Якщо я хочу почуватися вдома, то маю бути лише в Україні: розповідь киянки про долю, мову і волонтерство

Пані Катерина народилася на Поділлі. Але доля склалася так, що близько двох десятків років вона жила за межами України, та щороку, поки були живі батьки, приїздила з сім’єю до рідного дому. А коли Україна стала незалежною, повернулася на Батьківщину, хоча тут все доводилося починати з нуля: винаймати житло, шукати роботу, чоловікові — вивчати мову. Саме мова стала їй тим оберегом, який допоміг у найскрутніші часи.

Пані Катерину добре знає спільнота благодійної організації «Фонд суспільної допомоги». З літа 2022 року вона приходить плести маскувальні сітки. Згодом, на прохання волонтерів, розпочала проводити заняття з української мови, які відвідують як початківці, так і ті, для кого вона є рідною. Її сторінка в Instagram допомагає удосконалювати своє мовлення усім, хто цього прагне.

Про це вона розповіла в інтерв’ю «Вечірньому Києву».

КОРЕНІ, ПОВЕРНЕННЯ ТА ОБЕРІГ

— Пані Катерино, розкажіть про себе

— Я родом з Поділля. Там пройшло моє дитинство. Так склалося, що близько двох десятків років я жила за межами України, але щороку, поки були живі батьки, приїздила з сім’єю до рідного дому. Власне, Україна і була моїм рідним домом, який був зі мною завжди: чи то маминою вишиванкою, чи «Кобзарем» Тараса Шевченка, якого читала у скверах Магадана і Берліна, Ашхабада і Алма-Ати.

Тому, коли Україна стала незалежною, повернулася додому, хоча тут все доводилося починати з нуля: винаймати житло, шукати роботу, чоловікові — вивчати мову.

Саме мова стала тим оберегом, який допоміг мені у найскрутніші часи не лише не втратити себе, а набути сили, усвідомити глибину свого коріння.

МОВА ЯК ОБЕРІГ І ЗВ’ЯЗОК З ІСТОРІЄЮ

— Чим для вас є мова? Розкажіть, як виникла ваша любов до неї?

— Для кожного з нас мова значно більше, ніж здається на перший погляд. Це не лише комунікація. Це те, з чого постає наш дух. В дитинстві — це наші батьки, друзі, родичі з піснями і казками, легендами і власними історіями, святами, весільними чи різдвяними обрядами, звичаями. Ця особлива атмосфера рідного дому, саду, землі, оспівана у неймовірно мелодійних і чутливих українських піснях, зворушливих поезіях, стає нашою сутністю, полонить наші думки. Та й іноземці захоплюються нашими піснями. Згадайте хоча б німецького поета і перекладача Фрідріха Боденштедта, який так захопився нашою історією і красою українських пісень, що видав у 1845 році Штутгарді книжечку «Поетична Україна».

Моя мала батьківщина, як і напевно, для кожного, унікальне місце з дивовижною історією, про яку мені вдалося зібрати надзвичайно цікаві архівні матеріали. Все почалося із вивчення латини, у якій я впізнала чимало слів, які чула в дитинстві, але не знайшла в словниках. Наприклад, у нас була місцина, де випасали худобу, — «ваканець». Латиною — це vacans, у нас — «вільна від засівів земля». Або іноді дорікали: «Що ти сидиш, склавши руки, як пракседа?». Праксед, це ж Євпраксія — онучка Ярослава Мудрого. Так прийшло розуміння, що наші предки мали чудову освіту, знали історію, мови.

— Ви грунтовно вивчили історію рідного краю…

 — Так, на карті Гійома де Боплана, створеній у 1647 році, я натрапила на наш Slusiniecz, що тоді був волосним містечком і належав Костянтину Острозькому, який боронив свої землі і від татар, і від московитів. Про те, що там колись була фортеця, знали з давніх давен. А от що саме на цих землях син Костянтина — Ілля Острозький зі своєю дружиною, красунею Беатою Костелецькою, покоївкою Сигизмунда І, будували собі замок, стало для мене відкриттям. Згодом у Беати народилася донька Гальшка — та сама, яку називали найгарнішою жінкою Європи і «чорною княгинею» одночасно, трагічна доля якої захоплювала і істориків, і літераторів. Тож досить ймовірно, і це не лише моє припущення, що саме тут і була побудована одна із перших шкіл, просвітництво якої проросло крізь століття у місцевому говорі.

Є тут і величезний насип, який називають могилою. А різні історичні джерела доносять відомості про кровопролитну битву козацького полку з поляками. Є згадки і про нищівні набіги татар. Даруйте, захопилася історією. Відчуття причетності до таких глибин, не може не залишати байдужим.

— А коли люди забувають своє коріння?

— У жодній іншій країні ти не будеш почуватися своїм. На жаль, справжню цінність того, що маємо, ми найчастіше усвідомлюємо після його втрати.

Мені не раз доводилося з перших вуст чути історії відселенців, чиїх предків у свій час запроторили чи то на Далекий Схід, чи у Казахстан, чи ще за часів Катерини ІІ в каракумські пустелі. Перекоти-поле — більшість з них зі старшого покоління себе саме так почувають. Ностальгія не покидає їх.

Згадалося, як одного разу, повертаючись в Україну, в аеропорту я побачила, маленьке дитя, яке ледь навчилося розмовляти, але вже щебетало щось українською, і мені на очі навернулися сльози. Чоловікові, який занепокоївся, чи не сталось чогось, я не спромоглась щось доладно пояснити…

РОБОТА ТА КАР’ЄРА В ЖИТОМИРІ ТА КИЄВІ

— Чи легко вам було знайти роботу після повернення? Ви ж філолог?

— Було непросто. Чоловіку запропонували місце служби в Житомирі. Це був час, коли навчання у школах переходило на українську мову. Особливо гостро це сприймали викладачі російської мови та літератури. Тож коли я прийшла у відділ освіти, після співбесіди мені запропонували вести методичну роботи саме з цією категорією освітян. Ні підручників українською, ні методичних розробок ще не було. Допомогти викладачі кафедри зарубіжної літератури місцевого вишу, та й самі освітяни настільки активно взялися за роботу, що за рік у Житомирі була проведена Всеукраїнська конференція з методики викладання зарубіжної літератури.

До речі, саме тоді я через відсутність фахівця з японської літератури взялася за розробку методичних матеріалів з її викладання, і ця дивовижна поезія мене так захопила, що згодом я навіть видала власну збірку поезій на кшталт хоку. Їх друкували і в журналі «Дніпро».

Тож саме мова допомогла мені реалізовувати себе тут, в Україні.

— Як ви переїхали до Києва і як склалася ваша кар’єра тут?

— У Києві чоловік спочатку навчався, потім викладав у військовій академії. Були проблеми і з житлом (за кілька років ми змінили не один гуртожиток) і з виплатою заробітної плати. І знову мені допомогло знання мови. Заробіток освітян не дозволяв безбідно прожити у Києві, орендуючи житло, тож я взялася за переклад на українську мову документів для підприємств і установ. Працювала в одному із державних науково-технічних центрів, редагувала документи, читала лекції для працівників, студентів.

Під час одного із чергових пошуків квартири, мені запропонували адміністративну роботу, пов’язану з документообігом, з подальшою можливістю вирішити житлове питання. Тож в певній мірі і з житлом мені допомогла мова.

ВОЛОНТЕРСЬКИЙ ФРОНТ: СІТКИ, INSTAGRAM ТА УЧНІ

— А як ви потрапили до волонтерського центру, де плетуть сітки, і як виникла ідея навчати там української мови?

 — Коли почалося повномасштабне вторгнення, ми з сім’єю виїхали на захід України. Влітку, після повернення в Київ, я з’ясувала, що поряд є волонтерський центр — «Фонд суспільної допомоги». Все почалося з передачі речей, яких чимало залишилося після смерті чоловіка. Виявилося, що там же волонтери плетуть маскувальні сітки для хлопців на передову. Так я з ними і залишилася.

Це неймовірні люди, з дивовижними історіями, кожна з яких гідна окремого сюжету. Є чимало переселенців зі сходу, є й такі, хто повернувся з інших країн. Вони і попросили проводити заняття з удосконалення мовлення. Це свого роду розмовний клуб, де не лише вивчається правопис, а йдеться і про історію, і про культуру.

— А як з’явилася ваша сторінка в Instagram, де ви навчаєте мови?

— На заході України я спілкувалася з біженцями, які збиралися їхати далі, за кордон, але не хотіли, щоб їх ідентифікували як росіян, тому удосконалювали зі мною свою українську. А коли я поверталася до Києва, зауважили, що можна спілкуватися онлайн. Тож донька створила мені сторінку в Instagram — movlennya, де я — Катерина Luka.

-Чи легко працювати з такою різною аудиторією?

— Непросто, бо є ті, хто мови не знає зовсім, і ті, хто з нею працює або працював професійно. Для мене це цікавий досвід. Крім правопису, граматики, занурюємося в етимологію, фольклористику, історію мистецтва. Українська мова неймовірна за своєю глибиною, яскравістю, багатогранністю!

Якось мені на очі потрапив допис американця, який досліджує мову: «Чому в українській мові є слово „батьки“, а для „прадідуся“ і „прабабусі“, єдиного слова немає?» Але у нас є дивовижне слово «пращури». Це не просто «прадід» чи «прабаба», це щось набагато глибше й вагоміше. У ньому два корені: «пра-» — це давній, і «щур», від чур або цур. У давній українській міфології це дух предків, який оберігає домашнє вогнище, захисник роду.

— Хто вас найбільше надихає в українській літературі?

— Надихає? Ліни Костенко. З часом ми будемо пишатися тим, що мали щастя жити з такою особистістю в одному часі і просторі. За її поезіями можна вивчати і історію, і побут, досліджувати особливості психології українців, глибини нашого менталітету. Я вже не берусь говорити про безсумнівний талант, який сягає таких висот, що складається враження, ніби вона у своїй геніальності має здатність відчувати і озвучувати те, що переповнює душі мільйонів. Від мови її поезій — де слова ніби спалахують у своїй багатогранності і різнобарв’ї — перехоплює подих.

— Ви з дівчатами записуєте відео, де пояснюєте прислів’я та приказки…

— Так. І не лише. Ми разом згадуємо забуті слова, викорінюємо суржик, розповідаємо про тайнописи наших вишивок. Я безмежно вдячна і дівчатам, і хлопцям, що вони відгукуються на мої пропозиції. Для них це також досвід. Та й інформація так запам’ятовується краще.

— Ви ведете освітню сторінку в Instagram, публікуєте дописи в Facebook, проводите живі заняття. Що вам найближче до душі, що найбільше надихає?

— Звичайно, живе спілкування. А ще, якщо мені вдається донести до аудиторії усвідомлення того, наскільки багата і красива наша мова. Коли опублікувала свій перший монофон — це оповідання, у якому всі слова розпочинаються на одну й ту ж літеру, дописувачі не йняли віри, що таке можливо.

Щодо сторінок у соцмережах, то останнім часом я з захопленням спостерігаю, як багато молоді долучається до навчання мови. Якщо у 2022 році моя сторінка була однією з небагатьох, то зараз мовного контенту побільшало в рази. З’явилось чимало цікавих, креативних сторінок, які ведуть професіонали. І це чудово.

— До яких джерел ви звертаєтеся, коли готуєтеся до занять чи записів для Instagram?

— Правопис в першу чергу. Завжди цікаво занурюватися у словник Бориса Грінченка. Дослухаюся до порад, які давав професор Олександр Пономарів. Часто його точка зору на проблемні питання стає для мене вирішальною. Є безліч цікавих досліджень з міфології, фразеології, культури мовлення.

Якось натрапила на статтю Івана Огієнка «Двоїна» за 1959 рік. Захотілося поділитися цікавою інформацією. Адже в багатьох мовах світу, в тому числі і в санскріті, крім однини і множини було таке поняття як двоїна. Була вона і в українському правописі, з якого її примусово вилучили у 1933 році. Але подекуди ще можна почути «дві відрі», «дві руці». Це не просто діалект, це залишки глибинної автентики, яку нам варто оберігати хоча б як музейний експонат.

І таких прикладів дуже багато. Тому в жодному разі не варто ставитися зневажливо до діалектів. В них іноді дрімає жива історія, ними поповнюється й сучасна літературна мова.

ВОЛОНТЕРСТВО, ЯК СВІДОМИЙ ВИБІР

— Ви декілька років займаєтеся волонтерством, плетете сітки. Яке відчуття приносить вам ця робота?

 — Відчуття потрібності. Потрібності і причетності до великої справи: у такий спосіб ми долучаємось до захисту наших воїнів на передовій. У нас не лише плетуть сітки, а й шиють ноші, готують сувеніри, подарунки, діти — малюнки. Хлопці частенько до нас навідуються, дякують, залишають шеврони, прапори з підписами на згадку. Це дуже зворушливо. І надихає неймовірно. А ще — нам завжди дуже потрібні руки. У кого є вільна хвилина — долучайтеся. Можливо саме сплетена вашими руками сітка, чи зшита ноша врятує чиєсь життя.

Користуючись нагодою, хочу подякувати Андрію Каменському — керівнику благодійної організації «Фонд суспільної допомоги». Саме він своїми зусиллями залучає спонсорів, забезпечує нас усім необхідним для роботи, і нам не доводиться, як у інших спільнотах, вкладати власні кошти, або збирати їх.

— Хто зараз приходить плести сітки? Змінився склад волонтерів?

— У нас є ядро, яке склалося за ці декілька років. У перші роки було багато відселенців. З часом прийшло розуміння, що ця війна не на рік-два, і їм потрібно заробляти на життя. Все ж дехто хоч на годину-дві вечорами або на вихідні приходить. Потреби у сітках не меншає. Запитів багато як ніколи. Бракує рук. Дуже. Раді кожному.

— І як заохотити людей до плетіння сіток?

— Заохотити? Має прийти розуміння, що коли палає дім, у своїй кімнаті ніхто не відсидиться. І відмовки, що, мовляв, у мене хтось із близьких воює, аргумент не переконливий. З нами працює мама, син якої загинув, В іншої — троє найрідніших воює. Дехто приходить з дітками. Є і такі, кому от-от виповниться 80. Бо ж перемогу здобувають усім миром. І шляху назад у нас немає.

САМОІДЕНТИФІКАЦІЯ ТА ВИБІР РОСІЙСЬКОМОВНОСТІ

— А що вас засмучує, як мовника?

— Мову не дарма називають ідентифікатором нації. Іноді навіть застосовують позначку для визначення мови у вигляді відповідного прапорця. Тож побачив жовто-блакитний прапорець — це українська. Побачив відповідний триколор — російська. Хіба це не логічно? Тому російська в стінах освітніх закладів, державних установ, не просто засмучує — обурює. Вона має залишити ці стіни, і якщо у носіїв бракує самосвідомості, то разом з ними.

Прикро також чути її з уст дітей, підлітків, які ходять в українські дитячі садочки, школи, виші. Це уже про самосвідомість їхніх батьків, які чи то не планують давати дітям освіту в Україні, чи їм байдуже на їхнє майбутнє, бо повнота і багатство мови відкривається лише у живому спілкуванні. А без неї шляхів для якихось досягнень небагато.

Все ж маю зауважити, що у переважній більшості випадків, ті, до кого я звертаюсь, відповідають українською. Іноді навіть вибачаються, що вона недосконала.

— Напередодні Дня української писемності та мови хочу запитати, чи плануєте Ви писати диктант?

— Планую. І пишу його щороку. Як і чимало моїх знайомих. На жаль, не без помилок: то не встигла, бо розучилась швидко писати ручкою, то десь кома загубилася, то авторський знак. Але ж цей диктант про інше — про єдність! Тож закликаю всіх, навіть тих, хто не наважувався раніше. Гуртуймося, щоб відчути цю емоцію єдності українства.

До слова, 27 жовтня всі охочі кияни можуть долучитися до написання Всеукраїнського радіодиктанту національної єдності-2025.

Читайте також:

Колишній киянин повернувся з Канади в Україну, щоб допомагати армії

Вітрила стають ношами: київські яхтсмени допомагають евакуації військових

Наталка МАРКІВ, «Вечірній Київ»