Коли тіло говорить українською: інтерв’ю з тату-мисткинею Дар’єю Намоткіною
Дар’я Намоткіна — українська тату-майстриня, яка сьогодні формує нову етику татуювання. Її стиль упізнають у Києві, Варшаві, Берліні та Лос-Анджелесі: мінімалізм, структура, психологічна глибина. Цього року Дар’я проводить серію майстер-класів у Європі — у Німеччині та Польщі. Ми поговорили з нею про мистецтво, війну, дотик і довіру.
— Дар’є, ви часто проводите майстер-класи в Європі. Як вас там сприймають як українську мисткиню?
— Дуже тепло. Європа зараз бачить українських митців не лише як носіїв моди чи трендів, а як філософів професії. Людям цікаво не лише «як ми робимо», а «чому». Бо татуювання — це ж не просто малюнок, це діалог із тілом, з пам’яттю.
Я завжди кажу: «Мистецтво, яке торкається тіла, має бути не лише гарним, а й чесним». Це моя головна етика.
— Ви часто говорите про «українську школу тілесної етики». Що це для вас означає?
— Це про гідність. Про те, що тіло — не інструмент для епатажу, а простір поваги.
Коли в країні війна, тіло стає межею між страхом і свободою. І ми, тату-майстри, маємо працювати з цим дуже обережно. У нашій студії стерильність і психологічна безпека обговорюються з такою ж серйозністю, як техніка малюнку. Бо через дотик людина відновлює довіру до світу.
— Ваші роботи часто несуть особисті історії клієнтів. Є та, яка вас особливо зачепила?
— У 2023 році прийшла дівчина з Донеччини, її родина все життя тримала коней. Вона принесла фото свого коня — ми робили тату за цим зображенням. Потім вона розповіла, що всі коні згоріли живцем, коли у ферму влучив снаряд. А згодом російські канали ще й зняли на кістках цих тварин репортаж…
Це був той момент, коли я зрозуміла: татуювання — це не про естетику, це про пам’ять. Про вірність, біль і любов, яку не можна забрати.
— Ваша студія працює у центрі Києва, неподалік урядового кварталу. Ви реально продовжуєте працювати навіть під обстрілами?
— Так, був період, коли баллістика прилітала просто по розкладу — о 10–11 ранку, тобто в наш робочий час. Ми в напівпідвальному приміщенні, не в укритті. Як тільки починається тривога, я кажу всім: «Ідемо вниз».
Одна клієнтка якось каже: «Це була С-300, я з Харкова, я знаю, що летить». І додає: «Може, підемо працювати далі?»
Я кажу: «Давайте дочекаємося, навіть якщо ви з Харкова й усе знаєте».
Так і живемо — хтось п’є каву, хтось курить, всі заспокоюються, і потім знову за роботу. Це вже частина нашої буденності.
— Ви зараз часто робите тату військовим. Як це вплинуло на вашу практику?
— Дуже. Ми маємо своє правило — не робимо надто очевидних патріотичних тату. Якщо людина потрапить у полон, щоб це не стало додатковою загрозою.
Є навіть військове повір’я: якщо роблять тату на нозі — то тільки на лівій, бо правою ступають першою на мінному полі. Вони жартують: «Якщо підірвешся, то хоч тату залишиться». Це чорний гумор, але дуже людський. Ми вже навчилися сміятися навіть крізь страх.
— Якщо коротко: про що ваше мистецтво?
— Про чесність. Про емпатію. Про повернення тілові права бути справжнім.
Мої роботи — мінімалістичні, структурні, точні, але головне в них — відчуття.
Мені кажуть, що вони нагадують японське вабі-сабі — красу недосконалості. Може, й так. Але в кожній лінії є щось глибоко українське — ніжність, стійкість і людяність.
Дар’я Намоткіна — одна з тих, хто формує нову українську культуру татуювання.
Коли тіло говорить українською, воно розповідає історію про свободу — і про красу, що пережила війну.
Даша ГРИШИНА, «Вечірній Київ»