Музей іграшки у Києві: скарби дитинства та їхня хранителька Тетяна Пржегодська. ФОТО

«Хранителька іграшок? Так! Мабуть, мене так можна назвати», — сміється Тетяна Олександрівна Пржегодська. Понад 60 років вона працює в Державному музеї іграшки (офіційна назва з 2005 року), який протягом свого існування кілька разів змінював назву, але завжди залишався місцем, де систематизували й зберігали іграшки, виготовлені українськими заводами та фабриками, а також дарунки від благодійників.

Музей має найбільшу в Україні й без перебільшення унікальну колекцію, що налічує понад 26 тисяч одиниць фонду. Саме цим фондом опікується Тетяна Пржегодська, посада якої має назву «головний зберігач фондів». Розповідаючи про своє життя — вона розповідає про музей.

Сьогодні музей іграшки — це дві повноцінні експозиційні зали, а також невелика кімната та коридор, де теж розміщені вітрини. У головній залі представлено «еволюцію» іграшкової промисловості — від унікальних експонатів XIX століття до фабричних виробів початку 1990-х. Ще дві зали призначені для змінних виставок, але вони надто маленькі, щоб показати навіть десяту частину того багатства, що зберігається у фондах.

«Ми могли б нашими експонатами обставити значно більше приміщення, але маємо те, що маємо», — розповідає Хранителька іграшок і запрошує до сховища, де зберігаються фонди.

З екскурсією трохи не пощастило — потрапили під час вимкнення світла.

З ПЕДАГОГІЧНОГО ІНСТИТУТУ НА ВИСТАВКУ ІГРАШОК

Тетяна Пржегодська закінчила Київський педагогічний інститут (нині університет імені Драгоманова) у 1962 році. У той час помер її батько, мама й бабуся були пенсіонерками, тож дівчина замість розподілу, який отримували всі випускники, отримала «вільний диплом». Їй дозволили залишитися у Києві, але роботу вона мала знайти сама.

За спеціальністю вона була методистом дошкільних навчальних закладів. Тоді дитячі садки у Києві вже були укомплектовані керівним складом, і ніхто не хотів брати дівчину «зі сторони». Хто знає, як би склалася її доля, якби не давня знайома сім’ї — художниця-лялькарка Софія Митрофанівна Зима. Вона запросила Тетяну на роботу до установи, що мала назву Постійно діюча виставка іграшок при Міністерстві освіти.

«У 1936 році в СРСР створили постійні виставки іграшок в Узбекистані, Грузії та Україні. Вони мали збирати зразки, рекомендовані до масового виробництва, адже до того часу іграшок виробляли мало, а дошкільних закладів відкривалося дедалі більше. У тридцяті роки, коли жінки масово йшли працювати, виникла гостра потреба забезпечити дітей у садках ігровим матеріалом. Саме тоді формувалася педагогічна наука, яка визначила, що іграшка має бути навчальною.

Комітет з іграшок при Міносвіти, що був об’єднаний з виставкою, фактично контролював весь процес — від відбору іграшок до їх промоції. Співробітники не лише демонстрували нові зразки, а й проводили лекції, організовували ігротеки, поширюючи офіційно схвалені моделі. У таку установу мене запросили, і мені було дуже цікаво», — пояснює Тетяна Пржегодська.

У 1960-х роках Постійно діюча виставка у Києві займала всього дві кімнати в будівлі Міністерства на вулиці Карла Маркса, 13 (нині — Городецького). Міністерству самому було тісно, тож вирішили «відселити» виставку. Нове місце знайшли у приміщення Республіканської станції юних техніків на Печерську, сьогодні це Кловський узвіз, 8.

Тетяна прийшла працювати саме в той час, коли мало відбутися «велике переселення». Працівниці поважного віку з теплом сприйняли молоду дівчину, яка допомагала пакувати експонати, домовлятися з різними відомствами про транспорт для переїзду.

З КІЛЬКОХ КІМНАТ ДО СТАТУСУ МУЗЕЯ

Спочатку під виставку передали одну залу та кабінет, аж поки зайняли все крило на першому поверсі, де нині розміщений Музей. Це розширення відбувалося на очах Тетяни й часто з її ініціативи.

«Ми організовували виставки, проводили навчання та консультації для виробників, екскурсії для дітей. Наша установа була потужним центром для дітей і про дітей. Проте у багатьох співробітників була мрія створити Музей. Особливо часто про це наголошувала директор Гаєвська Софія Миколаївна.

Мрія здійснилася у 2005 році, коли ідею створення музею підтримав тодішній Міністр освіти Василь Кремінь. Доленосним для музею стало засідання Кабінету міністрів, на якому коротка, але переконлива промова Василя Григоровича про необхідність збереження унікальної колекції та історії української іграшки для українських дітей забезпечила одностайне «за» щодо прийняття Розпорядження про створення музею.

А спочатку сама ідея створення музею викликала здивовані, дещо саркастичні посмішки: музей іграшок?

Велику роль відіграла Людмила Валентинівна Гладун, яка спочатку була завідувачкою відділу, а згодом стала першою директоркою Музею іграшки. Вона взяла на себе основний тягар документальної роботи, а я допомагала чим могла», — пригадує жінка й підкреслює, що за весь час її роботи було багато різних змін, проте колектив завжди залишався дружнім.

«Мені 86, і я питаю дівчат: може, я для вас уже тягар? Але не відпускають. Кожен важливий. За нашими скарбами зараз фактично доглядають дві людини. Проте цього дуже мало, зважаючи на масштаби колекції».

СКАРБИ СХОВИЩА

Сховище — це кілька кімнат у підвалі з низькими стелями, заставленими шафами й стелажами, що утворюють химерні ходи. Там Хранителька проводить більшість часу.

«У нас є ляльки, побутова техніка, м’яконабивна іграшка, поліграфічні ігри, театральна іграшка, народна іграшка, спортивно-моторна іграшка, іграшка для раннього віку, дидактична іграшка — це різні розділи, які у свою чергу діляться на підрозділи — їх 15», — розповідає жінка й показує сховище.

В одній із кімнат розміщені металеві стелажі з «паспортами» іграшок. Усі речі, що є в колекції музею, мають опис у каталогах.

КОЛИ ОЖИВАЮТЬ ІГРАШКИ

«З цією колекцією пов’язано багато різних курйозів. Так, десь у 60-х у нас у гостях були музейники з Чехословаччини, привезли нам у подарунок кілька експонатів, а серед них була доволі велика піраміда, загорнута у сріблясту фольгу. Якийсь час вона стояла у вітрині, аж поки під час перестановки не впала й не розбилася. Виявилося, що це був шоколадний конус вагою кілька кілограмів. І хоча він простояв рік чи навіть два, шоколад не зіпсувався й був надзвичайно смачним», — розповідає вона.

Або ще один кумедний випадок. Якось Тетяна Олександрівна запрацювалася до пізнього вечора, сама, втомлена… аж раптом почула механічний голос: «А я тебе бачу!». Звуки повторювалися… Жінка спочатку злякалася, бо з полиць дивилися десятки різних ляльок і м’яких іграшок. Потім, заінтригована, пішла на голос. Виявилося, що це озвалася нова іграшка у вигляді собачки. У нього «замкнуло» батарейку…

Тоді жінка пригадала розповідь співробітниці, яка працювала доглядачкою фондів виставки під час Другої світової війни. Під час бомбардувань будівля ходила ходуном, і механічні іграшки — зайці, ведмеді, акробати — починали рухатися, бо спрацьовував залишковий натяг пружин. Це було надзвичайно моторошне видовище.

РОБОТА ПІД ЧАС ВЕЛИКОЇ ВІЙНИ

Тетяна Олександрівна й уявити не могла, що їй на схилі літ доведеться пережити щось схоже — хвилюватися за збереження справи свого життя. У перші дні повномасштабного нападу росії вона й кілька працівниць примчали до Музею, аби сховати цінні експонати, перенести їх із вітрин у підвал. Весна й частково літо 2022 року були важкими, Музей не приймав відвідувачів.

А потім з ініціативи нинішньої директорки музею Юлії Кобас відновили виставки, на які ринули люди. Великим успіхом користувалися різні тематичні експозиції, що влаштовують у виставковій залі. Саме там є можливість показати не лише власні скарби, а й робити колаборації.

СЕКРЕТИ ВИРОБНИЦТВА

«Наша цінність у тому, що ми зберігаємо саме зразки-еталони. Іграшки, якими вони мали бути. А за часів СРСР у магазинах часто продавали вироби, що дуже відрізнялися від цих зразків — через порушені технології виробництва й планову економіку, у якій постійно бракувало тих чи інших товарів», — пригадує Тетяна Олександрівна.

Так, наприклад, у виробників зношувалася прес-форма, з якої відливали іграшки. І в ляльок через це змінювалися риси обличчя, пальці на руках, сам тулуб. Заводи й фабрики виготовляли великотиражні партії тканин чи штучного хутра для ляльок. Тому, наприклад, усі ляльки, навіть якщо вони були різних видів, мали одяг з однакової тканини, а м’які іграшки — однакове хутро, пластмасові — один колір фарби, тієї, що була в наявності. Через це у магазинах у дитячих відділах виникало враження, що всі іграшки однакові. Але й їх часто не вистачало.

Тому на початку 1970-х років комусь із керівництва держави прийшла «геніальна» ідея, як вирішити проблему дефіциту — зобов’язати всі підприємства, які тільки існували, виробляти товари народного споживання, зокрема й іграшки.

Тетяна Олександрівна аж сміялася, коли розповідала про конфузи, які виникли через це. Наприклад, десь на початку 1970-х виробників запросили до Торгової палати на виставку іграшок (їх представники СРСР привезли із Західної Європи, на авторське право в Союзі тоді ніхто не зважав), і запропонували обрати собі по одному-двох зразках, які вони могли б виготовляти додатково до своєї основної продукції.

Один керівник залізобетонного комбінату з Донеччини пригледів собі пластикову сумку з червоним хрестом. Подумав, що її легко буде відливати, і «записав» собі. Яким же було його здивування, коли виявилося, що це «сумка лікаря», яка відкривалася й мала наповнення: іграшкові стетоскоп, шприц, грілку, бинт…

Але відмовитися від цього вибору вже не було змоги. Тоді директор комбінату кілька разів приходив на консультації до фахівців виставки, спілкувався з технологами. Зрештою підприємство придбало спеціальну лінію й створило невеликий цех для випуску цих сумок лікаря. І багато років ця іграшка була мрією для дівчаток та хлопчиків.

До речі, зобов’язання виробляти іграшки отримали навіть засекречені військові заводи. Так на виставку регулярно надходили добротні військові машинки та танки з Харкова, відправником яких зазначали просто «поштова скринька № 65», а це був завод «Хартрон». А от Київський авіаційний завод почав випускати дуже якісні металеві конструктори. У технічних підприємств були власні конструкторські бюро, тому їхні механічні іграшки були цікавими й цінувалися.

ЯК ПОКАЗАТИ ЕКСПОНАТИ, КОЛИ НЕМАЄ ПЛОЩІ

«У нас чимало конструкторів, різних механічних забавок. Наприклад, Київського експериментально-механічного заводу іграшок ім. М. Ф. Ватутіна. Мабуть, є ті, хто пригадає заводну Дюймовочку у квітці, Зайця-барабанщика, фігурки звірят, що грали на різних інструментах. У свій час це були дуже бажані подарунки, дефіцитні, бо потужностей виробництва не вистачало, щоб забезпечити всі магазини країни.

Зараз нам бракує приміщень для демонстрації цих скарбів. Тож шукаємо різні способи. Наприклад, підготували книгу «Іграшки Київського експериментально-механічного заводу ім. М. Ф. Ватутіна. Колекція Державного музею іграшки. м. Київ», а минулого року показували 36 наших іграшок у Державному політехнічному музеї КПІ», — продовжує Тетяна Олександрівна.

Вона показує кілька шаф, заповнених лише ялинковими іграшками — це справжній скарб. Багато киян, мабуть, пам’ятають надзвичайну виставку у Музеї історії Києва, присвячену Новому року. Так от — чимало ексклюзивних експонатів там були саме з Музею іграшки. Та й власні новорічні експозиції мають незмінний успіх і ніколи не повторюються.

«Або ще одна наша гордість — авторські зразки іграшок нашого славетного скульптора Юрія Рубана, знаного багатьом киянам за скульптурами Зубра та Левів біля входу до Київського зоопарку. У нього був свій неповторний авторський стиль анімалістичних фігур. Його м’яконабивні макети іграшок у нас зберігаються у коробках, а так би хотілося, щоб вони мали більше місця у вітринах», — продовжує Тетяна Олександрівна.

КОЛИ ОСОБИСТИЙ СПАДОК СТАЄ СПІЛЬНИМ НАДБАННЯМ

Упродовж багатьох років, що жінка працює у Музеї, їхня колекція часто поповнювалася завдяки Тетяні Олександрівні. Так, друзі її сім’ї подарували набір старовинного дрезденського картонажу — ці ялинкові прикраси мають велику цінність серед колекціонерів. Вона була свідком, як родина Богомольців передавала свої родинні скарби до колекції.

На жаль, музей не має коштів на те, аби купувати експонати у людей чи колекціонерів. Тому лише завдяки добрим людям і меценатам з’являються нові надходження: залізниці, лялькові будиночки, цілі колекції ляльок, що мають неабияку цінність.

— Тетяно Олександрівно, за весь час, що ви працюєте у цьому приміщенні, з цією колекцією, чи не було у вас бажання змінити роботу? — запитую.

— Усе своє життя я навчаюся. Коли прийшла молодою дівчиною, то довелося самостійно читати багато літератури з різних галузей — педагогіка, промисловість, мистецтво. Спілкуватися з різними цікавими людьми. І в якийсь момент це стало справою мого життя, улюбленою справою», — наголошує Тетяна Пржегодська.

Читайте також:

Папір як головний герой: у Державному музеї іграшки презентували новорічну виставку

Наталка МАРКІВ, фото Олексій САМСОНОВ, «Вечірній Київ»