«Білі янголи» української поліції: хто і як рятує цивільних від страхіть війни

За інформацією, наданою Департаментом превентивної діяльності Національної поліції України, нині в Україні працюють 24 евакуаційні поліцейські групи під умовною назвою «Білі янголи».

Ці групи виконують завдання з евакуації цивільного населення з районів ведення бойових дій до медичних закладів чи безпечних місць, надають першу домедичну допомогу та доставляють гуманітарну допомогу на окремих територіях Дніпропетровської, Донецької, Запорізької, Луганської, Сумської, Харківської та Херсонської областей, які постійно перебувають під обстрілами.

За період своєї діяльності групи поліції України «Білі янголи» евакуювали 32 тисячі осіб, з них 9 тисяч дітей. Надали першу медичну допомогу понад 700 особам, транспортували до медустанов 750 людей, доставили 1,2 тонни медикаментів, майже 756,5 тонни продуктів харчування, понад 79,5 тисяч літрів питної води та понад 462 тонни інших предметів першої необхідності.

«Вечірній Київ» розпитав начальницю сектору моніторингу Охтирського районного відділу поліції Головного управління Національної поліції в Сумській області Альону Ставицьку, яка за понад 1,5 року зі своєю командою здійснила 1430 евакуаційних виїздів по небезпечним районам Сумщини. Пані Альона розповіла про свою роботу в інтерв’ю.

На фото, наданих Альоною Ставицькою, епізоди роботи «Білих янголів» Сумщини: процес евакуації, діти, врятовані від війни, глибока людська вдячність поліцейським за допомогу.

— За той час, що працюю на евакуації, ситуація дуже змінилася. Коли починала у 2024-му році, не було такої кількості дронів, мін-«ждунів» … Тоді більше прилітали бомби, десь ракети. А зараз ти, коли їдеш на евакуацію, то треба ретельно все прорахувати, вибрати час, погоду, узгодити деякі питання з військовими, щоб розуміти, де, що і як робити. Раніше можна було більш-менш спокійно сісти й їхати забирати людей. А нині чим далі, тим це стає небезпечніше й небезпечніше, — говорить пані Альона.

— Скажіть, будь ласка, що для вас найважче в роботі?

— Наша група складається з чотирьох чоловіків, і я одна жінка. Працюємо по всьому Сумському напрямку. Тобто, евакуюємо людей з будь-якої небезпечної точки.

Для мене найважче — це коли потрібно їхати забрати тіло людини, яка просто цинічно вбита російськими військовими. І, особисто для мене, це є найтяжчим. Тоді пропадає сон, мені важко на це дивитися. За період моєї роботи довелося вивезти до 30 тіл загиблих людей.

— Які випадки найбільше вам запам’яталися?

— Ви знаєте, кожна евакуація по різному важка, болюча й потребує індивідуальної організації в рамках безпекової ситуації, що існує на визначений момент.

Запам’яталася евакуація з Ворожби, коли ми забирали немовлятко, якому було лише 6 днів від народження. Це було психологічно боляче забирати цю малесеньку лялечку з рідного дому. Але треба було її убезпечити.

А технічно найскладнішою стала евакуація тіла загиблої — вбитої росіянами людини. Це сталося у Великописарівській селищній громаді Охтирського району. Планування даної операції тривало майже два з половиною тижні тому, що ми не могли його забрати отак просто: тіло знаходилося на польовій дорозі, яка вся замінована. І дістатися туди практично неможливо через безпекову ситуацію: постійно все вороже літало над головою й розмінувати тіло ми не могли.

Родичі дзвонять, плачуть, бо ніхто туди крім нас не поїде, не забере, а це не так легко і просто зробити.

Ми розуміли, що людину хочуть поховати за всіма звичаями. Тому ми позварювали спеціальні «кошки», які з дрона скидували до тіла. До цих «кошок» були прив’язані мотузки. Ці мотузки довелося викидувати на асфальтне дорожнє покриття в тому місці, де не було мін. І за ці мотузки смикали, щоб витягти тіло.

Ми підібрали час, погоду, їхали туди рано вранці. Слава Богу, нам вдалося того чоловіка забрати. Але ця евакуація була найважча, бо планувалася дуже-дуже довго. Хоча ми завжди стараємося швидко йти на зустріч людям, на допомогу.

— Скажіть, будь ласка, а чи потрапляли ви під ворожий обстріл, і як дієте в таких випадках?

— Потрапляли. Особисто мені, задається, попадало чомусь найбільше.

У 2024-му році, 4 жовтня, була евакуація людей з Білопільської громади, з села Павлівка. Ми їхали туди по сім’ю і був скид з ворожого дрона по нашому автомобілю. Від того отримала струс мозку, акубаротравму. Я два тижні лежала в лікарні, потім відновилася й одразу вийшла на роботу.

А 31 січня 2026 року ми виконували заявку щодо евакуації поранених людей з Великописарівської селищної громади й виїхали туди забирати поранених. Там чоловік був тяжкопоранений у ногу, лежачий. У той час, коли я його затягувала в автомобіль, стався повторний приліт снаряду біля нас. Від ударної хвилі закрилася частина задньої броньованої двері нашого авто. І від її удару мені відірвало палець на лівій руці.

Пам’ятаю ту дорогу в глибокому снігу й свої переживання, щоб наш автомобіль зміг розвернутися й швидесенько доставити в лікарню поранених — спасти людині ногу, аби не довелося ампутувати, а мені пришити назад палець, щоб він прижився.

Дякувати Богу, доїхали таки до лікарні в Охтирці, там вже чекали медики, і мені під загальним наркозом пришили палець. Лікарі обіцяють, що він приживеться.

— У вас на евакуаційній машині є антидроновий радар?

— Ну, в нас є ручні радари — «гувери», «чуйка». Однак, якщо дорон летітиме на оптоволокні, то нічого радари не покажуть.

— Вам доводилося відстрілюватись від дронів?

— Була така ситуація. Якось поїхали до Кекінської громади евакуювати людину. Я зайшла у під’їзд забирати його речі. Бачу, що летить дрон: відкрили по ньому вогонь.

На всі евакуації ми виїжджаємо у повній захисній амуніції й з помповою антидроновою рушницею.

— Кого першим вивозять з населеного пункту й чи багато громадян відмовляються від евакуації?

— Якщо у селі є діти, то їх вивозимо в першу чергу, а потім всіх у кого є бажання. Якщо люди, частіше за все похилого віку, відмовляються виїжджати, то силоміць їх не можемо посадити в автомобіль. Таких досить багато: старенькі до останнього не хочуть залишати свої домівки, своє господарство, своїх тварин — корів, кіз, курей, гусей, свиней… Світла немає, газу немає, але вони все одно сидять. А коли прилітає по їх хаті чи поруч, то кидають все і виїжджають.

Щодо дітей. На територіях, де ми нині працюємо, дітей вже немає, залишилися тільки дорослі й люди похилого віку У 2024-му році, коли багато дітей знаходилося на прифронтових локаціях, то я брала з собою на евакуацію цукерки — малечі це дуже подобалося.

Траплялося, що ми людей вивозили двічі: десь не сподобалося жити на новому місці, повернулися, а потім прилетіло, хату знесло. От вони й телефонують, плачуть: допоможіть, будь ласка, вивезіть нас! То їхали, забирали.

Ми в основному вивозимо людей в спеціальний шелтер для переселенців в безпечне місце. Там працюють всі необхідні служби: допомагають відновити документи, якщо людина їх втратила, тут також знаходяться представники громад, які надають людині довідки. Якщо людині немає де жити, вона залишається у шелтері. Для евакуйованих є все необхідне: душ, їжа та медицина.

Є також люди, яких відвозимо відразу до родичів, або до будинку, який вони знайшли заздалегідь для проживання. Але тільки в межах Сумської області, адже не маємо права залишати територію гарнізону.

Якщо евакуйованим треба їхати далі, то цим займаються інші організації.

— А скажіть, окрім того, що ви вивозите людей, коли їдете кудись, то везете харчі, медикаменти?

— Так. Бувало, роздавали медикаменти і харчі. А зараз вже останнім часом тільки медикаменти, бо в точках, де небезпечно, довго знаходитися не можна.

Тобто ми швидко спланувалися, організували, де людину забрати, і вона вже повинна бути на місці в той час, який я скажу. Ми швидко закидаємо її речі, саджаємо в машину й бігом звідти виїжджаємо.

— Скажіть, будь ласка, вам доводилося евакуювати домашніх тварин?

— Доводилося, і багато. Ми один раз вивозили в нашому автомобілі з Могриці, це Юнаківська громада, 13 кіз. І одного разу було, ми вивозили зі старої Вертиці, Білопільська громада, 12 великих собак, в основному вівчарок. І гусей вивозили, кролів, курей, малих гусенят у мішках… Тільки не вивозили корів, бо великі дуже й не влізуть в автомобіль.

— Скажіть, будь ласка, ви маєте якийсь оберіг?

— Маю. У мене є оберіг в кармані, я завжди його ношу, в мене це ангелочок маленький, і молитва. Це завжди зі мною і моєю командою. Коли ми виїжджаємо на евакуацію, то читаємо «Отче Наш», хрестимося й їдемо.

А ще перед тим як їхати на евакуацію, маємо випити чашку кави, й «на харизмі» рушити вперед.

— Бувало таке, що передчуття рятувало ваше життя?

— Траплялися такі випадки, що в авто щось поламалося, а потім дізнаємося: там, де ми мали бути стався приліт. Буває таке, — резюмує пані Олена.

Читайте також: «Чотирилапі поліцейські охороняють Київ від злочинців: хто і як працює у Кінологічному центрі».

Катерина НОВОСВІТНЯ, «Вечірній Київ»