У Києві відбувся вечір пам'яті воїнів-афганців [фото]

15 лютого відзначають скорботний День пам'яті воїнів-інтернаціоналістів. Відзначення цієї дати в столиці розпочалося з вечора пам’яті «Пам'ять – енергія вічності», який відбувся в гімназії № 34 «Либідь» ім. Віктора Максименка

Війна…. Вона забрала десятки тисяч молодих життів. Й продовжує збирати свою криваву данину. Тим, хто став «часткою афганської тиші», був присвячений вечір пам`яті, який відбувся у київській гімназії №34 «Либідь».

...На сцені актового залу гімназії - учасник бойових дій в Афганістані, «чорнобилець», заслужений працівник культури України, автор п’яти книг про Афганістан, полковник у відставці Володимир Павлович Красюк, голова Подільської Спілки ветеранів Афганістану Сергій Афіндуліді… На вечір завітали гості з Чернігівщини – батьківщини Віктора Миколайовича – Лариса Моцар, голова Сновського відділення Чернігівського земляцтва і Сергій Кудін, голова відділення ветеранів Другої світової війни, учасник АТО, бойових дій на території інших держав та тих, що брали участь у миротворчих операціях ООН.…. На сцені – зброя, військова форма, червоні гвоздики, запалені свічки й портрети, з яких дивляться загиблі і померлі від ран молоді хлопці, які, залишаючись вірними присязі, віддали свої життя, з честю виконавши військовий обов’язок.… В залі – матері, дружини й діти колишніх солдатів, учасники бойових в Афганістані, учні гімназії й викладачі… Навіщо цей вечір? Навіщо ці книги? Навіщо ця пам’ять?

Подібні питання протягом ось уже 28-х років задають ті чиновники, для яких головним принципом у ставленні до воїнів-афганців стала фраза: «Ми вас туди не посилали». Відповісти ж усім їм можна теж питанням: «А навіщо людині совість, честь, гідність?». І подібні вечори пам’яті, уроки справжньої мужності, приклади справжнього героїзму потрібні і необхідні для того, щоб нинішнє покоління захисників Вітчизни вміло відрізнити непоказну любов до Батьківщини від кричущого псевдопатріотизму, могло «приміряти на себе» ті принципи, які спонукали їх ровесників йти на смерть заради того, щоб живі залишилися їхні товариші. Такі вечори не проводяться задля «галочки». Тому, що найголовніше для людини – це Пам'ять.

10 років тому афганська війна забрала життя Людини з великої літери, колишнього сержанта, кавалера ордена «Червона зірка» й багатьох військових нагород, а в мирний час – викладача, доцента Київського університету будівництва та архітектури Віктора Миколайовича Максименка, якому цього року виповнилося б 53 роки.

Він зустрівся з Всесвітом на героїчній землі, в партизанському краї, на Чернігівщині, в селі Іванівка. Там кувався його характер, формувалося захоплення спортом: Віктор став кандидатом у майстри спорту зі скелелазіння і чемпіоном товариства «Буревісник». Можна було б продовжувати спортивну кар'єру, та все обірвала війна... Навесні 1983 року Віктора призвали до армії. Афганістан…

Віктор не любив згадувати про війну, але вона сама повсякчас нагадувала про себе, — співчутливо простягнутою рукою, проблемами друзів-афганців, неможливістю побачити яскраве сонечко, розгледіти усмішку гарної дівчини... Доля обійшлася з ними досить жорстоко, обірвавши багато надій, сподівань, мрій.

В горах Кандагару пройшло бойове хрещення. Молодий бравий розвідник Максименко зовсім не збирався ставати героєм, він просто виконував і наказ, при цьому ще й думаючи головою і серцем. Результат цього «думання» під час розвідки — орден Червоної Зірки. Та не довго вона самотньою красувалася на солдатському х/б, згодом до неї приєдналися інші солдатські нагороди. Але якою ціною!..

Бойові дозори мотострільців, у складі яких був Віктор Максименко, супроводжували автоколону з військовими та мирними грузами. Поблизу кишлака Нагахан, між мостом на р. Аргандаб і „Елеватором” вони були обстріляні душманами. Мінометна міна розірвалась на посту, яким командував гвардії молодший сержант Максименко. Дехто з бійців навіки залишився під пекучим афганським сонцем, дехто...

...До Віктора пам’ять повернулася лише через чотири місяці. Довгі митарства по госпіта-лях, тяжкі, найскладніші операції... Життя врятували, а от зір не вдалося. В 20 років Віктор повернувся додому повністю сліпим, інвалідом І групи.

Здавалось би, на подальшому навчанні, на кар'єрі поставлено крапку. Але не для цього хлопця. Хоча був і відчай, і розпач, та допомогли сила волі, друзі, підтримка бойових побратимів. Віктор продовжив навчання на філософському факультеті КДУ ім. Т. Шевченка. Далі — аспірантура, захист кандидатської дисертації... А з 1993 року Віктор Максименко очолював Подільську районну Спілку ветеранів Афганістану, суміщаючи це з викладацькою роботою в Київському університеті будівництва та архітектури. І з величезною громадською роботою. Віктор організовував і проводив конкурси й фестивалі, такі як конкурс дитячих малюнків "Факел пам’яті", присвячений ветеранам Великої Вітчизняної й афганської воєн, їхнім подвигам, життю, долям; Фестиваль солдатської пісні "Солдати миру проти війни"; військово-патріотичну гру «Зірниця»: батьківськими шляхами»…

Це дійсно була людина мужності і честі. Тому саме йому був присвячений цей вечір. Вечір пам`яті.

- Я не герой. Я звичайна людина зі своїми принципами, поглядами і переконаннями, - сказав колись Віктор Максименко, - Коли я втратив зір, мені довелося заново формувати цей світ всередині себе. Адже об’єктивне уявлення про себе ми можемо отримати лише за допомогою дзеркала. А я востаннє дивився в нього, коли мені було двадцять. Таким я для себе залишуся назавжди. Чому ж, називаючи війну в Афганістані «безглуздою, неправильною, нікому не потрібною», замовчують про те, що радянська армія захищала і свою країну, адже кордони цієї «гарячої точки» граничили з радянськими республіками: Таджикистаном, Узбекистаном і Туркменією. Це сусідство було не просто небезпечним для країни – це було «міною сповільненої дії». І, якби не радянські війська «там» - хто зна, чи не довелося б нам воювати «тут». Воїни-"афганці" подібні фрази сприймають однозначно - як зраду мертвих і живих, як зраду їхньої честі, гідності, мужності й подвигу.

Про це ж пише в своїх книгах колишній радник в армії ДРА, полковник Володимир Красюк. Його оповідання ґрунтуються на документах, розповідях очевидців, на побаченому й почутому особисто автором. Саме тому вони несуть ту енергію правди, яку неможливо сфальсифікувати, применшити... Серед героїв його книг і колишні учні київської школи №34 (тепер - гімназія «Либідь») - Олександр Кокотун, Юрій Зозуля, Володимир Таран, Юрій Марченко, Ігорь Маслюк і подоляни Віктор Максименко, Ярослав Горошко, Сергій Дорофей... Тому проведення вечора пам’яті саме тут, в гімназії «Либідь», має особливий сенс. У ньому відображена та сама спадкоємність поколінь, про яку так люблять говорити владні демагоги, але яку ніхто з них так і не постарався відчути, зрозуміти, допомогти.

Про це в своїх піснях і віршах згадували друзі Віктора Максименка, які теж пройшли через пекло Афганської війни. Серед них бард і композитор В’ячеслав Кукоба, автор і виконавець, двічі кавалер ордена "Червона Зірка " гвардії капітан В’ячеслав Купрієнко. Щодня, йдучи на уроки й додому, учені гімназії проходять мимо пам’ятника загиблим воїнам-афганцам, випускникам школи.

Ще в 1984 році директор цієї школи Лідія Серафимівна Страшна перша і єдина на той час в Україні ризикнула хоч якось увічнити пам’ять про своїх учнів, які загинули в Афганістані, й там, де зараз стоїть пам’ятник, педагоги разом із школярами поставили пам’ятний камінь і написали на ньому перші прізвища. За цей мужній вчинок директору школи довелося потрапити в страшенну немилість з боку партійного керівництва району й міста. Але вона не злякалась, не зламалась, відстояла свою думку.

- Всім, хто пройшов страшні лихоліття Афганістану, низький уклін і безмежна вдячність нинішнього покоління, - каже колишній директор гімназії Лідія Серафимівна, - Мені приємно бачити в цьому залі знайомі обличчя воїнів-афганців, які до нас приходять не тільки на такі урочисті свята, а й просто на зустрічі з нашими учнями, відвідати музей школи, в якому зібраний матеріал про воїнів-"афганців". Пам'ять не повинна вмерти. Пам'ять повинна жити. Історія - справа невдячна. Сьогодні історія одна, завтра її трактуватимуть по-іншому. Але ви повинні знати, що ті, хто говорить, що Афганістан - це не Іспанія, і що наших солдатів туди ніхто не посилав, то жорстокі люди. Дружба з воїнами-афганцями у нас триває дуже довго. Заходи, подібні до цього, робляться не для "галочки". А для того, щоб ми знали про те, що Афган пройшов через душу, через серце багатьох поколінь.  Я звертаюся до матерів і родичів загиблих у Афганістані. Звичайно, ніякі квіти, ніякі слова і подарунки не зможуть замінити вам синів, чоловіків та батьків, які пішли у вічність. Але пам'ять про них живе у наших серцях. Особливо про Віктора Максименка, якого ми всі дуже любили, який багато разів виступав на цій сцені, який давав мудрі поради нашим випускникам. Він був великим оптимістом, ніколи ні на що не скаржився, незважаючи на стан свого здоров'я, він піклувався лише про те, щоб всім було добре.  А ті ідеї, які пропонував нам Віктор Максименко, ми втілюємо в життя. На базі нашої школи він хотів створити центр патріотичного виховання. І ми зробили це, бо пам'ять про нього живе в наших серцях".

- Я повернувся з Афганістану 35 років тому, 15 лютого 1982 року. Мої сини тоді навчалися в цій школі. Все моє життя, все життя воїнів-інтернаціоналістів Подільського району пов’язані з цією школою. Це – наш своєрідний штаб, - каже учасник бойових дій полковник Михайло Вертушков.

Перший заступник голови Подільської райдержадміністрації Микола Дубовик у своєму виступі зазначив, що гідне виконання військового обов’язку перед Батьківщиною воїнами афганцями в горах Афганістану, їх активна життєва позиція у суспільстві є взірцем для сучасної молоді

- Сьогодні, коли лунають постріли на нашій землі, подвиг воїнів – афганців – це зразок дій для молодого покоління, урок хоробрості та відваги, еталон патріотизму та мужності. Будьте гідними імені героїв-афганців і послідовниками добрих справ, започаткованих Віктором Максименком, поспішайте робити добро, як робив все своє життя він, - звернувся до учнів Микола Григорович.

Присутні вшанували пам’ять загиблих хвилиною мовчання, біля їх портретів горіли свічки пам’яті. В залі лунали пісні та вірші про війну в Афганістані у виконанні авторів-учасників бойових дій та учнів гімназії. Земляки Віктора Максименка з Чернігівщини подарували навчальному закладу книги та тематичні посібники.

Захід закінчився покладанням квітів до меморіальної дошки Віктору Максименку та до пам’ятника загиблим воїнам-афганцям.

Що ми знаємо про афганську війну? Можна розказати про ту страшну неоголошену війну, що розтяглася на довгих 10 років, мовою цифр. Будь-яка війна в цифрах — це страшно й моторошно. Сьогодні через призму 28 років ми можемо більш спокійно говорити й думати про війну в Афганістані. Думати і говорити – так, але у тих, хто пройшов через цю страшну війну, й сьогодні болять рани, душі й серця, болить пам'ять.

Ці дати на душах цілого покоління важким каменем, ніби кров, що запеклась у горах; крізь них сочаться материнські сльози й зламані долі:

• 1 липня 1979 року — прибуття до Афганістану радянського парашутно-десантного батальйону;
• 25 грудня 1979 року — введення на територію Афганістану Обмеженого Контингенту Радянських військ.
• Квітень 1986 — в Києві створено перший клуб воїнів-інтернаціоналістів «Шураві».
• 15 лютого 1989 року – виведення Радянських військ із Афганістану.

За цими датами стоять люди. Через цю неоголошену війну пройшло понад 641 тисячі радянських військовослужбовців, з них 160 тисяч — з України.    

Понад 15 тисяч життів наших солдат обірвалося на афганській землі, 292 чоловіки пропали безвісті, тисячі потрапили в полон поранено, контужено — 649685 солдат і офіцерів. 15 тисяч молодих, сильних, здорових людей повернулося інвалідами. Знівечено, зруйновано ціле покоління. І ні для кого не секрет, що на ту криваву бійню потрапляли в основному діти робітників і селян, хлопці з багатодітних сімей. Інші батьки змогли відкупити своїх синів, уникнути біди. Ця війна стала усвідомленням того, що гинуло покоління, народжене в 60-х. Нашим солдатам говорили, що вони виконують інтернаціональний обов'язок, тобто захищають братній народ. І вони, сліпо обдурені, «наводили лад» у тій країні «вогнем і мечем». Вони вірили і думали, що продовжують подвиги й славу батьків і дідів.

Але життя продовжується. Проблеми з кожним роком не те, що не зникають, а, навпаки, зростають. Сьогодні в Києві півтори тисячі воїнів-афганців досі не мають житла. У їхніх душах все ще живе війна. І часом уночі вони прокидаються від снів, у яких гримлять вибухи, свистять біля скронь кулі, палає збитий в ущелині вертоліт. І друг, з яким ділили цигарку, коротко скрикнувши, падає горілиць, поспішивши полетіти додому в «чорному тюльпані»... До тих, хто дожив до кінця подій, доля була милосерднішою. Їм вона подарувала можливість жити і трудитися, любити та підняти гіркий “третій тост”. Ні, у них він не за любов, і не за жінок У колишніх афганців він за — полеглих.

Нагадаємо, що Кличко поклав квіти до пам’ятника воїнам-афганцям.