Як мистецтво стає інструментом спротиву під час війни — круглий стіл у Києві. ФОТО
Війна досить сильно впливає на мистецтво, зокрема якщо вона триває вже понад 12 років. Мистецтво закарбовує минуле, фіксує сьогодення та формує національну пам’ять майбутнього.
Національна спілка художників України спільно з Факультетом образотворчого мистецтва та дизайну Київського столичного університету імені Бориса Грінченка провели захід присвячений до 4-х роковин російського повномасштабного вторгнення в Україну.
Організатори оформили простір роботами Романа Шости у стилі військової айдентики, графіки та плакатів. Завдяки цьому, їм вдалося створити цікаву візуальну картинку, занурюючи учасників у контекст обговорення.
7-е фото (зліва направо): 1. Роман Шостя. Картина «Tour de moscow» велосипедистка. Принт розроблений для бренду одягу Peklo Toys. 2015. 2. Роман Шостя. Картина «Family Tunes» Skeleton rock. Принт розроблений для бренду одягу Peklo Toys. 2016.
З вітальним словом захід розпочав Заслужений діяч мистецтв України Остап Вікторович Ковальчук.
Перша тема дискусії торкнулася того, як правильно доносити правду та які існують межі художніх образів з історичним свідченням.
«Усі війни завершуються, навіть Столітня війна одного разу завершилась. А нам, митцям, мистецьким критикам, це важливо знати з тієї точки зору, щоби правильно і чесно розповісти тим поколінням, які прийдуть після нас», — зазначив Олексій Роготченко, доктор мистецтвознавства, професор.
«Як би критично я не ставився до Довженка, він сказав одну дуже важливу фразу, звертаючись до фронтових журналістів і фотографів: „Фотографуйте і фіксуйте все, навіть смерть, для того, щоб не можна було збрехати пізніше, для того, щоб це можна було показати як ратний подвиг“. І це надзвичайно важливо сьогодні», — підсумував Олексій Роготченко.
Український художник та автор креативних армійських патчів Роман Шостя далі розповів про важливість військової айдентики. Він торкнувся важливого аспекту, як щодо війни, так і національної ідентичності.
«Це не просто історія моїх графічних експериментів — це історія спілкування, яка в багатьох випадках має неабияку глибину. З початком повномасштабного вторгнення руки самі взялися за папір — так з’явився „Симаргл“, моя рефлексія на те, що відбувалося.», — поділився Роман Шостя.
«Створюючи символіку для армії, я розумію: бійцям потрібен образ, який надихає. Коли вони відчувають цей символ на своєму плечі, він має додавати мужності. Тому кожен знак я намагаюся зробити не просто естетичним, а таким, що „заряджає“ чоловіків. І ми можемо цим займатися», — наголосив Роман.
Доктор історичних наук Віктор Карпов доповнив тему про традицію військової символіки.
«Існує військове правило: поки є бойовий прапор — існує військова частина та існує армія. Ми знайшли цей „прапор“, символічно відродивши айдентику періоду Української революції 1917–1921 років. Напередодні повномасштабного вторгнення Головнокомандувач ЗСУ генерал Залужний видав наказ про сучасну військову символіку. І символічно, що цей наказ відтворює дизайн та нагороди українського війська саме початку XX століття. Це і є та сама історична тяглість. Усе, що ми робимо сьогодні, спрямоване у майбутнє. Ми будемо жити й творити вільне українське життя», — сказав Віктор Карпов.
Генеральний директор Київського театрального центру, заслужений діяч мистецтв Ігор Хлібосолов згадав свій досвід під час Помаранчевої революції, коли саме митці та культурні діячі, розпочали великий рух.
«Можу сказати з усією відповідальністю: сьогодні ми цілком слушно наголосили на важливості культурно-мистецького фронту. Саме митці стали тим базисом і каталізатором великого руху за створення ідентичності українського народу. Я був безпосереднім свідком цього процесу і бачив це на власні очі. Сьогодні я хочу запевнити: ми тримаємося», — наголосив Ігор Хлібосолов.
Дискусії під час круглого столу підкреслюють невід’ємність мистецтва з війною. Завдяки цьому поєднанню, можна не тільки піднімати дух, а й зберігати ідентичність. Власну, українську ідентичність.
Читайте також:
Motifs Сергія Животкова: у Києві презентують живопис тиші та пам’яті
Владислав МОШКІВСЬКИЙ, «Вечірній Київ»