Перший «бусифікований» у підрозділі добровольців: історія медійника, Олексія Лєскова із загону безпілотних систем Б12

«Вечірній Київ» продовжує розповідати історії захисників, кожен військовий має особисті переконання і власний шлях до війська, має своє осмислення й переживання всього, що бачить і що робить на фронті.

Журналістка «Вечірнього Києва» говорила з Олексієм Лєсковим у пресцентрі Київінформ. Він — відомий оператор-постановник, сценарист, режисер, який торував шлях у кіно й брав участь у створенні важливих стрічок останніх років. Наприклад стрічка «Час Підльоту», яка мала премʼєру на кінофестивалі «Берлінале», а також був співсценаристом та оператором стрічки, що отримала нагороду «найкращий фільм» у національному конкурсі фестивалю «Молодість» «Лелеки завжди повертаються додому», оператором серіалу «Пікнік», що здобув гран-прі фестивалю «Serial killers» у Брно (Чехія), але після зустрічі з ТЦК опинився у ЗСУ.

Про його трансформацію від мирного кіно до того специфічного відео-документування, яке він робить на фронті — у інтерв’ю з людиною, «не народженою для війни», яка потрапила у підрозділ, де всі — добровольці і стала працювати на Перемогу, використовуючи довоєнний досвід.

Олексій має псевдо «Інакше» і це багато чого говорить про його особистість.

«Я НАПИСАВ ЗАПОВІТ І ПОЇХАВ…»

— Олексію, розкажіть, чим ви займались до війни та в перші воєнні роки?

— Мене звати Олексій Лєсков. У цивільному житті я оператор-постановник і художник по світлу. Працював у кіно, в документалістиці. А зараз — військовослужбовець. Солдат.

— У якому підрозділі ви служите?

— Це загін безпілотних систем Б12. Ми є частиною 12-го окремого центру спеціального призначення.

— Ви самі обрали службу?

— Ні. Мене мобілізували. Як зараз кажуть — «бусифікували».

— Як це сталося?

— Я повертався зі зйомок. Ми працювали над документальним проєктом — він почався як історія про Ірину Фаріон, але насправді був ширше — про феномен української мови, про її місце в Україні.

Після її вбивства у Львові ця історія почала розростатися. Ми документували суди, життя її доньки, всі ці процеси. І цей проєкт почав розростатися. Він уже не був просто про мову — він став про втрату, про ідентичність, про те, що робить нас українцями навіть у найтемніші часи країну в стані війни.

Очевидно, це буде фестивальне кіно. Воно вийде в світ найближчим часом.

І от після одного зі знімальних днів мене зупинили на вулиці. Дуже ввічливо. Чотири представники ТЦК й поліцейський.

Поговорили, подзвонили моєму керівнику ГО, де волонтерив на той момент… І я поїхав з ними.

— Ви не планували йти в армію?

— Я знав, що рано чи пізно це станеться. Але не було моменту, коли я міг сказати: «Все, я завершив свої цивільні справи і піду служити». Тобто і в розшуку я не був, але і бажання піти на оновлення ВЛК та оновити його в мене теж не було…

Я займався документалістикою — і мені здавалося, що це теж форма участі у війні. Наші фільми їздили по світу, розповідали історії, збирали гроші на ЗСУ.

Ми зробили фільм із режисером Віталієм Манським — «Час Підльоту», він був на Берлінале [у 2025 році]. У 2022 році разом з подругою виграли грант від Netflix на написання сценарію до повнометражного ігрового фільму ігровий фільм «Зустрічайте, освобожденіє». Я був співсценаристом, бо часто не можу лишатись виключно просто оператором — завжди втручаюся в історію.

Зараз проєкт трансформується під українські реалії та бюджет. Були інші роботи, фестивалі, нагороди. Я розумів, що тут, у цивільному житті, я приношу користь.

Але водночас — не було ілюзій, що це може тривати вічно. Так виходило, що в мене не було можливості чесним способом мати якусь «бронь» чи відстрочку.
Але й не було бажання робити це нечесним шляхом…

— Що вас найбільше стримувало?

— Мене лякала не війна — мене лякала невідомість. Я не розумів, куди потраплю і чи зможу там робити те, що вмію найкраще. Мені здається, що в ідеалі армія має використовувати попередній досвід людини максимально ефективно. Але я не був певен, що так буде.

Я ніколи не працював в державній установі і ніколи не працював на постійній роботі. Тобто все моє життя це були фріланси, доєднання до різних продакшнів, рекламних агенцій, команд знімальних творчих груп і там я щось робив.

Я знав, що наші фільми їздять по світу, репрезентують Україну, ну, і ситуацію тут, залучають європейську аудиторію, розказуючи конкретні історії, а не загально: війна, війна… Все це приносило гроші, які йшли на донати, і на потреби Збройних сил. Я думав, що так, я набагато більше приношу ефективності.

А знаючи відгуки своїх друзів і знайомих, які долучилися до Збройних сил, я розумів, що там є багато нюансів і мене лякала оця от невідомість і нерозуміння того, що я там буду робити.

«ТУТ ВІДКРИВАЮТЬСЯ ЛЮДИ ЗОВСІМ ІНАКШЕ…»

— Ви пройшли ТЦК, потім БЗВП (обов’язковий 54-денний курс підготовки мобілізованих в Україні, — ред. ВК), ви — у армії, у підрозділі, який виїздить на лінію бойового зіткнення… Де вам було найскладніше?

—Це кілька днів у ТЦК, коли й був у повній невідомості: що зі мною буде? , Не мав зв’язку… потім було непросто і на навчаннях.

Мені мої друзі, які вже проходили БЗВП й пішли служити потім, казали: «Чувак, головне пройди БЗВП!»

Вони казали, що після БЗВП служба тобі здасться набагато кращим місцем, аніж навчальний центр.

Я думав, ну, напевно, вони так говорять через те, що просто хочуть мене підтримати, а там почнеться ще більше пекло.

Всі люди, які зі мною приходили, це були також люди, які не добровільно потрапили до Збройних сил. І мотивація у всіх там на нулі або на мінусі.

— Там некомфортні умови, так?

— Абсолютно. Ми жили в лісі, ходили 10 км на полігон постріляти, поверталися назад. Ну, і це була осінь. Я спочатку думав, що якщо мене мобілізують одного дня, то краще б це б сталося б влітку, бо влітку хоч можна нормально пожити два місяці в лісі, щоб адаптуватися до подальших умов.

А це сталося 24 вересня. І я такий: «Блін, не влітку…» Ми приїжджаємо — пішов дощ, а я вдягнений максимально не по-військовому».

А вже місяця проведеного на БЗВП, коли зустрів купу світанків і заходів сонця, постійно тусив у цьому лісі, я вже думав: «От би побачити якусь висотку, якусь хрущовку, що завгодно, таке схоже на те, що що якось нагадує звичайне життя, а не лише дерева».

Потім з місяць було ще сонце і такі гарні дні, то я радів: «О, ну як класно, що не зима!»

А зиму я вже провів на напрямку бойовому…

— Згадуєте тепер те БЗВП?

— Там цікавий зріз людей. У мене було два блокноти, які я списав історіями цих людей. І от я хочу колись їх втілити потім.

У такий мок’юментарі — документально-ігровий проєкт, бе можна було б і наш навчальний центр відбудувати, і ці намети в лісі, взяти акторів-інструкторів, сержантський склад, який провів би людей через те, що ми пройшли.

А моїх побратимів грали б звичайні люди, які ще не знали б що буде відбуватись. Фактично, як з нами було.

І подивитися за оцією трансформацією людей за цей час, в тих обставинах, в яких вони знаходяться.

«МЕНІ ПОЩАСТИЛО: МЕНЕ РОЗПОДІЛИЛИ ТУДИ, ДЕ Я МАКСИМАЛЬНО КОРИСНИЙ…»

— Коли ви кажете про нереальний контраст, який відчули в людському плані, що маєте на увазі?

— Коли я потрапив в підрозділ, то дійсно відбувся нереальний контраст, тому що на БЗВП знаходився в колі «бусифікованих» людей, а тут я потрапив в коло добровольців і мотивованих людей.

— Ви стали пілотом? Це вам підходить за вашими вміннями та досвідом?

— За кілька місяців до мого приходу у підрозділ з’явилася можливість показувати їхню роботу.

Командир Б12 Єгор Соболєв, відомий за організацією Євромайдану і активної боротьби з корупцією у антикорупційному комітеті, сказав: ‘Тобі сюди — медійка. Там ти будеш максимально ефективний’. І це мене відразу зацікавило.

Логіка проста: дивитися на бекграунд людини і максимально його використовувати. У нашому підрозділі це працює.

Багато хто приходить і кардинально змінює свою сферу діяльності. Самі не знають на початку, ким будуть. Це двосторонній процес: люди відкривають у собі нові військові таланти, а командування бачить це і дає можливість ці таланти максимально їх розвивати.

За пів року я побачив, як по-іншому можна відкрити людей, коли ти з ними в бойових умовах — зовсім не так, як за кавою у Києві.

У бойових умовах командна робота показує людей зовсім по-іншому, ніж у цивільному житті.

— Яке ваше основне завдання у підрозділі?

— Я знімаю війну такою, як вона є. Моя основна задача — документування. Я знімаю роботу екіпажів БПЛА, потім монтую і роблю матеріали. Це потрібно, щоб показати, як насправді ведеться війна, а не абстрактні ‘бойові дії’.

Це також допомагає залучати ресурси для підрозділів. Б12 складається виключно з різноманітних БПЛА безпілотними засобами: розвідка, перехоплювачі, бомбери, fpv, різноманітні експериментальні проєкти у сфері БПЛА

Всі підрозділи потребують підтримки, щоб ефективно працювати. Ми показуємо лише безпечні фрагменти інформації, бо життя людей — найцінніше. За три роки у підрозділі загинуло четверо осіб.

— Це багато чи мало на кількість осіб?

 — З огляду на те, що кожне життя неймовірно цінне, звісно, це багато, але в відсотковому співвідношенні це неймовірно мало, ну можна сказати, майже унікальний показник.

І я в нього сам, чесно кажучи, спочатку не вірив, доки не не опитав купу людей і всі мені сказали одне і те саме.

Я зрозумів через те, що робота влаштована так, що дуже добре придумані ризики.

Хоча, звісно, це війна і було б брехнею сказати, що ризики «відсутні». Постійно відбувається щось небезпечне.

Але знову ж таки, тут намагаються зробити все для того, щоб врятувати життя людей і дати їм можливість зробити свою роботу максимально ефективно при цьому на балансі ефективності і безпеки. Це таке, ну, дуже велике завдання в підрозділі.

— Страшно буває часто?

—  Мені «стрьомно» поки продовжує бути. Але мої перші виїзди, коли я тільки потрапив до підрозділу і мене прикріпили до екіпажу «перехоплювачів», щоб я зрозумів, як це все взагалі виглядає…

Я тоді нічого не фільмував, просто провів півтора місяці з ними на бойових, адаптуючись, так би сказати, до тих умов. То, коли ми їхали на Запорізький напрямок за 14 км від ЛБЗ (лінії бойового зіткнення, — ред ВК), мені здавалося, що це вже кінець.

Звісно, мені досі буває страшно.

 — А який у вас графік роботи?

- Різні екіпажі мають свою специфіку роботи. Одні, наприклад, заїжджають на позиції на три доби і потім їх змінюють. Є такі, які виїжджають на конкретні завдання, роблять їх там протягом дня або певної кількості годин наносять враження і повертаються з позиції, але як правило це якісь іще більш наближені до ЛБЗ.

Якщо це мова про FPV, то там можна заїхати на п’ять діб і не вибиратися звідти. Я працював з різними екіпажами.

ВЕГЕТАРІАНСТВО НА ФРОНТІ І МЕДИТАЦІЯ У ОКОПІ

— Ваші життєві звички у армії теж трансформувались?

— Я себе, ну, по життю вважав і продовжую вважати максимально пацифістичною людиною. І, ну, я не вживаю м’яса, риби, яєць, сортую сміття, коротше, намагаюся не забруднити світ, навіть в тих умовах, насправді.

Ще коли я потрапив на БЗВП, мені командир одразу сказав: «Що ти там, не їси м’яса?» Я такий: «Ну так!» А він каже: «Та, завтра почнеш його їсти». А я кажу: «Хрін там».

Ну бо це, я вважаю, що якщо в тебе є цінності і певні переконання, якщо ти від них відмовляєшся, то нащо тобі взагалі що-небудь робити?

— А там є харчі для таких, як ви?

— Насправді це проблема певна, тому що вегетаріанців і веганів там от у нас в підрозділі, наприклад, є кілька. Наприклад, буддистів, які не їдять певну кількість продуктів і не вживають м’яса. Є люди, які там не вживають риби, хтось через здоров’я, хтось через переконання.

Звісно, це проблематично дещо. Мені допомагає організація, яка називається «Кожна тварина», яка займається тим, що вони надсилають веганські пайки, і ти можеш їм написати, де ти є і що тобі треба. Чи є в тебе можливість там розігрівати їжу, чи це мають бути сублімати, і вони присилають тобі коробочку безкоштовну з усілякими веганськими приколами.

Отак їси це на позиції, а побратими дивляться на тебе і усміхаються: «Ну, гаразд, ти ніби нормальний тип, роби, що хочеш!»

— Ви молитесь, чи у вас інші духовні практики?

— Я намагаюся по можливості хоч кілька хвилин зробити медитацію кожен ранок. Звісно, далеко не завжди для цього є можливість, але я цю практику мав іще з початку війни, і вона мене дуже рятувала.

Це заземлення, дихання, концентрація на тому, що є, тому що, звісно, тебе можуть у всьому цьому думки і тривоги, і інші «штуки» загнати…

Ну, в кінці медитації ти дякуєш тим людям, які десь з тобою медитували теж в цей час там своєму своєму вчителю, рідним, близьким.

З тих пір я потрапив в підрозділ, я повернувся до цієї практики, тому що вона мене дуже підтримує.

Навіть, якщо ти там в окопі десь прокинувся, то можеш кілька хвилин, лежачи в спальнику, подихати й після того я завжди ще дякую кожному і кожній, хто щодень ризикує своїм життям або віддає життя навіть за те, щоб я мав іще один день.

«ЦЕ ЛЮДИ, ЯКІ НА ПРИНЦИПАХ…»

— Ви у підрозділі, де всі добровольці, хейту не було, як до «бусифікованого»?

— Найбільший вплив має те, яка ти людина, з чим ти прийшов, які в тебе цінності переконання.

Мене якось запитав один побратим: «Так ти за контрактом?» Я сказав правду. А він так спокійно каже: «Ну, по-різному буває!»

Тут є такі, хто іще з АТО долучились Збройних Силах. багато хлопців і певна кількість дівчат доєдналися в 22-му році. Ну, одразу пішли на фронт. Не всі потрапили, звісно, одразу в наш підрозділ, тому що його тоді ще не було.

Він тоді був 112-м 112-ю бригадою ТРО і потім з неї відокремився в загін, яким зараз є. Вони пройшли найтяжчі часи, коли забезпечення, з тим, як тепер — не порівняти….

— Історії людей і тут продовжуєте збирати?

— Так… Якось їду Запоріжжям з побратимом. І він розповідає спокійним тоном про те, що зі взводу, з яким він прийшов, залишилось людей 30. Він має кількарічний досвід штурмовика і, біля нього падали снаряд та міна, але не розривались.

Я його запитую: «А ти чого живий?» Він жартома каже: «Ну, напевно, на мене якийсь є вищий план».

Тут кожен, коли тобі розказує свою історію, то розумієш, що ці люди — на принципах.

— Вони є справжніми героями для вас?

— Так. Я нещодавно їздив з одним побратимом, який літає на «Немезисах», на бомберах важких. І я його запитав, чому він у Збройних силах, тому що він зовсім молодий хлопець. А він каже: «Ну, я себе завжди вважав принциповою людиною». І потім настав 22-й рік, а він сам теж з Київської області.

І каже: «Коли вже, ну, до нас підбиралися безпосередньо російські війська, і мені там пропонували кудись виїжджати, то я просто подумав: «От історія дає тобі можливість випробувати твої принципи. Ким ти будеш, якщо раптом візьмеш і від них відмовишся, то які тоді це принципи?»

Він поділився своїми думками: «Якщо є добро і є типу справедливість, і є можливість за неї постояти, а якщо я не стою за справедливість, тоді виходить, що я якась неоднозначна людина, типу, тут де зручно, я принциповий, а де незручно — ні». Він каже: «Тому для мене рішення було абсолютно очевидне».

Тому для мене раніше гіпотетичні героїчні військові, або коли ми говоримо про загиблих вже героїв, візуалізуються в ці живі образи людей, які просто пішли за своїми принципами і кожен день стикаються з абсолютно нелегкими речами, і найбільше хочуть повернутися додому насправді і бути зі своїми близькими, рідними і повернутися до цивільного життя, але розуміють, що шлях до цього цивільного життя лежить лише через військову справу і те, що вони зараз зроблять.

«У МЕНІ ЖИВУТЬ ДВОЄ І ВОНИ ПОСТІЙНО СПЕРЕЧАЮТЬСЯ…»

— Ви говорите про досить страшні речі — і при цьому у вас світяться очі. Вони ніби наповнені внутрішнім світлом. Як це пояснити?

— Думаю, це світло справді є. Воно з віри. З віри в те, що я повернуся додому. Що цей дім буде. Але, мабуть, ви бачите не тільки світло. Там ще є сліди від сліз. Просто вони вже стали частиною цього ж світла.

— Що з вами відбувається всередині зараз?

— Я ніби навчився жити зі стражданням. Воно постійно поруч.
У мені зараз є дві людини. Два голоси, які не припиняють говорити один з одним.

Один каже: «Це все неможливо прийняти. Це катастрофа. Гинуть люди, ламаються долі. Світ уже ніколи не буде таким, як раніше. Це жахливо».

А інший відповідає: «Друже, подивись на це інакше. Тобі пощастило. Ти тут і зараз можеш робити те, що вмієш найкраще. І цим допомагати країні. Просто продовжуй. І дивись, куди це приведе».

— І який із них перемагає?

— Жоден. Вони постійно в конфлікті.
Один не може прийняти біль — весь цей масштаб людського страждання. Я, як митець, не можу пройти повз. Мене зачіпає все: і великі процеси, і конкретні історії людей.

А інший голос — більш прагматичний. Він каже: «Зосередься на сьогодні. Роби свою справу. Саме в цьому і є відповідь».

— Шукаєте точку опори внутрішню, перебуваючи в місцях, де є смерть?

— Ніж розглядати варіанти смерті, варто знаходити приводи для життя.
А вони, напевно, лежать в тому, що люди насправді, в армії важливі.

Ну, абсолютно різні види професій. Тому що немає такого, що якби всі стали штурмовиками, то війна б закінчилася б завтра, або якби там всі ну там всі літали, чи, всі в окопах сиділи, то війна б радикально змінилася.

Це все абсолютно величезний живий організм, в якому, якщо ти забираєш один якийсь елемент, то все сиплеться і починаються безповоротні процеси.

І це цікаво, що всі між собою об’єднані, і люди можуть знайти собі різні місця у армії, щоб робити все для того, аби повернутись у майбутньому туди, додому. Це і є мій привід для життя зараз.

Читайте також:

• «„Подорож ветеранів додому»: документальний фільм видатних американських психолога та режисера покажуть в Колонній залі КМДА».

Ольга СКОТНІКОВА, фото — Анна БІЛОУС, «Вечірній Київ»