Срібний призер Олімпіади Жан Беленюк: Судді винесли таке рішення через мою помилку
Постійні тренування, змагання, збори забирають у відомого борця греко-римського стилю чимало часу. Втім, коли журналістам вдається впіймати спортсмена у вільну хвилину, розмова видається напрочуд змістовна та цікава. Не стала виключенням і наша зустріч з уславленим киянином.
- Жане, після Олімпіади пройшло майже півроку. За цей час ви встигли оцінити все, що відбулося в Ріо…
- Правду кажучи, я вдячний долі йБогу за те, що зумів дійти до фіналу. Так, спочатку десь було відчуття розчарування, але воно пройшло досить швидко. Зрештою, в житті є речі важливіші. Подивіться, скільки спортсменів отримували під час тренувань або змагань важкі травми, які згодом приковували їх до інвалідного крісла. Ось це - горе, біда. Думаю, у мене ще буде одна спроба - через чотири роки на Олімпіаді у Токіо.
- То ви вже готуєтесь до наступної Олімпіади?
- Звичайно. Підготовка до наступних Ігор розпочинається на наступний день після завершення попередньої. Це безперервний процес…
- У фіналі ви зустрічалися з росіянином. Це був принциповий поєдинок?
- Для мене немає різниці, з якої країни мій суперник. Суперник – це своєрідна стіна, яка перегороджує тобі шлях до нагороди. Яка різниця, з чого вона зроблена? Ти просто повинен її здолати – от і все.
- Що було найважче для вас у фінальному поєдинку?
- Мабуть, налаштуватися психологічно. Як би від мене не очікували «золота», мабуть, було б легше. А коли ти розумієш, що за тебе вболівають мільйони співвітчизників і вони очікують перемоги… Загалом, складно витримати такий тягар.
- Багато хто говорив про упереджене суддівство…
- Яким би суддівство не було, я помилився і дав привід для того, щоб судді винесли саме таке рішення. Це моя провина і я дуже засмучений цим, але після бійки кулаками не розмахують. Потрібно готуватися до наступного олімпійського циклу, щоб довести, що я заслуговую золотої медалі… Хоча, суддівство на Іграх у Ріо – це окрема тема. Наприклад, сербський спортсмен боровся з вірменином. З серба взяли і на «рівному місці» зробили чемпіона Олімпійських ігор. Спорт стає заполітизованим. Припустимо, США перебігали перший раз естафету 4х100 однією командою, бо бразилійка штовхнула американку. Таке було вперше у світовій історії… Спорт повинен бути поза політикою.
- В дитинстві ви могли собі уявити, що одного разу станете срібним призером Олімпійських ігор?
- Ні, я міг уявити, що одного разу стану золотим призером Олімпійських ігор! Щоправда, на початку я взагалі сумнівався чи затримаюсь у боротьбі. Принаймні, коли вперше прийшов на тренування про Олімпіаду точно не думав. Спочатку для мене це був просто черговий гурток. Просто до цього всі секції у мене проходили таким собі «транзитом»: одне-два тренування, я розумів, що це не для мене, і йшов. Було і карате, і футбол, і ще багато чого... А боротьба зачепила мене, тож затримався, як бачимо. До речі, на перших порах все важко вдавалося. Начебто і виходило, але тільки на тренуваннях, а на змаганнях займав треті місця або взагалі залишався без призів. Однак, тут хотів би згадати свого першого тренера Віталія Киселицю, який завжди вірив в мене і підтримував. Він допомагав мені сприймати поразки як належне. Програєш? Значить, потрібно більше тренуватися. Так поступово в мене зявився постійний результат.
- Як зараз «почувається» боротьба в Україні?
- Як це не прикро, але через покоління ми вже не будемо бачити хороших борців. Це пов’язано з тим, що закриваються дитячо-юнацькі школи і все перекладається на рейки заробляння грошей. Деякі батьки просто не зможуть оплачувати секції. З таким підходом греко-римська боротьба незабаром відчує серйозну кадрову кризу. Коли я займався, з мене ніхто не брав ані копійки, і я не мав особливих проблем з поїздками на змагання. Спортом потрібно займатися - будувати об’єкти, відкривати зали. А в нас все або руйнується, або закривається.
- Прийнято вважати, що у спортсменів високого рівня не було класичного дитинства і юності, адже вони віддають багато часу на тренування.
- Я з цим не погоджуся. Точніше, це твердження не про мене (посміхається). У мене було прекрасне дитинство та юність. Знаєте, можливо, не всі повірять, але в ці періоди життя я нічого не пропустив - просто поєднував з тренуваннями. У дитинстві ми з друзями зазвичай гуляли після школи. Робили те ж, що і будь-які інші діти в 90-х: каталися на гойдалках, бігали, залізати на гаражі - свята справа. А ще у дворі стояв справжній катер. Нашому сусіду хтось віддав грошовий борг катером, який необачно залишили стояти прямо у дворі. Ми його облаштували з хлопцями по повній програмі. А потім катер здали на металобрухт, і діти засмутилися… А ще пам’ятаю, як ми розплавлювали свинець. За гаражами організували міні-лабораторію, яка представляла з себе… багаття. Брали акумулятори з-під вантажних машин і плавили їх. Потім розливали свинець у формочки і отримували свинцеві пластини. Це нагадувало золоті злитки, які можна було продавати товаришам з сусіднього двору. Можете собі уявити, щоб у 2017 році діти так себе розважали?
- Чесно кажучи, ні…
- Ось і я про те ж. Я сам дітей практично не бачу у нас на подвір’ї. А якщо і бачу, то таких, які ще не вміють розмовляти, їх привозять мами у візочках. Діти шкільного віку у дворі більше не граються. Мене це дивує - ми ж у дворі буквально пропадали, нас батькам неможливо було загнати до квартири…
- Ви мешкаєте на Виноградарі, чи можна сказати, що це ваше улюблене місце в Києві?
- Звичайно ж, це не найкращий район в Києві, але поки на даний момент вибирати не доводиться. Мені пощастило, що свого часу я потрапив до Віталія Киселиці та почав займатися боротьбою. Завдяки цьому я не пішов по слизькій дорозі, і зумів дечого досягти в житті. Ті ж знайомі з мого дитинства, кого виховували вулиці Виноградаря, на жаль, не мають ніякої зараз перспективи. Все їхнє життя обертається навколо курива, пляшки або голки. І вирватися їм з цього порочного кола вкрай складно…
Я люблю Київ вцілому, він завжди у моєму серці. Дуже люблю прогулятися Оболонською або ж Подільською набережною. Коли повертаюся додому ввечері після тренування і проїжджаю міст Патона, кожен раз захоплююся, наприклад, красивими куполами Успенського собору, відмінно виглядає підсвічена Батьківщина-мати.
- Ви зараз активно ведете свої сторінки у соціальних мережах. Найпопулярнішою темою, як і у кожного чоловіка, у вас є їжа. Гарно готуєте?
- О, це болюче питання! Не для мене, звичайно, для інших. Відверто кажучи, у мене є певні проблеми з приготуванням їжі. Можу приготувати тільки якісь примітивні страви, але це все через те, що я не примхливий в їжі і таке меню мене цілком влаштовує. До речі, приготувати все, що завгодно, можна за допомогою Інтернету. Прочитав статтю або подивився ролик - і займайся кулінарією на своє задоволення. А ще я дуже не люблю мити посуд після своїх кулінарних експериментів. Навіть посудомийну машину купив.
- Про що сьогодні мріє Жан Беленюк? (після цього запитання настала довга пауза. – Авт.)
- Про мирне небо… У мене душа болить, коли я чую у новинах про чергові смерті наших солдатів. В такі моменти завжди дуже переживаю. Молоді хлопці, яким потрібно жити, сміятись, працювати, радіти, ростити дітей… А вони воюють через примхи окремих політиканів. Усе це дуже сумно. Тому я й мрію, щоб цей сум скоріше б закінчився.
Нагадаємо, Сергій Ребров розповів, що у футболу коротка пам’ять.