День, коли замовкли дзвони: до роковин підриву Михайлівського Золотоверхого собору

14 серпня 1937 року о 9-й годині вечора радянська тоталітарна машина вчинила один із найжахливіших злочинів проти української спадщини — висадила в повітря Михайлівський Золотоверхий собор. Один із найвеличніших храмів Київської Русі із понад 800-літньою історією за мить перетворився на купу каміння. Знищення святині стало не просто архітектурною втратою, а спланованим актом цілеспрямованої ліквідації української історичної пам’яті.

До роковин цієї трагічної дати, «Вечірній Київ» згадує історію цього жахливого акту вандалізму: як ідеологічно готували вибух, хто чинив цивільний та науковий опір, що відбувалося на розкопках монастиря протягом десятиліть, як собор намагалися остаточно «поховати» під бетоном у 1970-х роках та як святиня у 1990-ті відродилася, щоб знову постати над Києвом.

Напередодні катастрофи та антирелігійна кампанія 1930–1934 роки

За свідченням істориків, знищення Михайлівського собору не було спонтанним рішенням — тоталітарна система готувала ґрунт роками, залучаючи як партійних функціонерів, так і відомих діячів культури.

Ще у квітні 1930 року на нараді партійних та профспілкових діячів Києва обговорювали створення нового «парку культури» на місці Михайлівського монастиря.

Несподіваним прихильником радикальних архітектурних змін у центральній частині нашого міста виступив кінорежисер та відомий культурний діяч Олександр Довженко.

У своєму виступі він прямо заявляв:

«При розв’язанні проблеми будівництва парку Михайлівський монастир попроситься піти, він віджив свій вік… Абсолютно неприпустимо навіть думати, що ці стіни комусь потрібні. Я вважаю, коли ми знесемо Михайлівський монастир, то будівництво парку дасть потрібний ефект».

Після офіційного перенесення столиці УРСР із Харкова до Києва у 1934 році більшовицька антирелігійна істерія досягла свого максимуму. Лише впродовж декількох років у місті знищили понад 20 унікальних храмових комплексів XI–XVIII століть.

Цікаво, що на місці Михайлівського собору влада запланувала зведення гігантського урядового комплексу Центрального комітету КП (б)У із 52-метровим монументом Леніну. З двох запланованих симетричних споруд встигли звести лише одну — сьогодні в ній розміщується Міністерство закордонних справ України.

Подвиг науковців та фатальний вибух 14 серпня 1937 року

Влітку 1937 року долю стародавнього храму було вирішено остаточно, проте не всі підкорилися свавіллю тоталітарного режиму. Єдиним науковцем у складі спеціальної комісії, який принципово відмовився підписати акт про знесення Михайлівського собору та надіслав телеграму протесту особисто до Кремля, був видатний археолог Микола Макаренко.

За свій безумовний цивільний подвиг він розплатився життям: у 1938 році науковця репресували та розстріляли. Нині на території відбудованого монастиря йому встановлено меморіальну дошку.

Інший подвиг здійснив професор Київського будівельного інституту Іполит Моргилевський. Усвідомлюючи неминучість катастрофи, він разом зі своїми студентами встиг зробити надточні заміри споруди, креслення, малюнки та детальні фотографії. Саме ці матеріали через пів століття дозволили відтворити святиню.

Перед вибухом зі стін собору демонтували частину старовинних мозаїк і фресок. Унікальну мозаїчну Богородицю Оранту та композицію «Євхаристія» вдалося сховати в заповіднику «Софія Київська». Більшість інших вивезли до Москви та Ленінграда (Ермітаж, Третьяковська галерея).

Лише на початку 2000-х років деякі розписи з Ермітажу вдалося повернути до Києва, проте найбільш цінні фрагменти мозаїк та фресок досі прикрашають музеї країни агресорки.

Дивом вдалося врятувати мощі Святої Великомучениці Варвари, які зберігалися в монастирі з княжих часів — нині вони знаходяться у Володимирському соборі.

Рівно о 21:00 14 серпня 1937 року серія вибухів перетворила 800-літню святиню на жахливі руїни, знищивши тисячолітню історію нашого міста.

Дослідження Руїн, що лишилося за кадром

За свідченням істориків, паралельно з руйнуванням собору та в наступні десятиліття територія Михайлівського монастиря неодноразово ставала об’єктом археологічних досліджень. Чимало зібраних матеріалів через ідеологічний тиск, війну та втрату документації тривалий час залишалися за межами наукового обігу, про що йдеться в дослідженнях науковців Інституту археології НАН України (зокрема Наталі Хамайко).

Ще до та під час розбирання собору у 1928, 1929, 1934 та 1936–1937 роках обстеження території проводили співробітники Інституту історії матеріальної культури УРСР — Сергій Гамченко, Теодосій Мовчанівський, Сильвестр Магура, Іван Бондар. Інформація про ці роботи збереглася уривчасто: у вигляді фотовідбитків, негативів ходу розкопок, фіксації інтер’єрів та екстер’єрів собору.

Наймасштабніші розкопки на руїнах святині відбулися у 1938, 1940 та 1948–1949 роках у межах проєкту дослідження Києва «великокняжої доби».

Роботи проводилися київськими археологами під керівництвом Михайла Каргера (ІІМК, Ленінград). Ці матеріали частково увійшли до його двотомника «Древний Киев» (1954, 1961), а також висвітлювалися у працях Галі Корзухіної, Лесі Чміль, Мар’яни Гунь та Людмили Мироненко.

У воєнні та післявоєнні роки дослідження не припинялися. Після визволення Києва вціліла Трапезна церква слугувала їдальнею для студентів Київського державного художнього інституту, і в 1944 році поруч вирішили звести овочесховище. За цими земляними роботами спостерігав археолог Давид Бліфельд, який щойно повернувся з евакуації. Польова документація тих розвідок не збереглася, але у Наукових фондах залишилася колекція керамічного посуду XVIII століття.

Пізніше, у 1967 році, під час розбудови Києва археолог Володимир Дяденко проводив спостереження на території монастиря й виявив землянку домонгольського часу. Звіти про ці роботи також не були опубліковані, а виявлена колекція знахідок залишилася єдиним свідченням розкопок.

Загалом за роки археологічних досліджень на території монастиря було виявлено 14 скарбів давньоруських прикрас та гривень. А під час підготовки до відбудови у 1997 році за апсидами знайшли унікальний скарб із 37 предметів (зокрема 23 срібні гривні та коштовності).

Проєкт «Музей Лєніна», як остаточна спроба «поховати» собор

Навіть після фізичного знищення старовинної святині у 1937 році радянська система прагнула остаточно викреслити Михайлівський із містобудівного та історичного контексту Києва.

За «хрущовської відлиги» періоду українські пам’яткоохоронці неодноразово порушували питання доконечної потреби відродження всього монастирського комплексу — не лише собору, а й дзвіниці, оборонного муру, Економічної брами, трапезної палати та мурованих льохів. Це обґрунтовувалося світовим значенням пам’ятки, її роллю як містобудівної домінанти Старого міста та наявністю повного комплекту креслень Моргилевського.

Проте радянське керівництво категорично відхиляло ці ініціативи. Натомість у 1974 році київське парткерівництво оголосило конкурс на зведення нової споруди для Музею Лєніна на Михайлівській горі.

Серед радянських урядовців домінувала ідея звести музей безпосередньо на фундаментах собору, щоб назавжди унеможливити відновлення святині.

За свідченням очевидців тих подій, попри ідеологічний тиск, група архітекторів (І. Мельник, А. Заїка, В. Король та інженер А. Коляков) висунула конкурсний проєкт, який передбачав повну відбудову Михайлівського Золотоверхого собору з дзвіницею.

Під час обговорення чиновники Держбуду УРСР намагалися проштовхнути рішення про будівництво музею на фундаментах, а окремі реставратори вигукували: «А нащо тут друга Софія?!».

Однак київська архітектурно-наукова спільнота виявилася стійкою, не дозволивши залити стародавні фундаменти бетоном.

Перемога пам’яті: відродження з попелу та сучасність

Історія довела, що варварські вибухи та ідеологічні рішення не здатні знищити духовне серце столиці України.

На початку 1990-х років із закликом відбудувати святиню виступив письменник Олесь Гончар. Завдяки збереженим кресленням Моргилевського та збереженим фундаментам собор відновили в рекордні терміни.

30 травня 1999 року відбулося урочисте освячення собору. На відновленій дзвіниці встановили годинник-куранти та карильйон.

У листопаді 2013 року монастир став прихистком для протестувальників, яких розганяв спецпідрозділ «Беркут». А в ніч на 11 грудня 2013 року дзвони Михайлівського вперше за 8 століть забили на сполох, закликаючи киян на захист Майдану.

Після Об’єднавчого собору 15 грудня 2018 року Михайлівський Золотоверхий собор став кафедральним собором та головним храмом Православної Церкви України.

14 серпня — це не просто день пам’яті про втрачену тисячолітню святиню. Це нагадування про катастрофічні наслідки тоталітарного безкультур’я та яскраве свідчення того, що жодна імперія не здатна знищити духовне осердя нації, чия пам’ять виявилася сильнішою за бетон і вибухівку.

Нагадаємо, Трапезній церкві Михайлівського золотоверхого виповнилося 310 років: чим унікальна ця святиня.

До теми: Відроджена святиня столиці: згадуємо цікаві факти про Михайлівський Золотоверхий собор.

Тетяна АСАДЧЕВА, «Вечірній Київ»