Загиблого під Авдіївкою кінорежисера Ігоря Малахова ідентифікували по ДНК: з ним попрощаються у Києві

Про загибель друга та колеги написав кінорежисер Володимир Тихий.

Він зазначив, що Ігор Малахов загинув 29 грудня 2023 року у боях під Авдіївкою біля села Степове. Вважався зниклим безвісти аж до цього часу. Ідентифікували по ДНК.

Тоді, на початку 2024 Володимир Тихий допомагав дружині Люді дізнатися обставини за яких загинув Ігор.

Він опублікував текст інтерв’ю з військовослужбовцем 425 ОШП на позивний «Пух» про його побратима Ігоря (позивний «No Name» або «Михайлович»).

«Він пішов, казав, захищати Батьківщину та дати майбутнє нащадкам, щоб вони жили у вільній Україні. Оце його фраза мені дуже запам’яталася. Він свідомо пішов, рахував себе добровольцем, рвався і хотів ворога вбивати, — розповів про побратима військовий. — Коли був відпочинок, він більше займався фотографіями, які встиг наробити, складав плани… Він планував після закінчення війни побувати на звільненій території України, поспілкуватись із населенням, познімати це все і показати всьому світу… Я запам’ятав його дуже веселою, оптимальною [оптимістичною] людиною, яка бачила своє майбутнє, вірила в перемогу і дуже пишалась батальйоном».

«Він мій друг, товариш, наставник. Розумний, добрий, філософ та чиста серцем людина. Ми разом зняли декілька проектів про те, як починалась війна, яка насправді з 2014 року. А ще Ігор допомагав мені вигулювати тоді ще 3-річну онуку Аліску по Києву: ходили в зоопарк, навіть на концерт до музею Ханенків. Ми працювали в однієї редакції на Суспільному», — написала Тетяна Гузик, дізнавшись, що Ігор повернувся з війни «на щиті».

Вона нагадала, що Ігор Малахов у 2015 році працював у творчому об’єднанні «Вавілон 13» над документальною стрічкою «Голос Донбасу», а також над фільмом «Мар’їнка. Передній край».

«Ми з ним познайомилися в минулому столітті коли він прийшов до Міжнародного Фонду Відродження з проєктом повернення унікальних матеріалів про Україну з підмосковних архівів. Навіть під грифом " секретно». Бо вже тоді це було: " А кто вам разрешил так хорошо жить?!» Потому ним та однодумцями було створено документальний фільм «Своя доля. Сон», — пригадує Людмила Гарбуз. — Йдучи на війну, він надав вільний доступ до своїх матеріалів в YouTube, як передчував неповернення… Інколи ми переписувалися. Він малював аквареллю та заохочував до цього і мене. Останнім часом, коли брала до рук пензля думала про нього, сподіваючись, що він повернеться і я нарешті прийму його запрошення прийти до майстерні…».

«Познайомились ще в університеті, він викладав, я — слухав. Потім пліч-о-пліч працювали в обʼєднанні Babylon'13. З моменту як народилась донька ми майже щотижня випадково зустрічались на Оболоні, як гуляли, — згадує режисер-документаліст Костянтин Кляцкін. — Непересічна особистість, режисер, художник (маємо його картину з Майдану), митець. Свідомо повернувся під час Революції Гідності в Україну. Його життєві кроки були осмисленими та непростими, але як міг поступати історик за першою освітою? Він відкрив мені інший вимір використання хроніки.

В його фільмі «СВОЯ ДОЛЯ. БУТТЯ» ми за півтори години бачимо ледь не всю хроніку що була знята в Україні до середини століття. Унікальні кадри з Грушевським (чого вважалось не існувало в природі), Винниченко, Петлюрою та життям в Україні, від першої державності до повторної окупації. Тим що здавалось назавжди втраченим, але знайденим Ігорем в архівах. Мій улюблений фрагмент як селянин за допомогою слона оре ниву. Він дуже пишався цим кадром, який випадково знайшов. Ми загалом багато говорити хроніку, яку можливо було дістати тільки якщо росіяни вважали тебе «своїм». У нього вийшло».

На початку повномасштабного вторгнення запропонував монтувати відео для Вавилону. Буквально за день зробив перше. Такий же по духу, по світобаченню».

«Його остання творча робота — сценарій художнього фільму „Кругла площа“, події якого розгортаються на фоні початку повномасштабної війни. Ми обговорювали текст, я редагувала, він вів переговори, шукав спонсорів та продюсера, навіть мелодію вже вибрав для головної героїні Марії. Був дуже захоплений, — розповіла Еллен Волкова. — Він створив багато серйозних пронизливих фільмів — про історію України „Своя доля. Сон“; про дітей, народжених у Прип’яті у день аварії на Чорнобольській АЕС (Ігор сам народився 26 квітня) „Мир. Україна. Чорнобиль“; про реставрацію Київського Собору Святої Софії „Софія на фоні світу“; про Одесу Утьосова „Одеса. Утьосова 14“, про окупацію Криму „Як почалася вiйна“ та ін».

У 2023 році, у свої 58 років, Ігор Малахов добровольцем пішов на війну, став у стрій пліч опліч із молодими хлопцями.

Перед тим, як піти на фронт, виклав у вільний доступ своі відеоматеріали.

29 грудня 2023 року під Авдіївкою група, яку очолював Ігор Малахов, вирушила на бойове завдання і не повернулася. Відтоді він вважався зниклим безвісти.

Прощання з Ігорем Малаховим відбудеться 21 квітня 2026 року

10.00. — хвилина мовчання на Майдані Незалежності.

10.40. — вшанування біля Оболонської РДА

11:30 — відспівування в Храмі Святих Апостолів Петра і Павла на Берковецькому цвинтарі м. Києва (вул. Стеценка, 19).

12.30 — церемонія поховання на Алеї слави.

«Ігор Малахов — український кінорежисер-кінодокументаліст, сценарист, історик і художник. Як людина він яскравий, цікавий, самобутній. Як режисер він монументальний і об’ємний. Як фотограф про документальність без прикрас і про пошук цікавих кадрів. Як історик про цінність історії, її дослідження і збереження. Його картини про масштаб творчості і чесність під час роботи. Його фільми, фотографії, картини і записи будуть працювати і надалі», — підкреслила Світлана Кульчицька.

Читайте також:

• На фронті загинув Олексій Колесник, студент АРТ Академії сучасного мистецтва ім. Сальвадора Далі.

Марія КАТАЄВА, «Вечірній Київ»