Душа відлітала у час грози: до річниці з дня смерті письменника-шістдесятника Валерія Шевчука

Валерій Олександрович Шевчук народився у Житомирі 20 серпня 1939 року, у родині шевця.

Від мрії стати геологом до майстра психологічної і готичної прози, літературознавства він пройшов шлях, який прокладав собі сам, через внутрішній опір системі, в якій пройшла велика частина його життя, усталеним поглядам на те, «як треба жити» і боротьбі із самим собою, яка завжди є невід’ємною для літераторів, що випереджають свій час.

Сьогодні за нього молитимуться на Службі Божій, на літургії, яка в костелі св. Миколая, на Великій Васильківській, 75, о 18:00.

А про те, яким пам’ятають Валерія Шевчука найближчі люди — дружина пані Неоніла та донька Юліана, дізнавалась кореспондентка «Вечірнього Києва».

Як письменник, він, звісно зробив великий внесок у розвиток української літератури. Його твори читатимуть майбутні покоління, вивчатимуть учні та студенти.

А як особистість, він був складним, багатогранним.

Пані Неоніла розповіла, що її чоловік відчував своє покликання і був йому відданим все життя. Він писав. І це було його працею. І саме цьому був підкорений і його щоденний графік десятки років і його сприйняття світу і спілкування.

Вона розповіла про молоді роки, які пройшли у них у Києві.

«Ми слухали виступи поета Миколи Вінграновського, бували на Клубі творчої молоді, це було захоплююче емоційне життя — і так жило наше покоління тоді. Я пригадую і те, як встала глядацька зала на прем’єрі фільму Параджанова „Тіні забутих предків“ у кінотеатрі „Україна“, де прозвучав заклик проти репресій», — поділилась дружина письменника.

Пані Неоніла розповіла, що Валерій Шевчук був трудоголіком — він постійно писав із невеликими перервами і вів життя свого роду «затвірника» зі своїми героями у невеликій кімнаті, в столичній багатоповерхівці, а потім — на дачі.

Тим часом вона працювала, у родині зростали дві донечки, виховувати їх допомагала мама пані Неоніли, яка була вчителькою.

«Він прожив довге і цікаве життя. Я думаю, Валерій втілив свої мрії — він жив серед книг, він писав книги, його сприйняття світу і людей теж відбилось на сторінках написаного. Але він не був осторонь і того, що відбувалось навколо. Моя пам’ять вихоплює і те, як ми стояли із багатотисячним мітингом під Верховною Радою, і як ми були на мосту Патона, коли українці утворили „Ланцюг єдності“…» — розповіла дружина письменника.

Народна артистка України Лариса Кадирова поділилась спогадами про Валерія Шевчука, вона згадала, як вражав її своїм інтелектом та знаннями письменник. Пані Кадирова зазначила, що завдяки своїй невтомній роботі він залишив українцям відкритими досі забуті пласти історії.

«Я вважала його старшим другом. Він бував у мене вдома з Нілочкою. Я думала увесь час: скільки це треба знати, щоб зрозуміти що нам залишив Валерій! Він адаптував те, що пластами лежало ніби нікому не потрібне.

Він казав: «Ми — багаті. Ми — давнішні. Які символи, які метафори! Нам би знати своє, любити своє, доторкатися до свого», — звернулась до українців Лариса Кадирова, згадуючи творчий спадок Валерія Шевчука.

А донька Валерія Шевчука, Юліана, відома журналістка, вважає, що батько так і залишився ментально та емоційно десь у часах своєї молодості.

«На тихих житомирських вуличках та провулках, де виріс, на 3-му Чуднівському, та на перехрестях столичного мегаполісу 1960-х, величного і могутнього Києва, який його, провінціала, прийняв, але мало змінив.

Він не був відкритим борцем із тоталітарною системою, не йшов у політику, але завжди чинив глибокий внутрішній опір тоталітарній епосі. Йому ніколи не були притаманні такі риси, як пристосуванство, прислужництво, лицемірство, стукацтво, з молоком матері увібрав у себе гордість, гідність, стійкість до життєвих випробувань.

Завжди говорив те, що думав, навіть якщо це могло і зашкодити», — поділилась з «Вечірнім Києвом» Юліана Валеріївна.

Саме вона була поруч з батьком у найскладніші останні роки і дні. Вона упорядковувала і його місце останнього спочинку — могилу на Байковому кладовищі.

На світлинах, які передала нашому виданню молодша донька — видно, що і книга, і козацький хрест, і легендарна люлечка на світлині письменника — все тепер у граніті, на його могилі.

На горі, звідки видно столицю.

«Хтось бачив у ньому світло (пам’ятаю, як лікарка, яка робила татові кардіограму, сказала: «Ви аж світитесь»).

А лікар «швидкої», котрий проводив реанімаційні заходи за кілька днів до смерті, молодий білявий чоловік з великими глибокими очима, схожий на Янгола, сказав: «Ви зробили все, що змогли. Відпустіть його, і нехай він вас відпустить». Так сталося, що мені довелося бути поряд з ним в останні дні, і абсолютно одній», — розповіла Юліана.

Вона пізно увечері намагалась вибратись з Феофанії, де батько був у реанімації.

«У реанімації, як сказали лікарі, йому вже не було потрібно нічого: ані ліки, навіть інсулін, ані памперси, ані одяг. «Там усі в одноразових сорочках, а ліки та все решта у нас є», — сказала молода лікарка в приймальному відділенні.

Таксі не викликалося, мене підвезли випадкові люди, які виходили з лікарні, зі Львова.

Був і «знак»: розбушувалася гроза: і якраз над корпусом лікарні, куди госпіталізували тата, спалахували блискавки, гуркотів грім. У день похорон із моргу мені довелося забирати тата самій, я сама стояла біля його труни у величезній прощальній залі з багатьма вінками та траурною музикою в «Феофанії», сама їхала поряд з труною в похоронному кортежі. Я розуміла, що через це мені треба пройти, нехай і самій, як «хресною дорогою»».

У останніх днях перебування письменника на землі — було чимало символічних моментів, які очевидно є невипадковими.

Наприклад, відомо, що Шевчук був римо-католиком.

«Похорон Валерія Шевчука відбувся у той день, 6 травня, коли у Ватикані обрали нового Папу Римського — Лева XIV. Тато був римо-католиком і за гороскопом — «лев».

А відспівував тата у костелі святого Олександра молодий священник — отець Міхал, з іменем, як у архангела, котрий поборов диявола», — згадала Юліана Шевчук.

Під час організації похорону їй, разом з племінницею Анею, довелось ховатись від атаки російських дронів у бетонній споруді моргу…

На головному фото цього матеріалу — колаж зі світлиною, вона — одна з останніх у житті письменника.

Її зробив у Пущі Водиці режисер Ангел Ангелов, який давно хоче зняти художній фільм за його філософсько-містичним твором «Око Прірви» і зараз триває написання сценарію.

«Думаю, татове серце зараз десь там, поміж старих дубів, поряд із Лесиною Мавкою та Перелесником, демонологічних власних химерних міфілогічних образів, що мешкають у його «Домі на горі», на межі реального та ірреального, де фольклорні мотиви трансформуються у філософські роздуми про сутність людини, життя та смерть, що дорога від Бога до диявола надзвичайно коротка.

А душа — десь на поверхні того загадкового містичного озера людських душ, «Ока прірви», яку він розкривав і вивчав, як митець», — поділилась своїми думками та відчуттями Юліана Шевчук в переддень річниці смерті батька.

Вона також надіслала фото унікального молитовника матері Валерія Шевчука, Юзефи Малецької, який знайшли в Житомирі після розстрілів нквдистів у 1930-х р.

Він передається в родині між поколіннями, побував на російсько-українській війні, уберіг життя не одного Захисника України.

Невидима, але така відчутна боротьба, яку вів Валерій Шевчук, триває, бо у світі діють створені ним посланники — його книги.

«І ця боротьба, між добром і злом, божественним і грішним триває довкола нас, а часто і в нас, донині. Але за законами Божими та Всесвіту світло завжди долає темряву», — написала донька у спогадах про батька.

Великий літературний спадок Валерія Шевчука ще чекає на своїх режисерів, на постановників сучасних пластичних дійств, вистав.

Особисті речі письменника його родина передала у Музей шістдесятництва у Києві, а також до Житомирського краєзнавчого музею, на батьківщині автора, до Музею літератури, Інституту літератури, Музею-архіву літератури та мистецтв, в бібліотеки.

Читайте також:

“Поклали йому в труну люльку з тютюнцем: у Києві попрощались з письменником, шістдесятником Валерієм Шевчуком».

Ольга СКОТНІКОВА, «Вечірній Київ»