можуть бути?

Юліана Шевчук: Нещодавно я дивилась у Львівській та Одеській опері вражаючі сучасні балети: «Соляріс», «Тіні забутих предків», «LISOVA», зараз в Одесі готують прем’єру балету за Л. Костенко. Вразила і пластична драма «Місто» за В.Підмогильним. Тому, як власниця авторських прав, журналістка, вважаю, що ідея інтерпретувати складну прозу Валерія Шевчука через сучасний театр, модерний балет чи кіно — дуже на часі.

— Що кажуть сучасні постановники про можливості подачі творів Валерія Шевчука і різних формах?

Юліана Шевчук: Я мала розмову з одним театральним режисером і хореографом. Потенціал для нових прочитань безумовно є, адже це глибоко метафорична, образна та вічна проза, яка чудово піддається візуалізації та мові пластики. Сподіваюсь, знайдеться той митець, який наважиться взятися за такий складний, але глибокий матеріал на сцені.

Кажуть, що потенціал для нових прочитань безумовно є, адже це пластична, глибоко метафорична та вічна проза, яка чудово піддається візуалізації та мові пластики.

До слова, проєкт короткометражної стрічки за повістю Валерія Шевчука «Рев» подавали на конкурс «Тисячовесна», але фінансування фільм не отримав.

Читайте також:

• «„Це також символ незламної України», — донька письменника Валерія Шевчука розповіла про початок роботи над фільмом «Око прірви»».

Ольга СКОТНІКОВА, «Вечірній Київ»