«Російський „шахед“ вдарив у наше серце», — у 124 ліцеї Києва попрощались із загиблою директоркою, її чоловіком та онуком

Біля 124 ліцею на Подолі сьогодні зранку було людно — велика черга з квітами, чимало військових, а також школярів, які попри канікули прибули до навчального закладу. На стіні ліцею — приспущене синьо-жовте знамено з чорною стрічкою.

У холі стояли поряд дві білі домовини і одна темна. Перед ними світлини загиблих в ніч на 8 серпня 2026 року у селі Пухівка.

У залі також розмістили екран, на якому пам’ятні відео з Галиною Петрівною Кучер, директоркою Спаського ліцею. На відео вона весела, усміхнена і сповнена оптимізму.

Кажуть, що коли вона заходила в клас — ставало світліше. Галина Петрівна Кучер була з тих людей, які самою своєю присутністю вселяють віру, непереборну впевненість у перемогу.

Олена Фіданян, директорка Департаменту освіти і науки Київської міської державної адміністрації (КМДА), розповіла «Вечірньому Києву», що
заклад, який очолювала Галина Кучер, коли вона тільки до нього прийшла, не мав статусу спеціалізованої школи.

І саме при Галині Петрівні це стала спеціалізована школа з поглибленим вивченням інформатики, а потім вона вивела заклад на рівень ліцею.

Олена Фіданян нагадала, що будівля ліцею двічі зазнавала пошкоджень через обстріли у час великої війни — тут поруч музей Чорнобилю, який вщент знищений атакою рф.

«Там, в середньому дворику, була вирва від «прильоту». Але Галина Петрівна — була той командир, який міг зробити все. Вона не вимагала, а за нею йшли люди. Вона зробила все, щоб у школі було затишно і надійно. Це втрата справжнього командира для величезної громади. Говорять, що незамінних людей немає. Вони є. Просто їх дуже мало. Галина Петрівна саме з цієї когорти. Її ніхто не замінить ані для рідних, ані для освітянської сім’ї.

Ви бачили тут багато директорів, її колег, які прийшли попрощатися з Галиною Петрівною, її чоловіком і маленьким онуком. Це велика втрата в нашому командному полі», — наголосила Олена Фіданян.

Поруч з трьома трунами — були рідні і близькі загиблих. Мама Дмитрика стояла зігнута, їй було надзвичайно важко триматись і морально, і фізично, адже жінка також в ту ніч зазнала поранень і нині отримує лікування.

З різних міст на прощання приїхали родичі сім’ї — двоюрідні сестри Діми, а також сестри пана Петра і пані Галини.

Людмила — двоюрідна сестра директорки ліцею, розповіла журналістці «Вечірнього Києва», що від початку війни кликала сестру перебратись з Києва до неї у більш безпечну Жмеринку на Вінничині.

«Але Галя мені казала, що вона не може покинути ліцей. Це така велика й дружна та тепла родина! Для неї її онуки та учні були центром Всесвіту. Я пригадую, яке вони справляли враження, коли приїздили до нас — Галя невелика на зріст, а біля неї, як міцні дуби чоловік і син. Вони були дуже близькими», — розповіла пані Людмила.

Поруч з нею сиділа рідна сестра пана Петра, у неї забракло сил ділитись спогадами.

У залі всі були в сльозах — і чоловіки, які приїхали підтримати свого побратима Олександра, сина Галини Кучер, і батьки учнів, які навчались у ліцеї, а також педагогічний колектив.

Ірина Орел, яка нині є в.о.директора ліцею розповіла «Вечірньому Києву», що від початку війни Галина Петрівна півтора місяці буквально жила у підвалі закладу.

«Вона казала, що ми тут, у холі разом всі накриємо столи й відсвяткуємо Перемогу. І ось тепер ми прощаємось тут з нею. Я не можу в це повірити. Вона мене приймала на роботу, видавала заміж і відправляла в декрет — вона завжди була такою людяною і знала, коли треба її підтримка без зайвих прохань», — поділилась Ірина Орел.

Прощання проходило доволі швидко, адже ризик «прильотів» нині дуже високий, ворог цинічний і жорстокий.

Син пані Галини, який втратив батька, матір і молодшого синочка Дмитра, згадав ту страшну ніч, коли вся родина була у одному дачному будинку у Пухівці.

«Мама з татом вийшли у двір і прийняли удар на себе, вони захистили і закрили нас…» — розповів Олександр.

Йому дісталась дуже важка місія упізнання рідних, понівечених п’ятьма «шахедами», які атакували одне подвір’я.

Олександр з дружиною буквально впали на труни — Діми та пані Галини перед тим, як їх мали занести у катафалки й везти на поховання.

Із зали несли цілі гори квітів.

Пані Галину Кучер та її чоловіка і онука провели під звуки шкільного дзвоника. Молода вчителька, яка давала цей дзвоник, втратила свідомість і їй знадобилась допомога.

«Росія поцілила у серце нашого ліцею і наші серця», — розповіла пані Ірина, у якої три доньки здобули освіту у Спаському ліцеї №124.

«Галина Петрівна дуже цінувала людей — і вчителів, і учнів. У неї тут навчається багато діток з багатодітних родин, вона завжди була в контакті із батьками, адже пропрацювала тут 29 років. Найскладніші часи війни — коли школу зачіпали атаки — бо вона найближче з усіх київських шкіл до Дніпра — пані Галина робила все, щоб відновити заклад і в ньому дітям було затишно й безпечно», — розповіла мама випускниць.

Неможливо змиритися з тим, що людина, яка все своє життя працювала заради майбутнього дітей, сама стала жертвою війни.

Галина Петрівна залишила після себе не лише роки відданої праці та вагомі здобутки, а й людей, чиї життя змінила своєю турботою, підтримкою та особистим прикладом.

ДОВІДКОВО:

8 серпня 2026-го року прокуратура Києва повідомила, що близько 00:40 у селі Пухівка п’ять ворожих БпЛА влучили у приватне домоволодіння. Двоповерховий житловий будинок повністю знищено, виникла пожежа. Також зруйновано господарські споруди та два автомобілі.

Загинули 3-річний хлопчик та його бабуся і дідусь. Батьки дитини отримали уламкові поранення та опіки.

15-річного старшого брата з опіками госпіталізовано до реанімаційного відділення. Також постраждав 21-річний сусід, який після влучання прийшов на допомогу родині.

За процесуального керівництва Київської обласної прокуратури розпочато досудове розслідування за фактом вчинення воєнного злочину, що спричинив загибель людей.

Досудове розслідування здійснює СУ ГУ СБУ у м. Києві та Київській області.

«Вечірній Київ» повідомляв про те, що про втрати родини Кучер у зверненні заявив і Президент України Володимир Зеленський.

Ольга СКОТНІКОВА, «Вечірній Київ»