«Люди не мають губитися між кабінетами»: у Києві презентували дослідження, як змінити систему пошуку безвісти зниклих
Як держава має змінити підхід до пошуку безвісти зниклих і чому сьогодні родини проходять шлях випробувань замість підтримки — про це йшлося під час презентації нового дослідження Центру громадянських свобод у Києві.
Станом на 29 серпня понад 70 тисяч українців досі вважаються безвісти зниклими. Кожна історія — це не рядок у державному реєстрі, а чиєсь життя: мама, син, чоловік чи донька, яких чекають вдома. І сьогодні, щоб знайти бодай краплю інформації про долю своїх рідних, люди проходять через десятки інстанцій — без координації, без пояснень, без людяності.
Саме про це 4 листопада у київському просторі «Освіторія Хаб» говорили під час двогодинного заходу, організованого Центром громадянських свобод. Правозахисники презентували своє нове дослідження «Як покращити систему пошуку безвісти зниклих?» і запросили до дискусії представників державних органів, міжнародних структур та родини зниклих.
КОЛИ СИСТЕМА ПЕРЕТВОРЮЄТЬСЯ НА ЛАБІРИНТ
Сьогодні процедура пошуку безвісти зниклих в Україні — надзвичайно заплутана й виснажлива. Як розповіла старша менеджерка напряму подолання наслідків війни Центру громадянських свобод Наталія Ящук, рідні проходять справжнє випробування, перш ніж отримають бодай якусь інформацію про долю своїх близьких.
За її словами, у випадку зникнення військового ТЦК і військова частина мають першими повідомити родину про втрату зв’язку. Однак на практиці це відбувається далеко не завжди. Часто сім’ї дізнаються про зникнення вже через кілька тижнів, коли ніхто не виходить на зв’язок, а офіційних пояснень немає.
Після цього родина самотужки починає шлях бюрократичними колами — спершу звертається до Національної поліції, щоб відкрити кримінальне провадження, потім — до Національного інформаційного бюро, яке має перевірити, чи не потрапила людина в полон. Далі — Координаційний штаб із питань поводження з військовополоненими, Об’єднаний центр СБУ, Уповноважений із питань безвісти зниклих і навіть Міжнародний Комітет Червоного Хреста.
При цьому в кожного з цих органів — власний реєстр зниклих осіб, тож рідним доводиться щоразу надавати одні й ті самі дані.
«Родина фактично ходить по колу, — пояснила Наталія Ящук. — У кожній інстанції треба заново розповідати історію, заповнювати форми, доводити очевидне. Люди проходять через повторну травму, коли змушені щоразу згадувати обставини зникнення близьких».
За словами експертки, навіть базові кроки, як-от відкриття кримінального провадження, іноді затягуються на кілька днів. Родини змушені чекати, поки слідчий «знайде час», а згодом знову пояснювати все новому слідчому, коли того переводять або звільняють.
«У нас є випадки, коли родина за рік змінила трьох чи навіть чотирьох слідчих. Це знищує довіру до держави», — підкреслила вона.
Проблем вистачає і на рівні військових частин. До вересня 2025 року вони проводили службові розслідування обставин зникнення. Тепер цей документ замінили на «сповіщення командира про подію», яке спрощує процес отримання виплат, але має зворотний бік.
«З одного боку, сповіщення полегшує оформлення пільг, — пояснила Ящук. — Але з іншого дає шанс не проводити подальше розслідування. Це ускладнює пошук і позбавляє родини права на правду».
ДНК-ЕКСПЕРТИЗИ ТРИВАЮТЬ РОКАМИ
Ще одна болюча тема — ДНК-експертизи. За словами Наталії Ящук, чекати результатів доводиться місяцями, а іноді й понад рік. Через помилки під час відбору чи транспортування зразків аналізи доводиться проводити повторно, але навіть тоді вони потрапляють у загальну чергу без жодного пріоритету.
«У країні працює Міжнародна комісія з питань безвісти зниклих, яка могла б допомагати державі з ідентифікацією, — зазначила вона. — Але держава досі не врегулювала співпрацю з нею на юридичному рівні».
Не менш складною залишається взаємодія з Міжнародним Комітетом Червоного Хреста. Навіть якщо ця організація підтверджує, що людина перебуває в полоні, у державному реєстрі вона часто продовжує числитися безвісти зниклою. Причина — у відсутності законодавчих механізмів обміну інформацією.
«Росія не допускає представників Червоного Хреста до місць утримання полонених. Часто вони просто не знають, де перебуває людина, — пояснила експертка. — А наша держава не має єдиної бази, щоб узгоджувати ці дані. Через це навіть підтверджений факт полону може залишатися „зникненням“ у наших реєстрах».
На тлі цієї плутанини зростає кількість шахрайських схем. Рідним телефонують невідомі, які обіцяють «допомогти знайти» зниклого — за гроші або в обмін на передачу даних.
«Були випадки, коли людей підбурювали до злочинів — підпалів чи навіть співпраці з ворогом, — каже Наталія Ящук. — Горе робить людей вразливими, і цим користуються».
Підсумовуючи, вона наголосила: «Ми пропонуємо створити єдине вікно для родин безвісти зниклих, щоб усю комунікацію з державою вів Уповноважений із питань безвісти зниклих або його представництва в кожній області. Людина має звернутися один раз, а не десять. Це зменшить бюрократію й допоможе зберегти людяність».
Також експертка закликала розробити безпечні механізми збору інформації на тимчасово окупованих територіях, а також залучати самих родичів і створені ними громадські організації до формування державної політики у сфері пошуку.
«Держава має не лише звітувати, а й чути тих, хто щодня живе між надією і болем», — резюмувала Ящук.
«ГОЛОС РОДИН МАЄ СТАТИ ОСНОВОЮ ЗМІН»
Голова Центру громадянських свобод Олександра Матвійчук наголосила, що тема безвісти зниклих — це не статистика, а історії конкретних людей, долі яких не повинні залишатися в тіні.
За її словами, на початку війни 2014 року кількість зниклих обчислювалася десятками. Тепер же у реєстрі осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, — понад 70 тисяч проваджень.
«Коли ми готували перше дослідження у 2015 році, то умовно поділили всі проблеми на дві категорії, — розповіла Матвійчук. — Є ті, на які Україна не може вплинути: наприклад, відсутність доступу до окупованих територій чи закритість російських тюрем. Але є й інша категорія — питання, які українська держава зобов’язана вирішувати і які залежать від нашої активності. Саме на них ми маємо зосередитись».
Вона підкреслила, що новий звіт Центру не просто фіксує недоліки системи, а й пропонує чіткі рекомендації, як зробити державну політику у сфері пошуку ефективною.
«Ми зібрали голоси не лише правозахисників, а й рідних безвісти зниклих, — сказала вона. — Вони мають свій досвід, свої болючі спостереження, і саме їхній голос має стати основою змін».
Матвійчук навела історію Лариси Шевандіної — дружини спортсмена Олега Шевандіна, який зник у Дебальцевому 2015 року, коли поїхав евакуювати матір.
«Ця жінка зробила неймовірне: самостійно шукала свого чоловіка на окупованій території, знаходила докази, дійшла до самого „керівника“ бойовиків Захарченка, — пригадала правозахисниця. — Минуло десять років, а вона все ще шукає. Її сила і віра — це приклад для всіх нас».
За її словами, травма невизначеності — одна з найважчих для людей, чиї близькі зникли.
«Ми не знаємо, хто з цих 70 тисяч у полоні, а хто загинув. І саме ця невідомість перетворює життя родин на нескінченне очікування між надією та відчаєм», — сказала Матвійчук.
Правозахисниця також закликала представників державних органів до відкритого діалогу та партнерства.
«Ми пропонуємо свої рекомендації, але відкриті до інших шляхів. Якщо ми погодимося, що бачимо проблему однаково, — далі нас чекає адвокаційна робота. Ми готові разом добиватися змін у законодавстві й практиці, щоб ніхто з родин не залишався сам на сам із трагедією», — підсумувала голова Центру.
Вона додала, що дослідження Центру — це не фінальна точка, а відправна позиція для спільних дій: «Ця робота — не про цифри і звіти. Вона про людей. І ми маємо зробити все, щоб держава гарантувала їм правду, гідність і співчуття».
«ПІСЛЯ ВІЙНИ ЗВЕРНЕНЬ ЩОДО ПОШУКУ БЕЗВІСТИ ЗНИКЛИХ ТІЛЬКИ ЗРОСТЕ»
Програмний директор Центру громадянських свобод Володимир Яворський під час презентації дослідження зосередив увагу на проблемах законодавчого регулювання та неузгодженості між державними органами, які займаються питаннями безвісти зниклих. Він пояснив, що сьогодні в Україні фактично діють два механізми, які регулюють цю сферу.
«В Україні існує дві системи законодавства. Одна — це Цивільний кодекс, який передбачає можливість визнати людину безвісно відсутньою або оголосити померлою. Інша — спеціальний закон про правовий статус осіб, зниклих безвісти за особливих обставин», — зазначив Яворський.
За його словами, обидва механізми діють паралельно й іноді конфліктують між собою, що створює суперечності у правозастосуванні.
«Людина може бути безвісти зниклою за особливих обставин і водночас судом визнаною померлою. Це абсолютно нелогічна ситуація, яка породжує багато юридичних наслідків і суперечливої судової практики», — наголосив Яворський.
Він звернув увагу, що цивільний механізм складний для реалізації без адвоката, тому для більшості родин він недосяжний. Крім того, суди перевантажені — лише у цій категорії понад п’ять тисяч справ, які часто тягнуться роками.
Окремо Володимир підкреслив проблему розпорошеності системи органів влади, де дублюються повноваження і немає єдиного центру координації.
«Ми маємо кілька державних реєстрів безвісти зниклих, які не узгоджені між собою. Частина функцій дублюється, а інші взагалі не виконуються. Немає органу, який би відповідав за формування політики в цій сфері», — пояснив експерт.
Яворський зазначив, що така система створювалась «клаптиково» і потребує сталої моделі, орієнтованої на людину.
«Очевидно, що ця система має діяти не один-два роки, а десятиліттями. Після завершення війни кількість звернень лише зростатиме — особливо з тимчасово окупованих територій», — зазначив він.
Команда Центру громадянських свобод у своєму звіті пропонує оновлену структуру державної системи пошуку, яка складатиметься з двох підсистем — однієї для військових і однієї для цивільних.
«Підрозділ, який займається військовими, логічно створити в межах Міністерства оборони, — сказав він. — А цивільними має опікуватися окрема інституція, бо їх більшість і пошук вимагає інших інструментів. Обидві підсистеми мають діяти за єдиними правилами й координуватися на державному рівні».
«РОДИНИ МАЮТЬ ПРАВО ЗНАТИ, ЩО СТАЛОСЯ З ЇХНІМИ БЛИЗЬКИМИ»
Юрист-аналітик Центру громадянських свобод Валентин Сердюк під час свого виступу зосередився на проблемах розслідувань у справах про безвісти зниклих осіб. Він наголосив, що сьогодні в Україні пошук людей, які зникли безвісти, здійснюється виключно через механізм кримінального провадження, що значно ускладнює процес.
«Кожен випадок зникнення безвісти автоматично перетворюється на кримінальне провадження. Але кримінальне розслідування створене для встановлення злочину, а не для пошуку людини. Через це система працює повільно й перевантажено», — пояснив він.
За словами експерта, нині весь тягар розслідування лягає на слідчих Національної поліції, які діють у межах формальних процедур і не мають повноважень для ефективного пошуку. Таємниця слідства також обмежує передачу інформації волонтерам і пошуковим групам, що реально працюють «у полі».
«Розслідування і пошук — це різні процеси, які мають відбуватися паралельно, а не зливатися в одне кримінальне провадження», — підкреслив Сердюк.
Юрист зауважив, що міжнародне право передбачає певні спрощення під час пошуку безвісти зниклих, оскільки мета цього процесу — не покарання винних, а встановлення долі людини.
Він також звернув увагу на зміни у внутрішніх військових розслідуваннях, які дозволяють командирам самостійно фіксувати випадки загибелі, поранення чи зникнення підлеглих. За словами Сердюка, такий підхід може суперечити принципу встановлення істини, адже командир навряд чи вкаже у рапорті власні помилки чи неправомірні накази.
Центр громадянських свобод пропонує створити два окремі пошукові органи:
- для військових — під юрисдикцією Міністерства оборони,
- для цивільних — при Міністерстві внутрішніх справ.
«Це дозволить розвантажити слідчих і зробити пошук більш оперативним. Нові структури повинні мати повноваження направляти родичів на ДНК-експертизи, робити запити до державних реєстрів і операторів зв’язку», — зазначив він.
Крім того, Сердюк вважає, що не кожен випадок зникнення потребує відкриття кримінального провадження. Якщо достеменно відомо, що військовий загинув у бою без ознак воєнного злочину, достатньо адміністративної фіксації.
«Родини мають право знати, що сталося з їхніми близькими. Але для цього слід відділити пошук від кримінального процесу — і тоді система стане значно ефективнішою», — підсумував експерт.
***
Нагадаємо, що раніше Олександра Матвійчук проводила гостьову лекцію для учасниць Академії жіночого лідерства. Її слова про відповідальність, силу вразливості та боротьбу за гідність стали маніфестом для тих, хто формує майбутнє країни.
«Я не просто документую воєнні злочини — я повертаю людям їхні імена», — наголошувала Олександра.
Даша ГРИШИНА, «Вечірній Київ»