У сім’ї вчительки відбирають квартиру, надану їй міською владою

Педагог Наталія Дем'яненко перебувала у квартирній черзі 28 років. Стаж роботи в освіті — 32 роки. Весь цей час разом із чоловіком (теж вчителем) і двома доньками тулилися у комуналці, де проживало іще шість сімей.  Мрія про власне комфортне житло сім’ю не полишала. Щомісяця відкладали невелику суму на придбання квартири.

Фортуна посміхнулася у жовтні 2010-го: тодішнє керівництво міста напередодні Дня вчителя оголосило прізвища педагогів, які дочекалися черги на свої «квадрати». До списку щасливчиків занесли й сім'ю Дем'яненків.

Проте отримати обіцяну квартиру №274 на проспекті Леся Курбаса виявилося непросто — металеві двері були заварені. Коли представники ЖЕКу відкрили «двокімнатку», новосели остовпіли від побаченого: помешкання  перебувало в занепаді. На ремонт довелося витратити чимало грошей. Але на цьому неприємні «сюрпризи» не скінчилися…

— Років через два після вселення ми раптом дізналися, що на нашу квартиру претендує якась жінка, — розповідає вчителька молодших класів Наталія Дем’яненко. — Ми прописалися і поселилися через ЖЕК, зробили капітальний ремонт і приватизували житло згідно з вимогами законодавства. Однак вже четвертий рік тривають якісь сумнівні процеси. Наші докази не брали до уваги у судах першої та другої інстанцій. Якщо і касаційну скаргу не задовольнять, то державна виконавча служба викине нас на вулицю.

Як дізналася «Вечірка», житловий будинок на проспекті Леся Курбаса (попередня назва — 50-річчя Жовтня) збудували ще за радянських часів. У 1970 році ордер на квартиру №274 отримала сім’я Столярів: Ася Костянтинівна та її діти — син Віталій і донька Людмила. Через 10 років Людмила вийшла заміж, знялася з квартирного обліку та під новим прізвищем Компліченко зареєструвалася за місцем проживання свого чоловіка. З огляду на це виникає цілком логічне запитання, яким чином вона може сьогодні претендувати на житло, з якого була виписана ще в далекому 1980 році?

Під час журналістського розслідування «випливли» нові факти щодо колишніх господарів квартири №274: у жовтні 2007 року померла мати Людмили Компліченко — Ася Столяр, а через два місяці до інших світів відійшов і рідний брат Віталій. Оскільки «двокімнатка» тоді не була приватизованою, її передали на баланс Святошинського району. А далі почали творитися вельми дивні речі. У травні 2008 року Оболонський суд ухвалив рішення (увага!) про виселення Людмили Компліченко з квартири по вулиці Маршала Малиновського. Такий вердикт винесли згідно з позовом її доньки Вікторії Козак. Навіщо ж рідну матір позбавляти житла за участі служителів Феміди? Невже у сімейному колі не можна було домовитися?

Відповіді на ці та інші питання нехай залишаються на совісті тих, хто їх «вирішував». А ми наведемо лише доволі сумний (чи все ж таки сумнівний?) факт: завдяки такому процесу «узаконили» проживання Людмили Борисівни за іншою адресою. У матеріалах справи наголошувалося на тому, що ця жіночка вже «проживає» на проспекті 50-річчя Жовтня (Леся Курбаса). Рішення Оболонського райсуду послужило своєрідним «дороговказом» для двох інших судів — Святошинського та апеляційного: вони остаточно закріпили за Людмилою Компліченко право на проживання у двокімнатній квартирі на проспекті Леся Курбаса.

Також хотілося б звернути увагу на цікаве співпадіння двох «різновекторних» подій: 25 жовтня 2010 року головне управління освіти КМДА отримало зазначену квартиру з метою подальшої передачі учительці Дем’яненко, а вже через два дні (27.10.2010 р.) Святошинський райсуд підтримав позовні вимоги Людмили Компліченко до райдержадміністрації. Чому ніхто з посадових осіб так і не спромігся розібратися з квартирною ситуацією?

Поки районні та міські чиновники розводили руками, у судах продовжували виносити «потрібні» рішення. Служителі Феміди проігнорували навіть те, що ніким із покійних родичів позивачки дана квартира взагалі не була приватизована. «Забули» судді й про багатотисячні борги за житлово-комунальні послуги, які накопичилися ще за життя Столярів (матері та брата позивачки). У районному та апеляційному судах не брали до уваги навіть платіжні документи: у них чітко вказано, що кількість осіб, які проживають у квартирі №274, зазначено цифрою «0» (за даними «Центру комунального сервісу»). І саме через «нічийність» це житло й було передано на баланс міста.

Ось так у підсумку віртуальних судових «розслідувань» і ухвалених внаслідок їх рішень  київська вчителька й опинилася перед реальною загрозою позбавлення власного житла, приватизованого на цілком законних підставах. Свідченням цьому є постанова про відкриття виконавчого провадження від 23.01.2017 року: у ній ідеться про виселення всіх п’яти членів сім’ї Наталії Дем’яненко до «комуналки» на вулиці Електриків, де вони проживали раніше.

Наразі це провадження призупинено, зважаючи на звернення до касаційної інстанції. Проте, як стверджують юристи, цю справу треба розглядати у площині  кримінальній, оскільки йдеться про упереджене ставлення з боку районного та апеляційного судів.

ТОЧКА ЗОРУ: «Судове рішення є штучним»

Сергій Порхун, адвокат:

— Розглядаючи справу № 759/14870/13-ц у 2016 році, колегія суддів апеляційної інстанції не врахувала лист від Департаменту  житлового будівництва КМДА: там чітко вказано і про те, кому передавалася квартира, і про останній акт про передачу квартири на баланс Головного управління освіти КМДА, яке видало квартиру Дем'яненко Н.В. На жаль, інформація про цей важливий лист не була відображена в рішенні апеляційного суду.

Щодо позиції суду першої інстанції (справа № 2-2897-1/10 (2010 р.), то суддя не посилався на жодну норму, яка б регулювала спірні відносини: там є лише згадка про загальну норму ст. 9 Житлового кодексу УРСР (згідно з якою ніхто не може бути виселений чи обмежений у праві користування), а також посилання на ст. 651 Цивільного кодексу України, яка передбачає розірвання договору в цивільних відносинах, що взагалі не має стосунку до даної ситуації.

Враховуючи те, що ще  1980 року Компліченко Л.Б. втратила право користування, її повторне вселення могло б відбуватися лише у порядку, передбаченому статтею 65 ЖК УРСР, — за згодою її матері як наймача та брата як члена сім'ї (зазначена згода має бути зафіксована у письмовій формі). Проте районний суд на цю норму не посилався і взагалі цього не врахував.

ДУМКИ ВГОЛОС: «Таке враження, що це —  злочин!»

Євген Храбров, правозахисник, засновник організації «Республіканський Центр «Процес»:

— Після ознайомлення з матеріалами цієї справи у мене склалося враження, що це  — умисний злочин, спрямований на позбавлення житла  сім’ї вчительки. У даному випадку немає жодних правових підстав для претензій, висунутих проти неї. Причина очевидна: після того, як попередні мешканці цієї квартири померли, вона була відчужена як відумерла спадщина — майно, яке не переходить до спадкоємців померлих осіб. Оскільки у неприватизованій «двокімнатці» ніхто не проживав, Наталія Дем’яненко отримала її на цілком законних підставах. На жаль, як ми бачимо, сьогодні простежується спроба відібрати у неї житло, прикриваючись «потрібними» судовими рішеннями.

Але тут є ознаки злочину, який варто розслідувати правоохоронним органам. Йдеться про 190 статтю Кримінального кодексу (шахрайство). При цьому застосовується так звана «преюдиція» — прийняття без доказів та перевірки фактів, які були встановлені процедурно іншим судом за іншою справою.

Подібні дії варто кваліфікувати за статтею 375 Кримінального кодексу: «Постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови». У таких схемах, які вже використовуються у багатьох регіонах України, також задіяні представники поліції, прокуратури та криміналітету. Якщо раніше розкрадали фабрики, заводи і навіть пароплавства, то тепер перекинулися на нерухомість пересічних громадян: квартири, приватні будинки, земельні ділянки. Під прицілом злочинних угруповань опинилися найменш захищені прошарки населення - інваліди, хронічні алкоголіки, лікарі, педагоги.

Нагадаємо, як столичні супермаркети роблять злодіїв із своїх клієнтів.