Майстер емалі: у Національному музеї декоративного мистецтва презентували книгу про художника Олександра Бородая. ФОТО

У Національному музеї декоративного мистецтва України відбулася презентація альбому «Олександр Бородай. Художня емаль» — першого повноцінного видання про митця, який стоїть біля витоків сучасної української школи живописного емальєрства. Книгу підготувала упорядниця й авторка проєкту Тетяна Ільїна за підтримки Департаменту суспільних комунікацій КМДА.

На захід зібралися колеги, учні, друзі художника, мистецтвознавці та всі, кому небайдужа українська культура.

ЛЮДИНА, ЯКА ЗМІНИЛА УЯВЛЕННЯ ПРО ЕМАЛЬ

Олександр Бородай — художник, чий внесок в українське мистецтво важко переоцінити, але на загал про нього знають надто мало. Він першим підійшов до техніки емалі як художник-монументаліст, зламавши усталені уявлення про можливості цього матеріалу та відкривши несподівані перспективи його входження в архітектурний простір. Саме він, у співпраці Олександром Бабаком, створив емалеві панно на станціях київського метро «Видубичі» та «Осокорки». Щодня тисячі киян проходять повз ці твори, часто навіть не знаючи імені автора. Його роботи також прикрашають приміщення Головної обсерваторії НАН України у Києві.

Зоя Чегусова, кандидатка мистецтвознавства, заслужена діячка мистецтва України, лауреатка премії Шевченка, яка знала Бородая, дружила з ним, говорить про нього як про постать ренесансного масштабу.

«Саша був живописцем від Бога, експериментатором у графіці, віртуозним майстром рисунку, дуже талановитим фотохудожником. В мене він асоціювався з художником доби Ренесансу. Я впевнена, що він міг би змагатися з будь-ким із класиків», — сказала Чегусова.

За її словами, Бородай здобув академічні основи ще в художньому училищі в Дніпропетровську, а потім розвинув їх у Київському державному художньому інституті — в майстерні монументального живопису академіка Тетяни Яблонської. Але справжній злет стався пізніше, коли він знайшов свій матеріал — емаль.

«У художньому світі останніх десятиліть його ім’я отримало широкий розголос як фундатора національної школи живописної емалі. Він першим підійшов до цієї техніки як художник-монументаліст і тим самим абсолютно порушив усталені уявлення про образну сутність емалі та її конструктивні основи», — зазначила Чегусова.

Особливо вона виділяє емалеві панно на станції метро Видубичі.

«Я маю щастя кожного дня зі станції Славутич проїжджати повз станцію Видубичі. І кожного дня це нагадує мені про неординарний, незаурядний талант Олександра Бородая», — поділилася мистецтвознавиця.

ТРУДОГОЛІК ІЗ ПІДВАЛЬНОЇ МАЙСТЕРНІ

Про Бородая-людину найкраще може розповісти та, яка була поряд усе життя. Його дружина, членкиня Національної спілки художників України, живописиця Тамара Турдієва, згадує чоловіка стримано й точно — так, як він сам ставився до слів.

«Сашко заслуговує всіх добрих слів у свій бік. Він скромний був. Він тільки знав, що працювати, працювати, працювати. Якщо його згадуєш, то тільки за тим столом у майстерні, у тому підвалі, що і зараз ще існує, як майстерня-музей. Він безкінечно багато робив, щоб просунути цю емаль, показати, що це гідне мистецтво — і в нього виходило», — розповіла пані Тамара.

Бородай експериментував невпинно — навіть удома, у ванній кімнаті придумував нові технічні рішення. При цьому ніколи нікого не копіював і не перебував під чужим впливом.

«Ні в кого не копіював, ні в кого не запозичував. Усі його поважали. Не було людей, які б могли сказати про нього погане. Всі намагалися побачити, як він це робить, які в нього досягнення. Його дуже поважали художники з усіх країн — тоді ще Радянського Союзу — і за кордоном», — розповідає Тамара Турдієва.

Вона пов’язує природний хист чоловіка до спостереження зі спадщиною його батька — самодіяльного художника з Полтавщини, який ніде не навчався, але мав надзвичайно уважне oko до рідних місць і природи.

«Його батько теж малював від душі, від живого життя. Це передалося й Сашкові. Він не міг відпочивати, лежати на пляжах. Його oko весь час працювало. Його життя було в мистецтві», — каже вона.

ЩЕДРИЙ УЧИТЕЛЬ

Не менш важливим, ніж власна творчість, був педагогічний внесок Бородая. У 1990-х роках він заснував першу неформальну школу живописного емальєрства — спочатку на базі Києво-Могилянської академії, а потім у власній київській майстерні. Десятиліттями він безкорисливо ділився секретами майстерності з усіма, хто хотів навчатися.

Тетяна Ільїна — упорядниця альбому і сама учениця Бородая — продовжує цю справу сьогодні, викладаючи в Київській державній академії декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Бойчука.

«Я продовжую працювати в тому самому осередку, в тій же майстерні, де працював Олександр. Я навчаю вже наступне покоління — учнів і студентів, які можуть бачити те середовище, в якому ці твори створювалися. Намагаємося втримати і розвинути цей осередок, щоб мистецтво емалі жило й тривало», — розповіла Ільїна.

Вона також нагадує про символічний паралель: мистецтво емалі зникло з Києва після монгольської навали 1240 року — і відродилося вже в новітній час. Сьогодні, коли Україна знову під ударами, майстри свідомо продовжують творити.

«Зараз у нас теж така небезпечна навала зі сходу, але ми збережемо мистецтво емалі. Мої студенти, вивчають емаль і творять у цій техніці. І це відгук творчості Олександра Бородая, естафета від нього», — розповіла Тетяна Ільїна.

ШІСТЬ РОБІТ ІЗ ВОЄННОГО ДНІПРА

Окрему сторінку в історії збереження спадщини Бородая становить колекція Національного музею декоративного мистецтва. У 2022 році, в перший рік повномасштабного вторгнення, музей отримав у дарунок шість робіт художника — з колекції приватного музею українського живопису в Дніпрі. Власник музею передав їх у Київ у розпал обстрілів, усвідомлюючи, що в публічному зібранні вони будуть у більшій безпеці й залишаться доступними для людей.

«Коли у 2022 році нам подарували шість робіт Бородая — це була підтримка музею. Знаєте, навіть у голову не приходило: тут іде, тут гримить, а тут дзвонять і кажуть: „Ось вам привезуть роботи — подарую, бо тільки у вас і в музеї українського мистецтва є його роботи, нехай вони будуть у вас“», — згадує директорка Національного музею декоративного мистецтва України Людмила Строкова.

Роботи виявилися несподіваними навіть для фахівців: це були твори із так званої «сесії магічного мистецтва» в Дніпрі — незвичні за стилем, сміливі й потужні. Музей одразу влаштував виставку — один із перших культурних заходів воєнного часу.

«Коли ми побачили ці роботи — це було здивування. Це був не той Бородай, до якого ми звикли. Але це було настільки потужно, настільки по-новому, настільки по-сучасному. Великий майстер», — зізнається директорка.

КНИГА, ЯКА ПОВЕРТАЄ ІМ’Я

Альбом «Олександр Бородай. Художня емаль» — перше видання про митця з по-справжньому широким медійним супроводом і інституційною підтримкою. За задумом авторки й упорядниці Тетяни Ільїної, книга надійде у бібліотеки і заклади освіти — щоб молоде покоління могло відкрити її й побачити ім’я автора тих творів, повз які вони, можливо, проходять щодня.

«Оскільки Олександр Бородай був дуже скромною людиною, публікацій за його життя було вкрай мало. Тепер все більше людей ознайомлюються з його творчістю й розуміють його непересічність і той величезний внесок, який він зробив для українського мистецтва», — наголосила Тетяна Ільїна.

Директорка музею висловила подяку міській владі за підтримку подібних проєктів і висловила надію, що книга надихне нове покоління.

«Можливо, дітки якісь прийдуть, подивляться й вирішать, що вони теж хочуть бути художниками емальєрного мистецтва. Дай Бог їй гарного життя — книжці. А всім митцям — здоров’я, щоб очі бачили, щоб руки не боліли. А нашим воїнам велика вдячність за те, що ми сьогодні тут зібралися. Бо ця подія — це теж слава України», — сказала вона.

Наталка МАРКІВ, фото Олексій САМСОНОВ, «Вечірній Київ»