Із 2024 року викрадених українських дітей все частіше передають у родини російських військових — правозахисниця Катерина Рашевська

Як працює ця система, чому повернення кожної дитини перетворюється на окрему міжнародну спецоперацію і що має зробити Україна, щоб повернути своїх дітей додому? Про це говоримо з юристкою-міжнародницею, експерткою Регіонального центру прав людини Катериною Рашевською.

ПІСЛЯ 2022 РОКУ РОСІЯ ПОЧАЛА ШВИДШЕ Й АГРЕСИВНІШЕ РУСИФІКУВАТИ УКРАЇНСЬКИХ ДІТЕЙ

— Ми часто говоримо про викрадення українських дітей як про окремий воєнний злочин. Але чи змінюється ця політика росії? Які методи вона використовує сьогодні і чим вони відрізняються від того, що було на початку окупації?

— На сьогодні ми, на жаль, не маємо остаточних даних про те, скільки саме українських дітей Росія викрала або продовжує викрадати. І я хочу ще раз наголосити: цей процес не припинився ні у 2022-му, ні у 2023 році. Він триває й сьогодні.

Водночас є одна принципова відмінність. Росія чудово розуміє, що тепер у неї вже немає восьми років, як це було після окупації Криму, щоб поступово русифікувати українських дітей, змінювати їхню свідомість і нав’язувати їм російську ідентичність. Саме тому зараз вона діє значно агресивніше.

Для цього використовують найрізноманітніші методи. Це не лише підкуп грошима, а й обіцянки престижу, заохочення, привілеїв, створення відчуття переваги над однолітками. Водночас активно застосовують і залякування — як самих дітей, так і їхніх батьків. Людей переслідують за сфабрикованими кримінальними справами, звинувачуючи у тероризмі, екстремізмі, реабілітації нацизму чи державній зраді. І це стосується не лише дорослих, а й українських підлітків на окупованих територіях.

На жаль, така політика певною мірою дає результат. Я не кажу, що росії вдалося перетворити всіх українських дітей на своїх прихильників. Але ми вже фіксуємо випадки, коли люди, які на момент початку повномасштабного вторгнення були дітьми, після досягнення повноліття вступають до російської армії та беруть участь у війні проти України.

Ми також бачимо, як цих молодих людей, часто примусово, залучають до строкової служби. Водночас мілітаризація дедалі глибше проникає навіть у дитячі садки. Батьки фактично безсилі, адже їхньої думки ніхто не питає. Російське законодавство дозволяє державі втручатися у виховання дітей, ігноруючи право батьків самостійно визначати, як саме виховувати своїх дітей.

Тому можна говорити про цілеспрямовану, системну й добре організовану політику Росії з метою знищення української ідентичності дітей на окупованих територіях і підкорення всього українського, що там ще залишається.

ТОЧНОЇ КІЛЬКОСТІ ВИКРАДЕНИХ РОСІЄЮ ДІТЕЙ УКРАЇНА НЕ ЗНАЄ

— За офіційними даними порталу Bring Kids Back UA, верифіковано понад 20 тисяч випадків депортації та примусового переміщення дітей. Водночас українська влада заявляє, що під контролем Росії може перебувати до 1,6 мільйона українських дітей. Як відбувається верифікація цих даних і що заважає встановити реальну кількість постраждалих?

— Давайте розберемося з цими цифрами. До речі, обидві вони наведені і на порталі Bring Kids Back UA, і на платформі «Діти війни».

Отже, 20 610 — це профілі тих українських дітей, депортацію або примусове переміщення яких уже вдалося верифікувати. Цим займається спеціальна комісія при Міністерстві юстиції, яка перевіряє кожен окремий факт. Ця цифра не є сталою — вона змінюється. Навіть протягом 2026 року кількість випадків зросла, і цей процес триває.

Водночас Україна не чекає, поки буде встановлена якась остаточна чи «магічна» цифра викрадених дітей. Ми не можемо дозволити собі такої розкоші, адже час працює проти нас. Діти дорослішають, а дитинство закінчується у 18 років. Після досягнення повноліття повернути їх до України буде значно складніше.

Саме тому президентська ініціатива Bring Kids Back UA сьогодні поширюється не лише на дітей до 18 років, а й на молодь до 23 років. Це зроблено саме для тих випадків, коли викрадена дитина вже встигла досягти повноліття.

Щодо цифри 1 мільйон 600 тисяч, то вона теж не є абсолютно точною. Це не дані українських державних реєстрів. Насправді цю інформацію ми отримали від самої держави-агресора — аналізуючи дані, які публікувала окупаційна влада.

Безумовно, повністю довіряти цим цифрам не можна. Але за відсутності інших джерел ми змушені ними користуватися. росія не надає Україні доступу до відомостей про демографічну ситуацію на окупованих територіях. Ми не знаємо, скільки там народжується дітей, скільки помирає і скільки фактично залишається під російською юрисдикцією.

Саме тому сьогодні неможливо назвати одну остаточну цифру, від якої можна було б відштовхуватися. І це, до речі, одна з головних проблем під час формування державної політики щодо повернення дітей, адже ми досі не знаємо реального масштабу проблеми.

Водночас сама росія заявляла, що після початку повномасштабного вторгнення її кордон перетнули близько 740 тисяч українських дітей. При цьому російська сторона наполягає, що більшість із них перебували в супроводі законних представників. Але тут також є важливий нюанс: Україна і росія по-різному трактують поняття «законний представник», і російська влада свідомо користується цією різницею.

— Роз’ясніть, будь ласка, кого росія вважає законними представниками дитини і кого такими визнає Україна?

— Дуже часто рішення про долю українських дітей ухвалювали люди, які взагалі не мали на це законних повноважень.

Наприклад, за українським законодавством бабуся чи дідусь є близькими родичами, вони можуть брати участь у вихованні дитини. Але вони не мають права давати згоду на отримання нею російських документів. Тому така «згода» жодним чином не легітимізує примусову паспортизацію.

Так само бабуся чи дідусь не можуть ухвалювати рішення про вивезення дитини до росії або на окуповану територію без згоди її батьків чи самої дитини. Проте саме такі випадки ми також фіксували.

Саме тому я б не радила надто концентруватися на цифрах. За кожною з них стоїть конкретна дитина, конкретна історія і людська доля. Насамперед ми маємо бачити не статистику, а дитину, яка потребує допомоги.

За даними Уповноваженого Верховної Ради з прав людини Дмитра Лубінця, від початку повномасштабної війни Україні вдалося повернути 2425 українських дітей, яких вивезли до росії або залишили на тимчасово окупованих територіях. Ми розуміємо, що це дуже невелика кількість, попри титанічні зусилля, яких сьогодні докладають Україна та міжнародні партнери для повернення наших дітей.

— Хто з міжнародних партнерів сьогодні допомагає Україні повертати дітей, викрадених росією? Як працює ця міжнародна коаліція?

— До процесу повернення українських дітей залучені різні міжнародні посередники.

Ми знаємо про зусилля Катару. За словами Дмитра Лубінця, за сприяння цієї держави вдалося повернути 83 українські дитини. Наприкінці минулого тижня стало відомо про новий етап повернення дітей за сприяння першої леді США Меланії Трамп. За наявною інформацією, за її участі до України повернули 30 дітей. До цього процесу також долучався Ватикан. Крім того, готовність сприяти поверненню українських дітей висловлював президент Південно-Африканської Республіки Сиріл Рамафоса. Не варто забувати й про Міжнародну коаліцію за повернення українських дітей, яка на сьогодні об’єднує півсотні держав з усього світу.

Те, що сьогодні існують такі міжнародні ініціативи, надзвичайно важливо. Але водночас не можна забувати, що ключову роль у цьому процесі відіграють саме українські державні органи та неурядові організації. Без їхньої щоденної роботи нам було б дуже складно досягти навіть тих результатів, які маємо сьогодні.

І важливо, що цифра повернутих дітей постійно зростає. Це велика перемога України, особливо з огляду на те, що росія постійно створює нові перешкоди для повернення наших дітей, зокрема змінює власне законодавство, щоб максимально ускладнити цей процес.

РОСІЯ ВИКРАДАЄ УКРАЇНСЬКИХ ДІТЕЙ ПІД ВИГЛЯДОМ «ПОРЯТУНКУ» ТА «ОЗДОРОВЛЕННЯ»

— Якими саме способами і під якими приводами росія вивозить українських дітей з окупованих територій?

— Насправді ці сценарії залежать від ситуації на полі бою, а подекуди — навіть від внутрішньої політичної ситуації в самій державі-агресорі.

Якщо говорити про рух лінії фронту, то росія постійно — і навіть зараз, у 2026 році, — викрадає українських дітей, називаючи це їхнім «порятунком». Паралельно вона звинувачує Україну в тому, що та нібито не змогла самостійно евакуювати дітей, а тому це довелося робити російським військовим.

Насправді це один із ключових пропагандистських наративів. Водночас уже на міжнародному рівні незалежні інституції встановили: РФ порушила норми міжнародного гуманітарного права, які регулюють порядок евакуації цивільного населення. Тому йдеться саме про депортацію, примусове переміщення та викрадення українських дітей, а не про гуманітарну діяльність.

Другий сценарій — так зване оздоровлення в таборах перевиховання або «реабілітація». Наприклад, у білорусі такі заклади подають як медичні чи оздоровчі. Насправді ж там відбувається грубе втручання у фізичний і ментальний розвиток українських дітей. Окрім звичних для таборів активностей — відпочинку на морі чи культурних заходів — дітям нав’язують російську ідентичність.

Із 175 таборів, які нам вдалося ідентифікувати, дуже багато є мілітаризованими. Там діти живуть у наметових містечках під постійним наглядом російських військових, копають окопи, вчаться збирати й розбирати автомати, а цього року їх навіть почали навчати пілотувати справжні літаки.

Ще один сценарій — вивезення дітей до медичних установ. Майже одразу після початку повномасштабного вторгнення та окупації нових територій росіяни провели так звану диспансеризацію за наказом путіна. Під приводом медичного втручання, природа якого нам досі невідома, вони вивезли частину дітей, передусім із закладів інституційного догляду.

Були також випадки, коли дітей розлучали з батьками під час проходження фільтраційних пунктів. Крім того, росіяни обстрілювали гуманітарні та евакуаційні коридори. Унаслідок цього батьки гинули, а дітей вивозили до росії або білорусі — залежно від того, про яку окуповану територію йшлося.

Це основні сценарії, які фактично не змінилися ще з 2014 року. Водночас важливо розуміти, що дії країни-агресора залежать і від того, про яку категорію дітей ідеться.

Якщо це діти-сироти або діти, позбавлені батьківського піклування, їх майже неминуче відправляють до російських дитячих будинків або передають у прийомні родини — під опіку чи на усиновлення.

КРАЇНА-АГРЕСОР ШТУЧНО УСКЛАДНЮЄ ПОВЕРНЕННЯ УКРАЇНСЬКИХ ДІТЕЙ

— Ви сказали, що росія застосовує ці практики ще з 2014 року. Чи змінилися, на вашу думку, підходи до викрадення та перевиховання українських дітей — від окупації Криму до повномасштабного вторгнення у 2022 році?

— У цьому випадку найцікавіше і водночас найнебезпечніше приховане в деталях. Ззовні все виглядає досить схоже: табори перевиховання існували й до 2022 року.

Так само українських дітей насильно передавали до російських родин. Але сам механізм був дещо іншим. Тоді росіяни намагалися скористатися вразливим становищем окремих категорій дітей і максимально спростили процедури усиновлення та оформлення опіки над кримськими дітьми порівняно з дітьми з росії. Це проявлялося і в пришвидшеному розгляді таких справ, і в більшій відкритості баз даних.

Були навіть випадки, коли росіяни приїжджали на відпочинок до Криму, бачили дітей із закладів інституційного догляду і вирішували забрати їх до своїх родин, вивізши на територію держави-агресора.

Сьогодні ми бачимо, що сім’ї, яким передають українських дітей, підбирають значно ретельніше. Хоча російська влада стверджує, що це звичайні прийомні родини, які вже виховують дітей-сиріт або дітей, позбавлених батьківського піклування.

Насправді ж із 2024 року дедалі частіше українських дітей передають у родини російських військових або сім’ї, де загинув учасник російської агресії проти України. Очевидно, що це абсолютно не відповідає найкращим інтересам наших дітей.

Особливо зважаючи на те, що росія не повідомляє жодної інформації ані про викрадених дітей, ані про тих, хто досі залишається на окупованих територіях. Нагадаю, що це понад 1 мільйон 600 тисяч українських дітей віком до 18 років, які також щодня зазнають порушень своїх прав.

Водночас потрібно розуміти, що на окупованих територіях росія продовжує зловживати процедурами позбавлення батьківських прав і визнання дітей сиротами. Тому кількість дітей, яких вона може передавати до російських родин, постійно зростає.

— Як сьогодні відбувається повернення українських дітей із росії та тимчасово окупованих територій? Чому майже кожне таке повернення перетворюється на окрему міжнародну спецоперацію?

— За інформацією, яку озвучував Уповноважений Верховної Ради України з прав людини Дмитро Лубінець, понад 1 500 українських дітей вдалося повернути через територію Білорусі. З одного боку, це відносно простий і надійний маршрут. Але з іншого — ми залежимо від держави, яка також є співучасником агресії проти України.

І це, безумовно, не йде нам на користь. Якщо у 2023–2024 роках міжнародна спільнота активно говорила про роль режиму Лукашенка у перевихованні українських дітей, то сьогодні ця тема дещо відійшла на другий план. Значною мірою через те, що Україна змушена використовувати цей маршрут для повернення дітей.

Водночас білорусь — не єдиний шлях. Ми знаємо, що молодь, особливо з територій, окупованих ще з 2014 року, повертається також через Вірменію, Молдову, Туреччину та Казахстан.

Тому, так, кожне повернення — це окрема історія і щоразу складна спеціальна операція.

Частину таких повернень вдається організувати завдяки ad hoc взаємодії з офісом Марії Львової-Бєлової, яка, нагадаю, перебуває в розшуку Міжнародного кримінального суду за підозрою у незаконній депортації українських дітей. Водночас без її участі в окремих випадках організувати повернення буває дуже складно.

Важливо й те, що нещодавно у своєму бюлетені Львова-Бєлова повідомила: її офіс має базу даних дітей, яких росія називає «евакуйованими» з території України.

Саме тому надзвичайно важливо, щоб міжнародні партнери посилювали тиск на Росію і домагалися доступу до цієї інформації. Адже наше завдання — повертати українських дітей не по одному чи по двоє, а великими групами.

КОЖНЕ ПОВЕРНЕННЯ — ЦЕ ОКРЕМА СПЕЦІАЛЬНА ОПЕРАЦІЯ

— Це лише логістичний бік питання. Але, припускаю, під час повернення дітей доводиться долати ще безліч інших перепон?

— Звісно. І, повірте, організація повернення однієї дитини іноді триває місяцями. До того ж це дуже дорогий процес.

Іноді достатньо поглянути на карту: відстань між місцем, де живе родина, і місцем перебування дитини може становити лише кілька сотень кілометрів. Але, щоб повернути цю дитину, доводиться долати маршрут через кілька країн Європейського Союзу. Це виглядає абсурдно, але саме так інколи працює цей механізм.

Я вже згадувала про роль держав-посередників. Водночас безпосередньо з родинами й самими дітьми часто працюють представники українських неурядових організацій. Не розкриваючи всіх деталей, скажу лише, що саме вони допомагають налагодити контакт, консультують щодо маршрутів виїзду, необхідних документів і всіх практичних питань.

Крім того, існує мережа волонтерів, які безпосередньо на місцях допомагають дітям та їхнім законним представникам вибратися з-під російського контролю.

Але навіть це не гарантує успіху. Були випадки, коли дітей не випускали, затримували, повертали назад. Представники російських спецслужб били дітей, залякували їх, змушували записувати відео з обіцянками ніколи не вступати до лав Збройних сил України.

Ми також документували випадки сексуального насильства, зокрема примусового оголення, під час проходження пунктів виїзду з території РФ.

Одна з найбільших перепон — зміни до російського міграційного законодавства. Зокрема, йдеться про правила перетину кордону та оформлення документів. Сьогодні дітей до 14 років більше не вписують до паспортів батьків, вони мають отримати біометричні паспорти, що суттєво ускладнює процедуру виїзду.

Ще одна проблема виникає, коли хлопці досягають призовного віку і можуть отримати повістку до російської армії. Це також стає серйозною перепоною для їхнього повернення до України.

І це далеко не всі штучно створені бар’єри. Наприклад, дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, росія часто проводить через процедуру зміни персональних даних. Після цього їх відправляють у прийомні родини за тисячі кілометрів від України — щонайменше до 57 регіонів РФ. Через це знайти таких дітей і повернути їх додому стає надзвичайно складно.

НАЙВАЖЛИВІШЕ ПІСЛЯ ПОВЕРНЕННЯ — НЕ ЗРОБИТИ ЦИХ ДІТЕЙ ЧУЖИМИ У ВЛАСНІЙ КРАЇНІ

— Що відбувається після повернення цих дітей на підконтрольну Україні територію. Вони пережили надзвичайно травматичний досвід. Як відбувається їхня реінтеграція в українське суспільство?

— Тут важливо спиратися на українське законодавство. На сьогодні вже створена ціла система допомоги таким дітям.

Йдеться, зокрема, про постанову Кабінету Міністрів №551, ухвалену у 2024 році. Вона визначає пакети підтримки — коротко-, середньо- та довгострокової, а також інші види допомоги, на які мають право діти, що повернулися.

Зазвичай після повернення діти та молодь проходять опитування у Координаційному центрі з розвитку сімейного виховання та догляду дітей. На основі його результатів для кожної дитини формується індивідуальна траєкторія психосоціальної адаптації та реінтеграції.

Крім того, за кожною дитиною закріплюють кейс-менеджера. Зазвичай це представники українських неурядових організацій — наших партнерів із «Української мережі за права дитини», «Посмішки», Save Ukraine та інших.

І саме тоді починається найважливіший етап — довгий шлях повернення до себе і до власної країни. Мені дуже подобається думка, яку я часто чую від колег: ми не повинні допустити, щоб діти й молодь, які повертаються з окупації чи з-під російського контролю, почувалися вдома туристами.

Саме тому недостатньо лише ухвалити необхідні закони чи передбачити одноразову допомогу у 50 тисяч гривень, на яку вони, безумовно, мають право. Не менш важливо підготувати й наше суспільство.

— Ви сказали, що відчуття дому маємо створити саме ми. Як це зробити?

— Насамперед ми маємо бачити в цих дітях і молодих людях саме людей, а не потенційних російських агентів, загрозу чи тих, хто нібито може підірвати основи національної безпеки.

Адже жодне з таких побоювань не підтвердилося. Це показує досвід уже дітей і молодих людей, яких вдалося повернути.

Це не терористи й не диверсанти. Це наші українські діти та молодь, які так само заслуговують жити у своїй країні, як і ті, хто ніколи не переживав окупації.

Саме з таких непростих особистих історій і складається сучасна історія України. Тому ніхто не повинен бути стигматизований чи відчувати себе чужим. Для кожного маємо знайти своє місце.

Читайте також: Міжнародна комісія ООН визнала: депортація та зникнення українських дітей, вчинені рф, є злочинами проти людяності.

Ірина ГЛАВАЦЬКА, Юлія ГЛЬОЗА «Вечірній Київ»