Робоча сила для київських маєтків
Останнім часом дедалі більше людей виходять на площу біля Центрального залізничного вокзалу в пошуках роботи. Будівельник, муляр, вантажник, пічник… Здебільшого важка фізична праця. Ми поспілкувалися з такими робітниками, а також з’їздили подивитися, де і як вони працюють.
300 гривень – найнижчий тариф
Підходжу до вокзалу, питаю, хто тут шукає роботу. Зусібіч мене обступають чоловіки (жінок тут, звісно, немає): по-різному одягнені, цікаві, деякі – підозрілі.
Замовнику такі кадри вигідні, тому що просять вони дешевше, ніж у фірмах. А працівникам зручно, бо отримують «гарячі» гроші одразу після виконання роботи. До речі, майже всі вони працюють не за фахом. Чимало з вищою освітою, переважно технічною. Є і з середньою: кухарі, бармени, слюсарі-електрики.
– Навіщо ця освіта взагалі потрібна, якщо грошей не приносить? – чоловік трохи втомленого вигляду називає себе Андрієм. – Тут ми беремо оплату щодня. А інколи комусь треба щось зробити лише на годину. На місяць сюди ніхто не йде… На будівництві робота є, але платять 150–200 гривень на добу. Я тут не йду менш ніж за 300. Будую, вантажу, заливаю бетон… Одначе є ризик, що обдурять.
Триста гривень на вокзалі – це найнижча плата. А найбільше, що тутешні робітники можуть заробити за день, – 1500. Зазвичай набирати їх сюди приїжджають посередники або самі роботодавці. На місці домовляються про ціну та одразу везуть на об’єкт.
– Ви, мабуть, не повірите, але я читаю чимало психологічної літератури, щоб краще розуміти людей, – розповідає худорлявий Дмитро років 35-и (до речі, прізвища всі, як один, називати відмовляються). – У людини, яка хоче тебе обдурити, очі бігають, якщо пильно придивитися, видно, що вона нервує, робить якісь зайві рухи…
За професією Дмитро бармен. До того, як у країні фактично почалася війна, займався бізнесом – мав на кримській трасі кафе.
– Викручуюся, як можу. Багато підробляю, а тут працюю здебільшого як посередник.
Мурував камін для Меладзе
55-річний Петро (за фахом інженер-механік) працював на фірмі, яка займалася міжнародними перевезеннями. А нині займається зварювальними роботами. 62-річний Олександр колись закінчив Київський інженерно-будівельний, але нині заробляє на життя тим, що мурує каміни у заможних будинках.
– У мене є свій інтернет-сайт, таким чином знаходжу чимало замовлень, – ділиться він. – Я навіть робив камін у будинку Костянтина Меладзе. Камінь для нього (онікс) привозили з-за кордону. Мужик Костя, я вам скажу, «обалдєнний». Дуже мене поважав. Пам’ятаю, казав: «У кожного своя робота: хтось будує, хтось марки збирає… А я пишу пісні».
Озеро за 2 мільйони та винний погріб
За словами роботяг, найактивніше під Києвом зводять котеджі за Борисполем, неподалік Ірпеня та по Житомирській трасі, в районі масиву «Чайка». Ми вирушили у житомирському напрямку – подивитися, чи змінилися смаки забудовників останнім часом. Можливо, заможні теж стали заощаджувати?
Одразу кинулося в очі: будівництв насправді небагато, натомість оголошень про те, що будинок або ділянка продається, – чимало.
– Що ви дивуєтеся, у них теж сьогодні не ідеально, бачте, скільки хочуть продавати? – каже мені чоловік на ім’я Анатолій, який мешкає у багатоквартирному будинку неподалік. Вуличками котеджного містечка він гуляє зі своєю онукою. – Чесно вам скажу, ми, місцеві, недолюблюємо тих, хто тут живе. Вони ні з ким не спілкуються, кожен сам по собі. Дуже багато машин з донецькими номерами – мабуть, переїхали. А ось тут якийсь військовий живе – купив собі цілий маєток, біля входу – пункт охорони, хлопці в камуфляжній формі…
Озираюся. Будинки здебільшого двоповерхові, різні за дизайном. Сюди часто привозять заробітчан з київського вокзалу, які будуватимуть дешевше.
Олександр разом з бригадою споруджує тут двоповерховий будинок. За його словами, господар – один із політиків, який при Януковичі займав «непаршиву посаду».
– Революцією його посунули, а тепер він знову працює у якомусь міністерстві, – іронічно посміхається чоловік. – А подивіться на будинок бузкового кольору, що навпроти, – там мешкають заможні мусульмани… Що вам сказати? Німецька декоративна штукатурка, так званий «баранчик», яким облицьовується фасад, коштує 3 тисячі гривень за 25-кілограмове відро. А українська – 800 гривень за відро, вона за якістю не поступається німецькій і краща у роботі. Але хазяїн цього будинку (площа – майже 400 квадратних метрів) забажав тільки німецьку! Всі бідкаються, що криза. А за один фасад цього будинку я міг би для своєї родини в селі збудувати нормальну хату. Хоча цей будиночок ще такий… середній. От ми були на об’єкті в селі Пухівка (Броварський район). Три гектари, винний погріб, саме лише озеро коштує 2 мільйони гривень. Криза!
Щоб не так, як у сусіда
За словами робітників, забудовники нині стали вибагливішими. Якщо раніше не бачили нічого поганого в тому, аби збудувати такий же дім, як і у сусіда, то сьогодні кожен хоче щось особливе, щоб відрізнялося за дизайном від решти споруд на вулиці. Одноповерхові будинки не в пошані. Між іншим, робітникам зарплату не хочуть додавати – криза ж.
Будівельник Павло приїхав зі Львова. Він теж працює у цьому котеджному містечку.
– Матеріали подорожчали, а наша робота чомусь – ні! – розводить він руками. – Але наш господар, мабуть, і неспроможний платити більше. Бо він, на відміну від мешканців цього містечка, людина проста і скромна. Працює на заводі. Мешкає в Києві, у квартирі, хоче її продавати та перебиратися за місто. До речі, й матеріали тут бюджетні: українські та польські…
Кожен розуміє кризу по-своєму. Один заощаджує на матеріалах для свого двоповерхового будинку, але все одно його будує. А інший щодня приходить на вокзал, на своєрідну біржу праці, щоб бодай якось звести кінці з кінцями.