Справжня цінність людини вимірюється тим, скільки вона віддала іншим: Петрові Яцику — 105
Це унікальна постать в українській історії, яка довела, що масштаб особистості вимірюється не заробленими мільйонами, а кількістю інвестованих у майбутнє своєї нації знань, культури та рідного слова.
7 липня виповнюється 105 років від дня народження Петра Яцика (1921–2001) — українсько-канадського будівельного магната й одного з найвідоміших меценатів XX століття. Він належав до тих бізнесменів, які вважали доброчинність найкращим способом самореалізації.
«Віддавати свої гроші з доброчинною метою, ділитися своїм добром з іншими — це, напевно, найкращий спосіб самоутвердитися», — наголошував Петро Яцик.
Від семирічки та молочних курсів — до підпілля УПА
Життєвий шлях Петра Яцика — це приклад феноменальної селф-мейд кар’єри.
Народився він в селі Верхнє Синьовидне на Львівщині й був найстаршим із семи дітей у бідній селянській родині.
Коли Петру було 14 років, помер його батько, і підлітку довелося стати головою родини й головним годувальником.
Уся його офіційна освіта в Україні — це семирічна сільська школа. Далі були короткі залізничні курси та робота помічником машиніста.
Під час нацистської окупації хлопець закінчив кількамісячні «молочні курси» й улаштувався інспектором якості молочних продуктів у трьох прикарпатських районах. Ця цивільна посада давала ему головне — легальний дозвіл вільно пересуватися територією, завдяки чому Яцик став зв’язковим УПА та активним учасником українського підпілля.
Мільйонер, який починав із миття вікон
У 1943 році, рятуючись від радянського наступу, Яцик виїхав на Захід. У Німеччині він устиг закінчити Український технічно-господарський інститут у Регенсбурзі, а в 1949 році з сімома доларами в кишені прибув до Канади.
У Торонто 28-річний емігрант починав абсолютно з нуля. Працював посудомийником, мив вікна, згодом улаштувався помічником у першу українську книгарню «Арка».
Накопичивши стартовий капітал, разом із партнерами відкрив м’ясну крамницю. Проте справжній фінансовий зліт Яцика почався тоді, коли він ризикнув піти в будівельний бізнес і заснував компанію Accran Builders. Завдяки залізній дисципліні та ретельному контролю якості його підприємство стало одним із найуспішніших у регіоні, перетворивши селянського сина на мільйонера.
Фінансовий щит для української науки
Ставши заможною людиною, Яцик не почав скуповувати предмети розкоші. З кінця 1950-х років він почав інвестувати мільйонні суми в те, що радянська влада намагалася знищити — в українську ідентичність та правдиву історію.
Завдяки його фінансовій підтримці українські наукові центри відкрилися в найпрестижніших університетах світу:
- Гарвардський університет (США): фінансування Інституту українських студій.
- Колумбійський університет (США): заснування українського відділу.
- Альбертський університет (Канада): створення Центру досліджень історії України.
- Лондонський університет (Велика Британія): відкриття Українського лекторію.
Петро Яцик також виділив кошти на видання багатотомної «Енциклопедії українознавства» Володимира Кубійовича, а його найдорожчим проєктом став переклад та видання англійською мовою фундаментальної «Історії України-Русі» Михайла Грушевського.
У 1996 році за цю діяльність він отримав «Почесну відзнаку Президента України».
Мовний конкурс як головний спадок
Меценат мав безкомпромісну позицію щодо мовного питання, вважаючи мову головним маркером державної незалежності. Його вислів і сьогодні звучить як застереження:
«Говорити чужою мовою у своїй країні — неприродно. Це — так, як би пси нявкали…»
У 2000 році меценат запропонував і повністю профінансував проведення в Україні першого масштабного мовного змагання серед школярів та студентів.
Серце видатного українця зупинилося незадовго після цього — 1 листопада 2001 року у Торонто (Канада) на 81-му році життя. Проте започаткована ним справа продовжує жити: сьогодні Ліга українських меценатів проводить Міжнародний конкурс знавців української мови імені Петра Яцика, який щороку об’єднує мільйони знавців рідного слова по всьому світу.
Петро Яцик колись влучно зауважив: «У світі немає нічого перфектного, досконалого. Все можна поправити й зробити краще».
Він не просто декларував ці зміни, а щодня втілював їх у життя, довівши, що можливості людського духу є безмежними.
До теми: Радник президентів та світовий аналітик: феномен Богдана Гаврилишина.
Тетяна АСАДЧЕВА, «Вечірній Київ»