Голос, що лився сріблом: пам’яті незрівнянної Людмили Юрченко
Понад сорок років її натхненний талант був не просто окрасою київської оперної сцени, а живою історією українського вокального мистецтва.
15 лютого 2026 року, наступного дня після свого 83-річчя, завершила земний шлях Людмила Юрченко — народна артистка України, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка та одна з найяскравіших зірок у сузір’ї Національної опери України.
Тріумфи, що проривали «залізну завісу»
Людмила Юрченко належала до того покоління українських митців, чий розквіт припав на часи суворих ідеологічних обмежень 1970-80-х років. Світ міг би знати її як примадонну «Ла Скала» чи «Метрополітен-опера», якби радянська система не тримала співаків у межах Союзу.
Випускниця Київської консерваторії (клас заслуженої артистки УРСР, професора Римми Разумової), Людмила Юрченко стрімко увірвалася на велику сцену. Її поява не залишилася непоміченою фахівцями найвищого рівня. Видатний баритон Павло Лісіціан характеризував її голос як «красивий, сильний, вагнерівського типу». Тогочасна преса, вражена чистотою її тембру, писала, що спів Юрченко — це «світло далекої зірки», чисте, мерехтливе та ясне.
У 1975 році справжньою сенсацією стала її перемога на Міжнародному конкурсі в Барселоні (організованому піаністкою Марією Канальс). Після відбору в Москві до Іспанії відправили трьох артистів: О. Ворошило та О. Рудковський здобули другі та треті премії, а Людмила Юрченко виборола Першу премію та золоту медаль. Це був суто «оперний» конкурс: у третьому турі вона співала у супроводі оркестру в Палаці музики, а нагородження відбувалося в міській ратуші.
Сама співачка пізніше згадувала темпераментних жителів Барселони: «Нас зустрічали дуже привітно… Нагороди нам вручили в міській ратуші, де відбувся фінальний Гала — концерт, який транслювали по радіо і телебаченню на всю країну».
За спогадами артистки, участь у конкурсі була для неї надзвичайно відповідальним моментом, адже треба було показати не лише вокальну майстерність, а й артистизм, високу сценічну культуру.
Тоді співачкою розкривалися світові творчі горизонти, її запрошували до найамбітніших проєктів уславлені театри світу. Проте час був інший, і закордонний гастролі випадали рідко. Та коли у 1979 році вона виступила на сцені мадридського театру «Сарсуела» в «Хованщині» Модеста Мусоргського, публіка вибухнула настільки шаленими оплесками, що диригенту довелося зупинити оркестр.
На професійній сцені Людмила Юрченко працювала з видатними українськими митцями — диригентами Стефаном Турчаком, Олегом Рябовим, Володимиром Кожухарем, режисерами Дмитром Смоличем, Іриною Молостовою, Дмитром Гнатюком. Вона зростала від партії до партії, реалізуючи свій потенціал у найскладнішому репертуарі.
Критика та шанувальники відзначали її унікальну здатність поєднувати вокал і артистизм у нерозривну цілісність — це і було визначальною рисою її творчої манери.
У 90-ті роки минулого століття її виконання партії Фенени в постановці «Набукко» стало справжнім відкриттям для публіки. Саме ця вистава принесла тріумф на 55-му музичному фестивалі в Страсбурзі (Франція).
Окрім оперної сцени, Людмила Володимирівна з натхненням дарувала слухачам вишукані концертні програми. До них входили арії з малознаних або призабутих шедеврів XVII-XVIII століть — Йогана Себастіана Баха, Георг Фрідріха Генделя, молодого Людвіга Бетховена, а також перлини української класики: романси М. Лисенка, Борис Лятошинського, Якова Степового, Костянтина Данькевича.
Провідний концертмейстер Національної опери України. заслужений артист Костянтин Фесенко згадує:
«Людмила Юрченко не була феноменальною актрисою, проте дуже красиво виглядала на сцені й співала неймовірно. Шкода, що світ так і не почув її у повному масштабі… Для мене вона була найкращою українською меццо-сопрано, безумовно першою у своєму репертуарі протягом щонайменше п’ятнадцяти років».
«Вона не просто виконувала музику — вона нею жила»
Майбутня зірка світової опери виросла серед мальовничої природи Полтавщини. Її шлях не був зумовлений сімейною традицією: мати працювала обліковцем, батько — робітником. Лише у 17 років, після технікуму та роботи на заводі, вона потрапила до вечірньої музичної школи до вчителя Василя Опенька, який відкрив їй світ великої класичної музики.
У 1969 році вона дебютувала на шевченківській сцені в ролі Любаші («Царева нареченій»), яка на десятиліття стала її візитівкою.
Донька співачки, Лілія, згадує:
«Мої найперші спогади про маму завжди пов’язані зі співом. Здається, вона співала завжди — це було її природним станом. Саме серед під час навчання у Полтаві закладалося те фанатичне ставлення до мистецтва, яке вона пронесла крізь усе життя».
За словами Лілії, серце матері належало глибоким і драматичним образам. Хоча Людмила Володимирівна блискуче виконувала роль Кармен, вона часто зізнавалася, що цей образ — не зовсім її.
«Мамі особливо вдавалися образи царствені, величні. Пам’ятаю, як вона виходила в ролі Марини Мнішек: глядачі затамовували подих ще до першої ноти, спостерігаючи за кожним її рухом, за кожним владним жестом. Це була справжня магія присутності на сцені».
Лілія відзначає, що Людмила Володимирівна була завжди фанатично віддана своїй справі, багато уваги приділяла роботі над красою тембру, над інтонацією, над сценічною подачею.
«Вона була артисткою неймовірного вокального довголіття. Мама співала дуже довго, брала участь майже в усіх прем’єрах театру, і завжди з азартом бралася за нове. Вона не боялася складних викликів сучасних творів чи невеличких ролей: вже в останні роки роботи в театрі такою ж самовіддачею вчила невеличкі ролі: партію Йохаведди в „Мойсеї“ Мирослава Скорика чи створювала зворушливий образ Сліпої в „Джоконді“ Понк’єллі», — згадує Лілія.
За словами доньки, вона дуже любила цю невеличку партію і любила дуже працювати з молодшим поколінням співаків — прекрасними драматичними сопрано: Тетяною Анісімовою та Людмилою Монастирською.
«Останнім її виходом на рідну сцену стала невелика, але надзвичайно глибока партія Мами Лючії в опері „Сільська честь“ Масканьї. Звичайно, її голос дозволяв співати й виступати ще багато років, проте вона прийняла вольове рішення — перейти до безпосередньо викладацької діяльності в Національній музичній академії, щоб віддати свій величезний сценічний досвід молодим артистам», — розповідає Лілія.
Для Людмили Володимирівни це не було завершенням кар’єри, а її логічним продовженням у вже новому статусі. При цьому вона продовжувала час від часу виступати на камерній сцені.
Також донька згадує, що попри роки роботи на великій сцені, артистка зберігала ту важливу рису, яку так важко вберегти в театральному середовищі.
«Мама завжди була людиною надзвичайної порядності. У театральному світі інтриг вона залишалася кришталево чистою та інтелігентною. І, звісно, неможливо уявити її без тата. Мій батько, військовий лікар, став для неї тим надійним тилом, без якого її зліт був би неможливим. Він завжди був її найпалкішим шанувальником, підтримуючи маму в усьому — від побуту до найскладніших творчих пошуків. Це був союз, де панували безмежна повага та любов», — з теплотою каже Лілія Юрченко.
Залізна воля та розкішний голос: свідчення колег по сцені
Професійний шлях Людмили Юрченко був нерозривно пов’язаний із тими, хто бачив її щоденну працю за лаштунками та в репетиційних залах. Їхні свідчення додають до портрета співачки риси артистки з непохитною творчою волею та рідкісною самовіддачею, для якої високе мистецтво було не просто роботою, а щоденним служінням.
Марія Стеф’юк, народна артистка України:
«Ми багато співали разом: вистави й концерти — це було як казка… Людмила була взірцем фанатичної любові до своєї справи. Пам’ятаю, як в постановці Христофа Вілібальда Глюка „Орфей та Еврідіка“, де вона виконувала роль Орфея, а я співала Амура. Тоді поставив мізансцену, де Людмила мала довго співати на колінах. Вона ні на що не скаржилася, не вимагала особливих умов, а просто сама пошила спеціальні подушки, щоб витримати ці репетиції. Вона себе не берегла ні на секунду».
Костянтин Фесенко згадує роки роботи у театрі з пані Людмилою. За словами акомпаніатора йому завжди щастило співпрацювати з багатьома відомими і талановитими меццо-сопрано, але Юрченко була особливою не лише завдяки своєму розкішному тембру та високій виконавській майстерності:
«Вона була унікальною співачкою. Її голос залишався молодим і свіжим навіть тоді, коли вона вже була у поважному віці. Це був не віковий спів, а справжній молодий голос, завжди у формі. Вона щодня відточувала техніку, ніби готувалася до найголовнішого іспиту… Пам’ятаю такий випадок: перед виходом на „Вечорі романсу“ у 2000-х, виходячи на сцену Людмила Володимирівна спіткнулася об непомітний поріжок і досить болісно впала. Я кинувся на допомогу, пошепки питаю: „Ну як, ми співаємо?“. Відповідь була миттєвою: „Звичайно, співаємо“. Вона піднялася, стала біля рояля і відспівала концерт просто блискуче. Це була залізна воля».
Педагогіка: філософія «срібного» тембру та виклики часу
Перехід Людмили Юрченко до викладання в Національній музичній академії став новим етапом її творчого життя. Проте не все у викладацькій сфері артистки складалося ідеально. Її поява на кафедрі та специфічні методи навчання іноді наштовхувалися на нерозуміння.
Колеги констатують: «Одна справа — самій майстерно володіти голосом, і зовсім інша — вчити цього мистецтва інших.»
Безкомпромісно високі вимоги Юрченко та її авторська методика часто виявлялися занадто складними, а часом і незрозумілими для молодих виконавців. Далеко не всі студенти могли витримати ту планку, яку вона ставила, через що виникали труднощі у взаєморозумінні. Проте для тих учениць, які зуміли «пробитися» крізь ці обставини й почути наставницю — вона назавжди залишилася недосяжним взірцем професійності.
Випускниця НМАУ Ольга Дорощук згадує цей період з особливим теплом:
«Я прийшла до її класу на третьому курсі й одразу відчула рідну душу. Людмила Володимирівна завжди знаходила правильні слова підтримки, коли хтось мав поганий настрій чи переживав труднощі. Вона залишалася взірцем інтелігентності та щирості».
Складним етапом для Людмили Юрченко стали й адміністративні зміни в Національній музичній академії. Після реформи у середині 2010-х років єдину Кафедру сольного співу розділили на два окремих підрозділи: Кафедру оперного та Кафедру камерного співу.
Для артистки, чиє життя понад сорок років належало великій оперній сцені з її масштабними полотнами та драматичним розмахом, такий перехід до викладання на Кафедрі камерного співу був нелегким. Це вимагало не лише зміни методичних підходів, а й певного внутрішнього прийняття нових реалій.
Проте Людмила Володимирівна, як згадують учні, була людиною виняткової делікатності. Вона намагалася обходити «гострі кути» і за жодних обставин не виносила внутрішні кафедральні конфлікти чи особисті образи на загал. Її відданість справі виявилася сильнішою за бюрократичні перипетії: вона продовжувала плекати молоді таланти, знаходячи глибину в камерному репертуарі так само самовіддано, як колись в оперних партіях.
Її метод був філігранним: «Звук має сріблитися, литися сріблом на зуби».
Учні згадують її професійну чесність: вона підбирала репертуар так, щоб голос не «затискався», а розкривався природно.
Ольга Зінченко, яка навчалася у видатної співачки під час асистентури-стажування, згадує її професійне та відповідальне ставлення у роботі з учнями:
«Для неї головне було — щоб ми співали своїм природним тембром. Вона мала унікальне чуття: якщо бачила в студентці задатки драматичного сопрано, ніколи не давала „легкого“ репертуару заради швидкого результату. Вона підбирала твори так, щоб голос розкривався правильно, без насильства над природою. Вона вчила нас відчувати кожну ноту як частину власної душі».
За її словами, співачка ніколи не обтяжувала інших своїми проблемами, намагалася обходити «гострі кути» і завжди знаходила час для студентів, навіть для іноземних груп, які її обожнювали.
Соломія Гордєєва — випускниця НМАУ 2023 року, одна з останніх учениць Людмили Юрченко, згадує свою наставницю:
«Людмила Володимирівна була не лише великою артисткою і талановитою викладачкою, а передусім надзвичайно доброю людиною. У світі, де багато викладачів будують авторитет на страху і дистанції зі студентами, вона обирала зовсім інший шлях — шлях доброти, людяності та підтримки.
Попри свій талант і професійний рівень, вона залишалася дуже простою, щирою і великодушною людиною. З нею завжди можна було поговорити — не лише про навчання чи сцену, а й про життя. Особливо пам’ятаються наші вечірні розмови — теплі, щирі, інколи дуже глибокі. У ці моменти вона була для мене не тільки викладачкою, а людиною, яка вміла слухати, розуміти й підтримувати».
За її словами, на жаль, війна внесла свої жорстокі корективи у життя багатьох людей. Звільнення з консерваторії у 2025 році для неї це стало великим ударом. Здавалося, що разом з улюбленою справою, якій вона віддала стільки років, уславлена артистка втратила частину себе і той сенс життя, який знаходила у викладанні та музиці.
«Вона була людиною неймовірної культури та інтелігентності, — згадує Соломія Гордєєва. — Навіть коли прийшло болюче звільнення з академії, вона не полишила нас. Викладання було для неї сенсом існування. Вона продовжувала ділитися знаннями до останнього, даруючи нам віру в те, що мистецтво сильніше за будь-які обставини. Для своїх студентів і для всіх, хто її знав, Людмила Володимирівна назавжди залишиться світлом».
Останній акорд: мовчазний докір
На жаль, фінальний акорд земного шляху великої співачки став справжнім випробуванням для родини: Людмила Юрченко пішла з життя 15 лютого — на наступний день після свого 83-річчя. внаслідок хвороби.
Її 87-річний чоловік Олександр, через стан здоров’я, вже не міг повною мірою усвідомити цю важку втрату, а єдина донька артистки, яка живе за кордоном не змогла приїхати на похорон…
Вельми скромне прощання на Байковому кладовищі залишило по собі гнітюче відчуття. Попрощатися з корифеєм сцени прийшло лише вузьке коло найвідданіших людей. Лауреатку найвищих державних нагород, чий голос десятиліттями був гордістю країни, відспівували просто неба — на звичайній лавці біля стін крематорію. Поодинокі квіти від рідних та колег на тлі холодного лютневого неба стали німим докором системі, якій артистка самовіддано служила все життя.
Концертмейстер Костянтин Фесенко, який роками пройшов пліч-о-пліч із нею творчий шлях, не приховує розпачу:
«Людмила Юрченко була одним з найкращих меццо-сопрано в історії нашого театру. Вона мала голос світового рівня. І те, як із нею попрощалися — скромно, майже випадково, просто неба під стіною крематорію — я довго не міг це спокійно прийняти. Тиждень не знаходив собі місця», — зізнається музикант.
Ці слова колеги звучать як гіркий підсумок: Людмила Юрченко була символом епохи, яка тримала найвищу планку мистецтва попри будь-які життєві обмеження. І хоча її голос назавжди вписаний у золотий фонд світової опери, обставини її останнього акорду — це болюче нагадування про те, як важливо берегти гідність тих, хто присвятив життя служінню національній культурі. Пам’ять про великих — це передусім іспит на нашу власну людяність та гідність.
До теми: Її талант збагатив українську культуру: пішла з життя легенда опери Людмила Юрченко.
Тетяна АСАДЧЕВА, «Вечірній Київ»