Дара Фугалевич: «Війна — це не лише про втрати, це про формування нової національної свідомості»

Дара (Дар’я Олегівна) Фугалевич — це приклад сучасної української сили, де академічна виваженість поєднується з бойовим гартом офіцерки.

Сьогодні, очолюючи ГО «Ветерани-добровольці» Обухівського району та впроваджуючи ветеранські політики у благодійній організації DTCare, вона не просто допомагає захисникам адаптуватися, а формує нову культуру відповідальності, в якій досвід кожного ветерана стає фундаментом для відбудови країни.

Нещодавно «Вечірній Київ» поспілкувався з Дарою про вибір, що змінив її життя, реалії «чоловічого» світу війни та чому сторітелінг сьогодні є головною зброєю для зцілення нації.

— Даро, ваше життя до 2022 року — це академічна кар’єра, наукові журнали, викладання в КПІ. Це шлях людини, яка звикла до інтелектуальної праці. Як ви опинилися у війську? Що було тією «точкою неповернення», коли ви зрозуміли, що цивільне життя відходить на другий план?

— Ви знаєте, для мене війна не була чимось далеким. Ще у 2014 році, коли ми були змушені залишити наш дім у Миколаївці під Сімферополем, я вже зрозуміла, що «цивілізований світ» — це ілюзія, якщо ти не готовий його захищати. Але повномасштабне вторгнення стало для мене випробуванням на справжність.

Точкою неповернення став момент, коли я з дітьми перебувала у Великій Британії. Здавалося б, безпека, діти в порядку, життя триває. Але старша донька, якій тоді було 16, сказала мені: «Мамо, я хочу додому». І в цей момент я відчула такий сором і таку відповідальність, що відповідь стала очевидною.

Мій батько, полковник у відставці, вже був на фронті, і я зрозуміла: якщо я не піду зараз, я не матиму права дивитися в очі своїм дітям у майбутньому. Мій шлях до війська був не стільки про військову романтику, скільки про усвідомлений обов’язок.

— Ви прийшли у військо «з нуля», не маючи бойового досвіду. З якими викликами ви стикалися як людина, що звикла до зовсім іншого темпу життя?

— Найважче було подолати власну природу. Я була пацифісткою, людиною, яка переконана, що будь-який конфлікт можна вирішити дипломатією. У війську ти розумієш, що це не працює, коли перед тобою ворог, який не визнає законів гуманізму. Найстрашнішим було не те, що фізично важко, а те, що ти потрапляєш у систему, де кожне слово має іншу вагу.

Перші місяці — це був суцільний шок. Коли мені, як помічниці капелана, почали надходити матеріали розслідувань загибелі наших хлопців, я вперше подивилася війні прямо в очі. Це ламає. Але саме тоді ти вчишся триматися.

Я згадую, як ми проходили «обкатку» технікою: я лягала під бронемашину першою, щоб показати новачкам, що страх — це нормально, але піддаватися йому не можна. Це була школа виживання, де ти щосекунди вчишся контролювати власний організм, щоб не «вилетіти» в істерику.

— Як ви поєднували роль військової та матері двох доньок? Це питання виживання в усіх сенсах.

— Це був постійний внутрішній розрив. Коли ти на ППП, ти ще можеш балансувати. Але коли 2024 року підрозділ виїхав на схід, стало нестерпно. Моя молодша дитина… я розуміла, що там, на фронті, я можу робити багато, але мої діти втрачають матір, бо я постійно в очікуванні дзвінка, який може стати останнім.

Звільнення в листопаді 2024 року було моїм найважчим рішенням. Мій чоловік теж служив, і я зрозуміла, що мушу обрати майбутнє дітей. Це був вибір на користь наступного покоління. Я знаю, що таке «очікування дзвінка», і цей стрес набагато гірший за будь-який бойовий вихід, бо ти безсилий вплинути на ситуацію.

— Ви — жінка в «чоловічому» світі. Як ви вибудовували свій авторитет у війську?

— Знаєте, війна дуже швидко скидає маски. У колективі не має значення, хто ти за статтю — має значення, наскільки ти надійний. Мене спочатку сприймали через призму стереотипів, навіть плутали моє ім’я, називали «Дашками» в загальному контексті. Але я досить швидко дала зрозуміти: я — Дара, особистість.

Були й випадки домагань, і спроби знецінення — це реальність будь-якого закритого колективу. Але ти просто працюєш. Ти демонструєш такий рівень професіоналізму, що матюки чи сексизм стають недоречними. Ти стаєш «своєю» через роботу, через витримку. Зараз мій позивний — це моє ім’я, і це те, що я здобула сама.

— Після служби ви очолили ГО «Ветерани-добровольці». Чому цей напрямок став для вас ключовим?

— Бо я побачила, що система часто «ламає» людей, які повертаються. Ігор Шепелютин, наш командир, заснував організацію, і я відчула: це саме те місце, де ми можемо перетворити наш біль на ресурс. Ми не про «допомогу» в радянському розумінні, ми про підтримку в розвитку.

Наші проєкти, як-от Family Readiness Group або підтримка ветеранського бізнесу, спрямовані на те, щоб людина не почувалася забутою. Ми вчимо ветеранів, що вони — не жертви, а люди з унікальним досвідом. Коли людина приходить до нас, ми не кажемо: «Бідненький, що ти пережив?». Ми кажемо: «Ти прийшов звідти, ти бачив те, чого інші не бачили. Тепер давай думати, як ми змінимо цю громаду».

— Ви згадували про важливість сторітелінгу. Чому ви вважаєте, що це так критично для України зараз?

— Нас роками вчили мовчати. Нас залякували публічністю. Але сторітелінг — це єдиний спосіб вилікувати суспільну травму. Коли я розказую про свого батька, про те, як він, полковник, пішов солдатом, бо «не було місць для чинів», — це історія, яка вчить гідності.

Нам потрібно говорити один з одним. Не в пресі, не в офіційних звітах, а вживу. Ветеран — це людина, яка має сенси. Якщо ми не почнемо розповідати ці історії своїм дітям, наступному поколінню, ми просто знову опинимося в тій самій «ямі колонізації», з якої зараз вигрібаємо ціною життів.

— Яким ви бачите ветерана через 10 років?

— Я бачу його активним громадянином. Людиною, яка не дасть нікому права розмовляти російською в українських школах, яка контролюватиме владу, яка створюватиме бізнеси і будуватиме культуру пам’яті.

Через 10 років ми маємо стати нацією, де ветеран — це не просто статус, а якість свідомості. Ми повинні стати тими, хто вводить «м’яку відповідальність». Якщо ти бачиш, що водій не зупинився, коли везли Героя, ти не проходиш повз. Ти підходиш, ти говориш, ти вимагаєш поваги. Це майбутнє, за яке ми зараз боремося.

Пам’ять — це не про минуле, це наш захист від майбутніх воєн.

До теми: Від фронту до держслужби: у «Софії Київській» відкрили виставку історій ветеранів та ветеранок.

Тетяна АСАДЧЕВА, «Вечірній Київ»