«Це, мабуть, найкраще, що я створив»: у Києві відкрили фотовиставку Сергія Михальчука про Театр Ветеранів. ФОТОРЕПОРТАЖ

13 серпня просто неба на території Національного заповідника «Софія Київська» відкрилася фотовиставка «Театр Ветеранів» Сергія Михальчука. Вона стала частиною фестивалю Bouquet Kyiv Stage та програми «КіноБукет».

Сергій Михальчук зафіксував не лише те, як народжувалася «Енеїда», а й те, що зазвичай залишається за сценою: довіру, зближення і поступове повернення ветеранів до життя поза війною. Фотограф майже рік спостерігав за людьми, які прийшли сюди після фронту, поранень, втрат і дуже різного досвіду війни. За тим, як вони репетирували, сперечалися, сміялися, вчилися рухатися разом і зрештою стали трупою.

Постановочними тут є лише портрети. Решта — документальне спостереження.

Ідея Театру Ветеранів від самого початку була значно ширшою за створення ще однієї театральної трупи, розповідає продюсер «Енеїди» та куратор фотовиставки Андрій Різоль.

«Коли засновники Театру Ветеранів вирішили його створювати, ми одразу визначили для себе основні речі: для чого ми це робимо і хто наша аудиторія. Театр Ветеранів не є конкурентом професійним театрам чи професійним трупам. Його основна ідея — терапія через культуру та мистецтво», — пояснює він.

Потенційна аудиторія цього проєкту, наголошує Різоль, величезна: військові, ветерани, їхні родини.

За порівняно короткий час Театр Ветеранів виріс далеко за межі однієї постановки. Сьогодні це вже вісім вистав, власний фестиваль перших п’єс, навчальні курси драматургії для ветеранів та поступове поширення ініціативи в регіонах.

Особливе місце серед проєктів посідає «Енеїда». Після п’яти прем’єрних показів вистава вирушила у великий тур Україною. Її вже побачили у Чернівцях, Івано-Франківську та Черкасах, попереду — наступний етап гастролей.

А історія фотовиставки почалася фактично одночасно з історією самої постановки.

«Це не дві чи три фотосесії. Це рік спостереження за тим, як народжувалася вистава і змінювалися люди. Так само створювався й документальний фільм „Театр Ветеранів“», — говорить Андрій Різоль.

Автором цього візуального літопису став Сергій Михальчук — один із найвідоміших українських кінооператорів і фотографів. Нині він перебуває в госпіталі, тому на відкриття виставки приїхати не зміг.

За словами Різоля, коли Михальчук завершив роботу над експозицією, зізнався: «Знаєш, це, мабуть, найкраще, що я створив».

Дивлячись на ці кадри, розумієш, чому для автора вони могли стати настільки особистими. Михальчук не намагався зробити своїх героїв красивішими, сильнішими чи драматичнішими. Він просто був поруч достатньо довго, щоб вони перестали помічати камеру.

«Я Б НЕ ПРИЖИВСЯ, ЯКБИ ВОНО НЕ ВІДЧУЛОСЯ СВОЇМ»

Один із тих, кого Сергій Михальчук знімав протягом цього року, — ветеран, морпіх Роман Трохименко.

Він пересувається на милиці — після третього поранення на фронті втратив ногу. Але історія Романа почалася задовго до великої війни.

Він був учасником трьох українських революцій — Революції на граніті, Помаранчевої революції та Революції гідності. Служив ще у радянській армії, навчався на філологічному факультеті університету Шевченка. Наприкінці 1980-х разом із Тарасом Компаніченком відновлював традицію колядницьких ватаг.

Саме Компаніченко багато років потому приведе його і до Театру Ветеранів.

А поки Роман згадує іншу історію — про «Енеїду», у якій для нього зійшлося одразу кілька надзвичайно важливих тем.

«“Енеїда» — це кілька тем на перехресті. Один із центральних її образів — козаки: слава, сила, міць, доблесть, лицарський чин. Те, чого нам сьогодні, можливо, не вистачає. Водночас «Енеїда» — перший свідок соковитої, живої української мови. Та й сама річ настільки виразна, що оминути її зараз, у час війни, дуже складно», — говорить він.

У його власному житті війна з’явилася у 2017 році.

«Я, можна сказати, втік із сім’ї на три роки контракту. Для дружини це було максимально складно — як для жінки, дружини й матері п’ятьох дітей. Восени 2021-го я повернувся з морської піхоти живий і здоровий. Думав — більше у військо ніколи».

За два з половиною місяці його дружини Оксани не стало. Вона захворіла на COVID-19 після поїздки на весілля сина.

«Я завис. Мені все стало байдуже. А коли почалася повномасштабна війна, знову захотів служити — щоб бути до Оксани якомога ближче. Але, видно, вона там, у небесній канцелярії, на високих посадах, тому мене до неї не пустили. Тож я подався в тероборону».

Після початку повномасштабного вторгнення Роман був поранений тричі.

Останнє поранення отримав під час бойового завдання. Підрозділ мав зайняти дальню позицію, але військових виявили ще дорогою й почали атакувати. Вони сховалися в лісосмузі.

Там поруч із Романом стався скид із дрона.

«Ми до позиції не дійшли. Нас виявили, почали закидати. Сховалися в лісосмузі — і там мені прилетіло. Я ще дійшов до хлопців, вони перемотали ногу ізраїльським бандажем», — згадує ветеран.

Пов’язку наклали близько п’ятої ранку. Послабили — лише близько п’ятої вечора.

«Хто ж тоді знав усе, що треба знати? Ізраїльський бандаж, якщо його сильно затягнути, фактично виконує роль турнікета. Дванадцять годин… Звісно, ногу вже було не врятувати».

Він розповідає це без героїзації — так само, як кілька хвилин потому говорить про театр. Туди його фактично привів давній друг Тарас Компаніченко.

«Я б там не прижився, якби воно не відчулося своїм», — каже Роман.

І за цією короткою фразою — майже сорок років його життя.

Вони з Компаніченком разом колядували, щедрували, співали веснянки ще наприкінці 1980-х. Саме під час колядування у Лісовій Бучі, в будинку сестри В’ячеслава Чорновола Валентини, Роман колись зустрів майбутню дружину Оксану.

Тому Театр Ветеранів несподівано повернув йому не тільки сцену.

«Для мене це відродження частинки мого колишнього, справжнього життя. Тієї України, де ми з Тарасом познайомилися. Тієї колядницької ватаги, у якій я зустрів Оксану. Тих рідних, близьких по духу, культурі й серцю людей, яких мені дуже не вистачало».

Він на мить замовкає, а потім додає:

«А тут я знайшов людей, які горять справою. Дуже потрібною, дуже живою. Це друзі, це відрада — це дуже багато всього разом».

Можливо, саме це і є найточнішою відповіддю на запитання, навіщо існує Театр Ветеранів.

ДОВІРА, ЯКУ НЕМОЖЛИВО ЗІГРАТИ

Режисерка-постановниця «Енеїди» Ольга Семьошкіна ходить між фотографіями людей, яких добре знає. Для стороннього відвідувача це виставка. Для неї — майже сімейний альбом.

Бо саме слово «родина» вона вживає, коли розповідає, як Сергію Михальчуку взагалі дозволили опинитися всередині цього дуже закритого простору.

У Театрі Ветеранів існує правило: стороння людина не може просто прийти на репетицію. На це мають погодитися всі.

«Треба попросити дозволу в кожного ветерана, кожного артиста. Так склалося, що ми стали родиною. І якщо до нас приходить хтось новий, усі повинні почуватися поруч із цією людиною спокійно й безпечно. Якщо хоча б комусь незручно — ми це поважаємо», — пояснює Семьошкіна.

Михальчук не намагався завоювати цю довіру словами. Спочатку просто приходив і спостерігав здалеку. Потім учасникам показали його роботи. Вони погодилися.

А остаточно, пригадує режисерка, фотограф став «своїм» зовсім не тоді, коли зробив особливо вдалий кадр.

«Коли ми вперше працювали на сцені Молодого театру, Сергій був поруч і допомагав нам із підготовкою сценічного простору. Для хлопців це було важливо. Так виникає зона довіри».

Портрети ветеранів Сергій Михальчук знімав окремо. Все інше, що бачить сьогодні глядач, — моменти, які він вихоплював із реального життя трупи.

НЕ НАВЧИТИ ГРАТИ — ДОПОМОГТИ ЗАЛИШИТИСЯ СОБОЮ

Коли Ольга Семьошкіна лише долучилася до Театру Ветеранів на запрошення Ахтема Сеітаблаєва, готової формули роботи не існувало.

На перших репетиціях головним була навіть не акторська майстерність.

Спочатку — познайомитися. Послухати. Навчитися мовчати поруч. Створити простір, у якому людина може бути вразливою і при цьому почуватися безпечно.

Завданням не було зробити з ветеранів професійних акторів. Навпаки — важливо було не змусити їх когось зображати.

В «Енеїді» історія Котляревського переплітається з їхнім власним досвідом війни, втрати, повернення і спроби почати життя заново. Тому вони не стільки грають своїх персонажів, скільки пропускають їх через себе.

Окремою частиною роботи стало тіло.Після поранень воно може мати зовсім інші можливості й межі. Йому доводиться заново вчитися довіряти простору, партнерові — а інколи й самому собі.

На репетиціях ветерани вчилися безпечно падати й підійматися, працювали зі стільцями та палицями, шукали баланс. Семьошкіна пояснювала це дуже просто: тіло має знову стати «зручним і вмілим для себе».

Саме тому на фотографіях Михальчука так багато дотику. Рука на плечі. Підхоплене тіло. Партнер поруч.

Те, що на сцені згодом стане пластичним малюнком вистави, спочатку було вправою на довіру.

Тепер Ольга дивиться на цей рік уже з відстані.

Є вистава. Є гастролі. Є фотографії. Є документальний фільм. Але найбільшим результатом вона називає зовсім не це.

«Кожен із нас почав нове життя, не озираючись постійно на те, що було до війни. І це зберігає багато родин. Важливо зберегти родину. Зберегти здоровий глузд. І зберегти жагу до життя».

Про наступні проєкти Театру Ветеранів Семьошкіна поки говорить обережно. Не тому, що планів немає. Вони є.

Просто люди, які виходять на сцену, мають життя поза театром — і, мабуть, один із найважливіших результатів усієї цієї роботи полягає саме в тому, що вони знову навчилися отримувати від нього задоволення.

«Дуже складно будувати майбутнє, знаючи, що в кожного з акторів є своє інше життя. І вони із задоволенням його живуть. Коли люди навчилися отримувати задоволення від свого життя, не хочеться постійно їх звідти висмикувати. Але проєкт буде», — усміхається режисерка.

Також читайте:

• Мистецтво як культурний щит: у Києві відкрили виставку до Дня Незалежності.

Сніжана БОЖОК, фоторепортаж Бориса КОРПУСЕНКА «Вечірній Київ»