Найтитулованіший паралімпієць України про повернення у спорт, росіян на змаганнях і новий проєкт у Києві

Після заяви про завершення кар’єри у 2024 році паралімпієць Євгеній Богодайко знову повернувся у басейн. Він тренується у звичному режимі, готується до міжнародних змагань і паралельно розвиває власну школу плавання, яку планує масштабувати до Києва. Його історія не лише про перемоги, а й про втому, переосмислення і рішення почати ще раз.

В інтерв’ю «Вечірньому Києву» Євгеній Богодайко розповів, як випадково потрапив у плавання і вже за три роки виграв міжнародні змагання, чому вирішив поставити кар’єру на паузу і що змусило його повернутися. Також він пояснив свою позицію щодо участі російських спортсменів під нейтральним прапором, розповів про волонтерство під час війни та поділився планами відкрити школу плавання в Києві.

«МЕНЕ ОБРАЛИ ПО ФОТОГРАФІЇ»

— Євгенію, почнімо з вашої історії. Ви з Полтавщини. Яким було ваше дитинство і як у вашому житті з’явився спорт?

— Я народився у звичайній сім’ї, дитинство минуло у передмісті Полтави. Мене завжди тягнуло до спорту. Я був дуже непосидючою дитиною. Пробував абсолютно різні напрямки — карате, футбол, автоспорт, усе, що було у нашому районі (усміхається).

— Як у вашому житті з’явилося плавання?

— Це дуже цікава історія. Мене обрав тренер… по фотографії. Потім він вийшов на мою маму, дізнався, де вона працює. Прийшов і показав моє фото: «Ваш хлопчик?». Мама відповіла: «Так, наш».
І він сказав: «Приведіть його, будь ласка, до нас».

— Ви одразу погодилися?

— Ні, я взагалі не дуже хотів плавати. І не можу сказати, що вмів добре триматися на воді (усміхається). Мені було 11 років.

Батьки мене вмовили: «Давай просто спробуємо один раз». І ми прийшли на перше тренування. І мені настільки сподобалося, що я сказав: це любов із першого погляду.

— Хто став вашим першим тренером?

— Це було подружжя тренерів — Галина та Сергій Калайда. Галина Миколаївна — мій тренер і досі. Але тоді вона була на зборах, і першим мене побачив Сергій Олексійович.

Він навіть казав: можливо, це не його спорт, варто спробувати щось інше.
А потім приїхала Галина Миколаївна, подивилася на мене і констатувала:
«Це майбутній паралімпійський чемпіон». Отак з першого погляду (усміхається).

— Як ви поєднували навчання і тренування?

— Чесно — я дуже швидко занурився у спорт. Уже десь через рік фактично жив тренуваннями.

Я почав пропускати школу, але йшов не гуляти, а на ранкове тренування. Потім ще одне, потім ще. Зізнаюся, у мене одразу з’явилася мрія — стати паралімпійським чемпіоном. І я почав дізнаватися, що це таке, як працює цей спорт.

— Коли з’явилася ця мрія?

— Десь у 12 років. Я швидко все зрозумів: чого хочу і куди йду. Мене дуже підтримувала сім’я. Бо щоб дістатися до басейну, треба було їхати через усе місто. Мене возили всі: бабуся, дідусь, батьки, двоюрідні брати.

Я був як «естафетна паличка». Дуже вдячний їм за це.

«МЕНЕ НАЗИВАЛИ ДИТЯЧИМ САДОЧКОМ, А Я ВИГРАВ»

— Коли ви вперше вийшли на міжнародний рівень?

— Це був 2009 рік. Мені було 14. Це була перша медаль на міжнародних змаганнях — уже через три роки після старту в плаванні.

— Пам’ятаєте перший великий міжнародний старт?

— Так, це був Чемпіонат Європи 2009 року в Ісландії. Це була моя перша країна за межами України.

Я тоді був маленький, худий. І представники інших країн казали:
«Що це ви дитячий садок привезли?». А потім я зайняв перше і друге місце на своїх дистанціях. Після цього ставлення змінилося. Світ побачив, що цей «дитячий садок» може перемагати (усміхається).

— Як вас зустріли після першого великого успіху?

— Однокласники зустріли дуже класно, щиро привітали. Це були дуже теплі, дитячі емоції. А для батьків це було щось неймовірне. Вся сім’я щиро раділа.

— Які змагання для вас найцінніші зараз?

— Всі. Абсолютно всі. Я завжди хвилююсь. Не має значення — це Паралімпійські ігри чи міський старт. Кожні змагання різні і по-своєму складні.

«ПАРАЛІМПІАДА — ЦЕ ЩОДЕННА РОБОТА, ЯКУ НЕ ВИДНО ГЛЯДАЧАМ»

— Євгенію, як виглядала ваша підготовка до Паралімпійських ігор: яким був тренувальний процес, навантаження і режим у цей період?

— Це були безсонні дні, постійні тренування, режим. Дієти у мене ніколи жорсткої не було. Але вже після 25 років почалися розмови з тренерами про вагу (усміхається). У середньому — 10 тренувань на тиждень, по два рази на день.

І тут немає фіксованого часу: якщо програма на 40 хвилин — я плаваю 40 хвилин, якщо на 3 години — значить 3 години.

— Що ви відчули, коли виграли золото?

— Це було нереально. Здійснилася мрія дитинства.

— Ви плакали?

— Ні, жодного разу. У моменті я, навпаки, максимально зібраний і сконцентрований на результаті. Мабуть, емоції просто відкладаються на потім. Вони наздоганяють уже після, коли переглядаю свої запливи.

Я завжди роблю це наодинці. Для мене це не просто перегляд, а частина роботи над помилками: аналізую техніку, рішення на дистанції, дивлюся, де можна було відпрацювати краще. Але водночас це і дуже особистий момент — там є і переживання, і внутрішні емоції, які не хочеться розділяти ні з ким, навіть із тренерами чи рідними.

«16 МЕДАЛЕЙ І КОЖНА НА ВАГУ ЗОЛОТА»

— У вас велика колекція нагород. Яка найцінніша?

— Усі важливі. З 2012 року я не повертався з Паралімпіад без нагород. Золотих медалей у моєму заліку шість: дві — з Лондона, три — з Ріо, ще одна — з Токіо. Її я продав, аби перерахувати кошти на ЗСУ.

— Чому прийняли таке рішення?

— На початку повномасштабної війни я почав волонтерити у своєму місті, потім возив продукти харчування в Суми. Ми з моїм товаришем по команді, з яким разом тренуємось, усе це робили разом. І в якийсь момент я вирішив долучитися по-своєму — виставити медаль на благодійний аукціон, щоб допомогти.

Але склалося не зовсім так, як я очікував. Тоді аукціон підхопив Parimatch, і вийшло так, що без мого відома медаль продали за трохи більше ніж 20 тисяч гривень. Я, чесно, був обурений, бо якби знав, то краще б просто сам ці гроші віддав.

Мої рідні потім хотіли викупити медаль назад, але жінка, яка її придбала, сказала: «Не дзвоніть мені більше, медалі вже в Україні немає». Скоріш за все, вона її далі перепродала.

— Чому ви вирішили завершити спорт у 2024 році?

— Я втомився. Відчув, що нове покоління наступає на п’яти (усміхається). Згадав себе — як я колись прийшов і почав «ганяти» дорослих спортсменів. І от тепер це сталося зі мною. Тож оголосив про завершення кар’єри, але потім приїхав додому, трохи відпочив, поспілкувався з тренерами. Вони мені сказали, що я ще на 100% можу змагатися. Тож з початку цього року почав повноцінно готуватися і тренуватися як і раніше. Тепер у мене знову 10 тренувань на тиждень, дисципліна та режим.

Перші змагання вже зовсім скоро — наприкінці квітня — етап Кубка світу в Парижі. Потім — чемпіонат Європи у вересні.

— Що для вас означав вихід із великого спорту?

— Я відкрив свою школу плавання у Полтаві. Зараз ми вже плануємо масштабування. Ми тренуємо дітей, і я тепер фактично і тренер також — сам проводжу заняття.

Життя стало ще більш насиченим. Якщо чесно, раніше я завжди казав, що ніколи не буду тренером і не бачу себе в цьому. Але коли почав працювати з дітьми, усе змінилося — з’явився азарт, включеність, відчуття віддачі.

Найбільше надихає результат. Коли ти бачиш, як дитина росте, прогресує, починає вірити в себе — розумієш, що це справді має сенс.

Спорт дав мені дисципліну і фактично відкрив дорогу в життя. Але я переконаний: це завжди має бути вибір дитини. Навіть зараз, коли до мене приводять дітей і я бачу, що дитина не хоче займатися, що її просто змушують батьки, я завжди говорю з ними відверто. Пояснюю, що через примус це не працює. Якщо немає внутрішнього бажання — результату не буде.

ПРО РОСІЯН І НЕЙТРАЛЬНІ ПРАПОРИ

— Українські атлети сьогодні часто опиняються поруч із представниками країни агресора — росії. Іноді вони змагаються під нейтральним прапором. Це питання викликає суперечки у спортивній спільноті. Як ви до цього ставитеся?

— Дуже негативно. На жаль, спорт — це також політика, і через нього часто просуваються певні ідеї.

Якщо говорити суто зі спортивної точки зору, це несправедливо щодо українських спортсменів. У нас постійно переривається навчально-тренувальний процес через повітряні тривоги: ми змушені виходити з води чи залу, спускатися в укриття і чекати відбою. Це стосується будь-якого виду спорту.

Додається постійне недосипання через нічні атаки по Україні, що також впливає на відновлення і підготовку.

Водночас інші спортсмени тренуються в стабільних, комфортних умовах, без подібних обмежень. І після цього вони приїжджають на змагання вже як «нейтральні атлети».

— Коли стало відомо про допуск російських спортсменів до Паралімпійських ігор, якими були ваші перші відчуття?

— Обурення. Дуже сильне обурення. Мені було прикро за українських спортсменів, тому що ми всі одна спортивна спільнота, і я знаю, в яких умовах кожен тренується.

Спочатку вони виступали під нейтральним прапором — це ще можна було якось пояснити, хоча й важко прийняти. Але зараз мова йде про повернення національної символіки: прапора і гімну. І для мене це виглядає як абсолютно обурливе рішення Міжнародного паралімпійського комітету. Я цього не розумію.

— Чи обговорюєте ви це рішення з іншими спортсменами або спортивними організаціями? Чи є спроби вплинути на ситуацію?

— Про це говорять усі. І спортсмени, і Паралімпійський комітет України, і Національний олімпійський комітет, і Міністерство молоді та спорту. Позиція одна: це несправедливо і це рішення необхідно переглядати.

Але, на жаль, нас не чують. Це реальність, у якій ми зараз перебуваємо.

— Чи доводиться вам особисто змагатися поруч із російськими спортсменами?

— У нас, по суті, немає вибору. Із 2014 року для мене їх як спортсменів не існує. Ми не спілкуємося, не вітаємося, не тиснемо руки і не стаємо разом на п’єдестал, якщо вони там присутні. Це принципова позиція.

— Чи були випадки, коли російські спортсмени зверталися до вас із тезою, що «спорт поза політикою»?

— Так, такі випадки були. Були й ситуації з насмішками з боку їхніх представників щодо української команди. Ми на це не реагуємо. Просто ігноруємо. Для нас це закрита історія.

— Про що ви мрієте зараз? Можливо, про нові медалі, рекорди чи інші спортивні цілі?

— Моя спортивна мрія — залишатися на високому рівні як спортсмен і водночас розвивати свій клуб, щоб він став одним із найсильніших в Україні.

А якщо говорити про особисте, то це, мабуть, те саме, про що мріють усі українці — щоб закінчилася війна, щоб люди могли повернутися додому і щоб зникли тривоги та все, з чим ми сьогодні живемо.

— Ви згадали про розвиток клубу. Чи плануєте ви розширення за межі Полтави?

— Так, найближчим часом ми плануємо вихід у Київ. Також у нас буде спільний проєкт із ФСТ «Динамо». Зараз ми над цим працюємо.

Це буде програма тренувань для адаптивних спортсменів, зокрема ветеранів війни. Ми будемо проводити заняття з плавання, допомагати з відновленням і тренуванням.

— Що б ви порадили молодим спортсменам, які тільки починають свій шлях?

— Не зупинятися і обов’язково бути дисциплінованими. Це, мабуть, головне.

Я нещодавно був у школі на зустрічі з дітьми і сказав їм просту річ: подивіться на мене. Я був такою ж дитиною, як і ви — бігав, ходив до школи, тренувався. Якщо я зміг пройти цей шлях, то зможете і ви. Ми всі рівні у своїх можливостях, питання лише в тому, як ти працюєш і чого хочеш.

Щиро дякуємо книгарні «Сенс» за теплу атмосферу, чудову локацію та гостинність.

***В матеріалі використані фото з особистого архіву Євгенія Богодайка.

Також читайте:

• «30 секунд від смерті»: історія ветерана Артема Дудченка, який після ампутації обох ніг став спортсменом.

Сніжана БОЖОК, фото Бориса КОРПУСЕНКА «Вечірній Київ»