Жити всупереч: історія Ольги Семьошкіної про неземне кохання, втрату і мистецтво, яке лікує
«Тіло не бреше», — каже одна з найвідоміших українських хореографок, режисерок і постановниць Ольга Семьошкіна.
У цій короткій фразі — не лише її творча філософія, а й усе життя: важка спортивна травма, після якої лікарі не вірили, що вона знову стане на ноги; велике кохання з Костянтином Степанковим молодшим і болісна втрата; співпраця з Аланом Бадоєвим та Наталією Могилевською; Театр Ветеранів, де через сцену допомагають проживати досвід війни.
Журналістка «Вечірнього Києва» поспілкувалася з Ольгою Семьошкіною про пошук сенсів, любов, втрати і мистецтво, яке здатне лікувати.
Сьогодні Ольга одночасно працює з драматичними театрами, оперою, телебаченням і кінематографом. У її творчому доробку — десятки вистав, музичних кліпів, телевізійних проєктів і постановок, що стали подіями українського мистецького життя.
Її графік більше нагадує маршрутну карту країни. Сьогодні — репетиція в Києві. Завтра — Харків, Дніпро чи Суми. За кілька днів — Львів, Чернівці, Івано-Франківськ. Для Ольги вже давно не існує «далеких» міст, особливо тих, що живуть поруч із війною.
Якщо там потрібен театр — вона їде. Якщо розклад потягів не збігається з репетиціями, вона просто сідає за кермо й вирушає в дорогу сама. За кілька годин — уже в іншому театрі, з іншою трупою, над зовсім іншою історією.
МАЛЕНЬКА ОЛЯ МРІЯЛА МАНДРУВАТИ
Та усе почалося зовсім не з театру і навіть не з танцю.
«Маленька Оля мріяла мандрувати, — усміхається моя співбесідниця, ніби на мить повертаючись у дитинство. — Я дивилася по телевізору передачі про різні країни. Мені було років шість, коли я прийшла до тата й запитала: „Па, а що треба зробити, щоб мандрувати, як ведучий? Щоб побачити світ?"»
Батько відповів без жодних вагань:
«Є три варіанти: вийти заміж, стати військовою або займатися спортом чи балетом».
«Для мене тоді все було очевидно, — сміється Ольга. — Спорт і балет — одразу».
У спорт вона прийшла ще чотирирічною. Частково через проблеми зі здоров’ям — дівчинка часто хворіла, мала слабкі легені. Частково — через життєві обставини. Мама доглядала хворих батьків чоловіка, потім народився молодший брат, тож маленька Оля рано навчилася бути самостійною.
«Я майже належала сама собі. Тому спорт дуже рано став частиною мого життя. Спочатку була художня гімнастика у Дерюгіної. Потім я зрозуміла, що мені не подобається жорсткість методики, і сама знайшла тренера з акробатики».
ПІСЛЯ ТАКИХ ТРАВМ У СПОРТ НЕ ПОВЕРТАЮТЬСЯ
Мрія побачити світ нарешті почала здійснюватися. У п’ятнадцять років Ольга вже представляла Україну на міжнародному турнірі з акробатики в Данії. Попереду були нові змагання, нові країни, нові вершини. Здавалося, життя лише набирає обертів. Та одного дня все обірвалося.
«Це сталося в Данії, на одному з тренувань, — згадує жінка вже зовсім іншим тоном. Усмішка зникає, а голос стає тихішим. — Я була нижньою в жіночій парі. Стояла в мостику, на мені — партнерка. І в якийсь момент хлопець із чоловічої четвірки просто впав зверху. Велика висота, плюс його вага — я просто склалася».
Діагноз прозвучав як вирок. Продольна тріщина в грудному відділі хребта.
«Ніхто тоді не думав, що я повернуся до спорту. При таких травмах люди зазвичай не повертаються. Не лише в спорт — до нормального життя», — говорить моя співрозмовниця без драматизації, ніби давно прийняла той факт, який колись перевернув її світ.
Спочатку була витяжка хребта. Потім — місяці майже повної нерухомості. Лише через три місяці вона знову змогла зробити перші кроки.
«І знаєте, куди я пішла? Не на прогулянку. Не в кафе. Не до друзів. Я пішла в спортивний зал. Просто подивитися, як тренуються інші».
Оля ненадовго замовкає.
«Напевно, саме тоді я зрозуміла, що ще не закінчила зі спортом».
На повне відновлення пішов майже рік. Та найбільше її здивував власний тренер.
«Петро Натанович Рабинович був старшим тренером збірної радянського союзу, — усміхається жінка. — Він узагалі заборонив зі мною розмовляти. І моєму тренеру Леоніду Вінницькому також. Ніхто не мав мене жаліти».
Щодня він підходив лише з одним запитанням.
«Ну що, завтра на тренування?»
Оля мовчала. Наступного дня — те саме. І ще раз.
«А на третій день я сама сказала: „Ну що, завтра тренування?“», — каже це легко, майже жартома.
Та за цією усмішкою ховається характер, який неодноразово рятуватиме її протягом життя.
«Батько тоді вмовляв мене залишити спорт. Але коли в дівчинки хлопчачий характер, переконати її дуже важко», — сміється моя співбесідниця.
Мабуть, саме тоді, у п’ятнадцять років, Ольга Семьошкіна вперше зрозуміла: найбільші перемоги народжуються не на п’єдесталі.
Вони народжуються тоді, коли після страшного падіння людина знаходить у собі сили підвестися.
Я ШУКАЛА НЕ ПРОФЕСІЮ. Я ШУКАЛА СЕНСИ
Повернення до спорту не стало фіналом історії. Навпаки. Саме після важкої травми почався значно складніший шлях — внутрішній.
«Спочатку була художня гімнастика. Потім акробатика. Далі хореографія. Потім тайчи, тайцзіцюань, айкідо… Я свого часу дуже захопилася східною культурою», — розповідає Ольга.
Вона говорить про це спокійно, без бажання когось вразити кількістю дипломів чи опанованих практик. Для неї це ніколи не було модним захопленням. Це був пошук.
«Мені весь час хотілося зрозуміти, заради чого людина живе. Що є її внутрішнім сенсом».
Хореографиня читала «І-цзін», вивчала «Дао де цзін», занурювалася у східну філософію, навчалася, здобувала нові освіти, намагалася знайти відповіді, яких не давали ні спорт, ні звичне життя.
«Я довгий час шукала себе через філософію. А потім зрозуміла: філософія — це лише допоміжна річ. Допоміжна стратегія».
На мить замовкає.
«Коли починаєш по-справжньому розвивати себе, не тільки як жінку, маму чи доньку, а як людину, природа сама починає посилати тобі потрібних учителів».
Саме тоді, ще не знаючи цього, вона наближалася до людини, яка назавжди змінить її життя.
«МІЙ ГЕНІЙ»
Є люди, після зустрічі з якими життя ділиться на «до» і «після».
Для Ольги Семьошкіної такою людиною став Костянтин Степанков молодший (син легенд українського театру Костянтина Степанкова та Ади Роговцевої).
«Я зрозуміла, що хочу від нього дитину з першої хвилини нашого знайомства», — зізнається жінка, і в її голосі немає ані краплі сумніву. Минуло багато років, але про Костю вона й досі говорить так, ніби він лише ненадовго вийшов із кімнати.
«Коли ти живеш поруч із генієм… Я йому це говорила ще за життя. Для мене Костя був великим Всесвітом. Цей Всесвіт складався з літератури, режисури, поезії, езотерики, астрології. Він мав абсолютно особливий спосіб мислення. Біля нього було і легко, і дуже непросто. Світ не відповідав його стандартам».
Їх познайомила сестра Кості — Катерина Степанкова.
«Ми тоді готували відкриття театру „Бенефіс“. Катя сказала: „Поїхали до нас“. Я погодилася. Костя відкрив двері. Стояв у такій сутані, подивився на мене своїм дуже спокійним, трохи іронічним поглядом і запитав: „Ти хто?“. Я відповіла: „Оля“. Тоді він каже: „Ну що, потанцюємо?“. Я погодилася. А він усміхнувся: „Дурко, я тобі пропоную руку і серце“».
Згадуючи цей епізод, Ольга щиро сміється.
«У мене був ступор. Це була наша перша зустріч».
Втім, красивої історії кохання з першого погляду не сталося. Після знайомства вона зникла.
«Я просто пішла. На довгий час. А потім він подзвонив моїм батькам додому і запитав: „А ти де?“ Тоді я зрозуміла, що настав час поговорити».
У той період Ольга багато навчалася. Занурювалася в театр, їздила на міжнародні майстер-класи, шукала власну мову в мистецтві. Так одного разу дівчина поїхала на семінар до Словенії.
«Костя сказав: „Добре. Їдь. Але подзвони, коли доїдеш“. Я не зробила, як він просив. Посеред заняття до мене підбігає адміністраторка: „Оля, швидко до телефону! Дзвонять з України“. Беру слухавку, а там Костя: „Ти де? Ти ж обіцяла подзвонити…“. Саме тоді я зрозуміла, що це — на все життя».
Коли семінар закінчився, Оля навмисно не повідомила, коли повертається до Києва.
«А він сам дізнався, коли приходить мій потяг. Стояв на вокзалі й чекав мене».
На кілька секунд моя співбесідниця замовкає.
«Багато в нас із ним було таких історій…».
«ДУРКО… АЛЕ Я ТЕБЕ І ТАКУ КОХАЮ»
Їхня історія кохання від самого початку була зовсім не схожа на інші. Без красивих залицянь, довгих зізнань чи романтичних сценаріїв.
«Коли чоловік зробив мені пропозицію, він просто прийшов до моїх батьків і сказав: „Ну що, ти вже готова? Я пропоную тобі руку і серце“».
Вона усміхається.
«Я відповіла, що дам відповідь завтра».
Наступного дня Костя знову прийшов. Але перед ним стояла вже зовсім інша Оля.
«Я… поголила голову».
Сміється так щиро, ніби сама досі не може повірити, що колись наважилася на такий вчинок.
«Мені тоді здавалося, що таку він уже точно не захоче брати за дружину».
На мить замовкає.
«Це такий жіночий хід був. Якщо в моєму житті щось змінюється — я змінююся кардинально. Можу вийти й більше ніколи не повернутися. Такий у мене характер».
Костя уважно подивився на неї. І сказав лише одну фразу.
«Дурко… Але я тебе і таку кохаю».
Вони обоє тоді плакали.
«Через пів року я сказала „так“. Правда, не дали згоди мої батьки. Вони боялися. Казали, що я дуже імпульсивна. Але ми просто пішли жити разом».
Згодом батько все ж прийняв її вибір.
«Він сказав фразу, яку я тепер часто повторюю своїй доньці: „Якщо відчуваєш, що це твоє — йди і роби“».
Про їхній шлюб Ольга говорить із якоюсь особливою теплотою.
«Ми прожили разом тринадцять дуже щасливих років».
І після невеликої паузи додає:
«У родині, коли люди розуміють, навіщо вони разом, вони мріють зустріти старість удвох. На жаль…».
«ВІН НАВЧИВ МЕНЕ БУТИ СОБОЮ»
Здається, найбільшим подарунком, який Костянтин Степанков залишив Ользі, була навіть не любов. А свобода. Свобода бути собою.
«Він мене цьому навчив, — говорить Оля. — Жінки дуже часто ховаються. Не говорять прямо, що відчувають, що їх болить, чого вони хочуть. А Костя навчив мене бути чесною. Казати саме те, що відчуваєш. І знаєте, це звільняє від дуже багатьох проблем».
На мить замовкає, ніби подумки повертаючись у ті розмови.
«Ми, жінки, іноді говоримо дуже багато. А чоловікам у цьому потоці буває важко почути головне. Костя навчив мене говорити просто. Без недомовок. Без образ. Так, як є».
Він вірив у неї значно більше, ніж вона сама. Саме Костянтин наполіг, щоб Ольга не зупинялася на хореографії, а здобула режисерську освіту.
«Костя весь час повторював: „Іди вчися“. Казав, що мені потрібно розуміти театр глибше. Я бачила, що щось відбувається не так, але не могла це пояснити. Саме чоловік допоміг мені навчитися бачити сенси».
Коли Ольга почала працювати на телебаченні, брати участь у великих проєктах, Степанков щоразу підштовхував її вперед.
«Він казав: „Йди. Йди. Йди. Твій час прийшов“. І просив тільки про одне: „Не закривайся від світу так, як це зробив я“».
Про чоловіка вона говорить із величезною повагою.
«Йому було дуже боляче від того, що люди часто дивилися на нього не як на режисера, а як на сина великих батьків. А всередині це була людина неймовірного масштабу. У нього залишилося дуже багато сценаріїв, віршів, задумів. Я дуже хочу, щоб одного дня вони побачили світ. І це обов’язково станеться».
«ЧАСУ ЗАЛИШИЛОСЯ ЗОВСІМ МАЛО…»
Страшна хвороба підкралася непомітно. Про неї дізналися надто пізно.
«Лікарі чесно сказали, що часу залишилося дуже мало, — тихо згадує Оля. — І Костя теж знав. Він свідомо проживав кожен свій день».
Саме тоді життя ніби розділилося на дві паралельні реальності. В одній були лікарні, висновки медиків і болісний відлік часу. В іншій — робота, яку ніхто не скасовував.
«У той період я працювала над номером України на „Євробаченні“. Це був 2012 рік. Ми поїхали до Баку. Але я вже знала, що в мене залишилося, можливо, менше місяця поруч із Костею».
Вона говорить про це дуже спокійно.
«Ми мали зовсім іншу ідею постановки. Я досі переконана, що вона могла привести нас до зовсім іншого результату. Але тоді… тоді я просто не мала сил її відстоювати. Усі мої думки були біля Кості».
Після його смерті найважчим виявився не лише сам біль.
«Коли людина йде, здається, що найстрашніше вже сталося. Але потім кожної хвилини світ починає нагадувати тобі про твою втрату. Дзвінки. Співчуття. Запитання. А всередині й так усе болить».
На кілька секунд Оля замовкає.
«І ще приходить відчуття провини. Здається, що ти не зробив усього можливого. Не встиг. Не врятував. Лише з часом розумієш: ми просто надто пізно дізналися про онкологію…»
«МИ З ДОНЬКОЮ НІБИ ПОДОРОСЛІШАЛИ ЗА ОДИН ДЕНЬ»
Тоді, у 2012 році, Ольга залишилася сам на сам із дванадцятирічною донькою, болем і життям, яке потрібно було починати заново.
«Ми з Дашею ніби подорослішали в один день. Але треба було жити. Працювати. Віддавати борги. Виховувати дитину», — тихо говорить Оля.
Саме Даша стала тим світлом, яке не дозволило їй зламатися. Не лише донькою, а й живим продовженням великого кохання, яке вони з Костею встигли прожити.
«Вона дуже схожа на тата, — усміхається Оля. — Інколи дивлюся на неї й ловлю той самий погляд, ті самі інтонації, той самий характер».
Кажуть, людина живе доти, доки живе пам’ять про неї. У випадку Кості Степанкова він живе ще й у Даші — в її погляді, характері, усмішці. Саме тому для Ольги донька давно стала не лише найбільшою любов’ю, а й найдорожчим спогадом, який щодня оживає поруч із нею.
Сьогодні вони вже не лише мама й донька. Вони — дві дуже близькі людини. Іноді просто зустрічаються на каву. Іноді спонтанно сідають у машину й їдуть на три дні до Одеси. А іноді їм достатньо просто помовчати. Бо є любов, якій слова вже давно не потрібні.
Проте тоді, повернутися до звичного життя Ольга не могла. Здавалося, у Києві все нагадувало про Костю.
І саме тоді простягнули руку люди, яких вона й досі називає своїми рятівниками, театральною родиною.
«Володимир Кучинський та Андрій Водичев запросили мене до Львова, у Театр імені Леся Курбаса. Сказали: „Бери Дашу і приїжджай“. Ми прожили там майже пів року».
Про той період режисерка говорить із величезною вдячністю.
«Найдивовижніше було те, що ніхто не говорив зі мною про мій біль. Усі знали, через що я проходжу, але ніхто не ставив зайвих запитань, не жалів, не змушував знову й знову переживати втрату. Вони просто були поруч. І саме це лікувало».
Львів не став місцем, де біль зник. Але саме там Ольга вперше відчула, що одного дня зможе жити далі.
«До себе я поверталася дуже довго. Напевно, років шість», — зізнається вона.
Та вже тоді, сама того не усвідомлюючи, починала народжуватися інша Ольга Семьошкіна.
«Я НЕ МАЛА ПРАВА ЗУПИНИТИСЯ»
Повернувшись зі Львова до Києва, Ольга не замкнулася в собі. Навпаки. Вона ще глибше занурилася в роботу.
«Я завжди багато працювала. Напевно, це й урятувало мене. Коли поруч люди, коли народжується нова вистава, коли потрібно думати про інших — стає трохи легше дихати», — говорить режисерка.
Робота поступово перестала бути лише професією. Вона стала способом зібрати себе докупи.
Одна за одною народжувалися нові вистави. До Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка, де Ольга Семьошкіна вже багато років працює головною балетмейстеркою, додавалися нові театри, нові міста, нові творчі виклики.
За роки творчої діяльності вона створила пластичне рішення для десятків постановок, працювала у Львівській національній опері, Івано-Франківському драматичному театрі, Молодому театрі, Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра, театрі «Сузір’я», Харківському театрі опери та балету та багатьох інших сценах України.
Театр залишався її домом. Але творчість давно вийшла за його межі. Паралельно Ольга працювала в кіно, на телебаченні та в музичній індустрії. Одним із найяскравіших творчих партнерів став Алан Бадоєв.
ВІД КЛІПІВ АЛАНА БАДОЄВА ДО ВИСТАВ МОГИЛЕВСЬКОЇ
Їхня співпраця почалася задовго до того, як його ім’я стало відомим. Спершу він був її студентом, а згодом — колегою, з яким вони створили десятки спільних проєктів: від музичних кліпів і телевізійних шоу до художнього кіно.
Саме Семьошкіна відповідала за пластичне рішення у дебютному повнометражному фільмі Бадоєва «Помаранчеве кохання» (OrAngeLove), а також працювала над численними концертними й телевізійними постановками.
«Алан був одним із моїх студентів. Це зараз усі знають Алана Бадоєва, а тоді він дивився на мене як на дуже сувору викладачку. Думаю, навіть трохи побоювався, — сміється Оля. — Потім усе дуже швидко змінилося. Ми почали працювати разом. Спочатку були вистави, потім його перші фільми, великі телевізійні проєкти. Ми росли в професії одночасно».
За словами режисерки, їхня співпраця тривала багато років.
«Ми, мабуть, зробили разом близько ста кліпів. Це був фантастичний досвід. Але в якийсь момент я зрозуміла, що стала людиною-знімальним майданчиком. Хотілося більше повернутися туди, де народжується жива історія, — до театру. Я відчула, що мені потрібно розвиватися далі».
Співпраця з Аланом Бадоєвим стала лише частиною великого творчого періоду. Паралельно народжувалися десятки інших проєктів — телевізійних, музичних, концертних. Її графік був розписаний на місяці вперед.
За роки роботи Семьошкіна створювала хореографію та пластичні рішення для Віталія Козловського, Тіни Кароль, Злати Огнєвіч, Наталії Бучинської, гуртів «Алібі» та «Єва Браун», працювала над десятками телевізійних проєктів.
«Для мене особливо знаковими були „Танцюю для тебе“, де я працювала головною хореографкою, а також „Співай, якщо зможеш“ і „Шалена зірка“. Саме там я багато чому навчилася як режисерка великих телевізійних форматів», — згадує Оля.
Крім того, вона долучилася до створення «Танців з зірками», «Танцюють всі», «Фабрики зірок», «Хто зверху», «Від пацанки до панянки» та багатьох інших проєктів. Тоді її ім’я стало добре відомим не лише в театральному, а й у телевізійному та музичному середовищі.
Втім, що більшою ставала кількість проєктів, то сильніше вона відчувала: їй бракує театру.
«Театр — це зовсім інший простір. Там не можна сховатися за красивою картинкою. Там усе будується на живому контакті з людиною», — пояснює режисерка.
Саме тому з часом вона дедалі частіше почала відмовлятися від телевізійних проєктів, повертаючись до великої сцени.
Особливе місце в її творчому житті займає співпраця з Наталією Могилевською.
«Наталка дуже довіряє людям, із якими працює, — тепло говорить Оля. — Ми пройшли разом чимало різних проєктів. Але останні роки стали особливими. Вона довірила мені режисуру своїх вистав „Я вдома“ та „Доньки“. Це вже зовсім інший рівень відповідальності. Тут кожен рух, кожна пауза, кожен погляд мають працювати на історію».
Їхня співпраця не обмежилася театральною сценою. Уже під час повномасштабної війни Ольга Семьошкіна стала режисеркою кліпів Наталії Могилевської «Різдво», «Я повертаюся», «Під ковдрою» — робіт, у яких, як і в її виставах, головними залишаються людина, її емоції та правда пережитого.
Попри різноманіття жанрів — театр, телебачення, кіно чи концертні шоу — принцип її роботи ніколи не змінювався.
«Мені ніколи не було цікаво просто поставити красивий танець. Мені завжди хотілося зрозуміти, про що людина мовчить. Бо дуже часто тіло говорить значно чесніше, ніж слова».
ПРО ТЕАТР ВЕТЕРАНІВ: ВОНИ НЕ ГРАЮТЬ, ВОНИ — ПРОЖИВАЮТЬ
Мабуть, саме ця творча філософія й привела її до одного з найважливіших проєктів у житті.
Одного дня зателефонував її давній друг і колега, з яким вони понад двадцять років ішли поруч у професії — Ахтем Сеітаблаєв.
Він запропонував Ользі долучитися до створення вистави «Енеїда» Театру Ветеранів.
Тоді вона ще не здогадувалася, що ця пропозиція стане для неї не просто новим творчим викликом. Вона змінить її саму.
«Я завжди працювала з професійними акторами. А тут переді мною стояли люди, які не вчилися в театральних університетах. Зате вони знали про життя значно більше, ніж будь-хто з нас», — зізнається режисерка.
Перші репетиції були зовсім не схожими на звичний театральний процес. Тут не вимагали правильної дикції чи бездоганної пластики. Найважливіше було інше — довіра.
«Ми дуже довго знайомилися. Говорили. Мовчали. Вчилися слухати одне одного. Потрібно було створити простір, у якому людина не боятиметься бути вразливою».
Ольга каже, що від самого початку вони домовилися про головне: ніхто не буде змушувати ветеранів грати чужі ролі.
«Ми з командою домовилися: нам було нецікаво робити з ветеранів професійних акторів. Нам хотілося зберегти їхню природу, їхню правду, їхній унікальний людський досвід, — говорить Оля. — Бо справжність неможливо зіграти».
Саме тому народилася «Енеїда» — вистава, у якій класичний твір Івана Котляревського переплітається з особистими історіями військових і ветеранів. У цій постановці немає одного Енея чи однієї Дідони. Кожен учасник проходить їхній шлях по-своєму, крізь власний досвід війни, втрат, повернення й відновлення.
«Ми не ставили за мету просто переказати „Енеїду“. Ми весь час шукали, де вона перегукується із сьогоденням. І раптом зрозуміли, що ця історія — про дорогу додому. Про людей, які втратили звичний світ і змушені заново шукати своє місце».
Особливе місце в роботі команди посідали рух, голос і довіра. Важливо було не лише допомогти ветеранам відчути власне, часто травмоване війною тіло, а й знову навчитися довіряти йому, почути свій голос, знайти внутрішню опору й відчути безпеку поруч з іншими.
«Після травми людина часто перестає довіряти власному тілу. А нам було важливо повернути це відчуття. Не через вправи. Через взаємодію. Через партнера. Через сцену».
Сьогодні «Енеїда» Театру Ветеранів збирає повні зали в різних містах України. Але, переконана Ольга, найбільша її цінність — не в аншлагах.
«Для мене найважливіше — коли після вистави до ветеранів підходять люди й просто мовчки їх обіймають. Значить, театр зробив те, що мав зробити. Він допоміг людям почути одне одного».
«ЛЮБОВ ДО ЖИТТЯ»
Наприкінці нашої розмови я прошу Ольгу відповісти лише на кілька коротких запитань.
— Якби ваше життя було танцем, який стиль ви б обрали?
Вона навіть не замислюється.
«Імпровізація. Сто відсотків імпровізація», — усміхається.
— А який рух сьогодні найточніше описує вас?
Цього разу відповідь народжується не одразу.
«Стійка на руках».
Я здивовано перепитую.
— Чому саме вона?
«Бо це допомагає знайти баланс, — усміхається Оля. — Коли стоїш на руках, бачиш перевернутий світ. І ніби починаєш дивитися на все інакше. Легше пробачаєш».
На мить замовкає.
«Коли мені виповнилося п’ятдесят, Ада Миколаївна запитала, що б я сказала собі сьогоднішній. І я відповіла: „Я пробачаю світові всі мої помилки“».
Перед тим як попрощатися, ставлю крайнє запитання.
— Що сьогодні тримає Ольгу Семьошкіну?
Вона усміхається так само світло, як і на початку нашої розмови.
«Любов… Любов до життя».
І, трохи примружившись, додає:
«Про все решту… дізнаєтеся пізніше».
***У матеріалі використані фото з особистого архіву Ольги Семьошкіної.
Також читайте:
- Енеїда без обмежень: у Києві відбулася прем’єра від Театру ветеранів.
Сніжана БОЖОК, фото Бориса КОРПУСЕНКА «Вечірній Київ»