Лінгвоцид: у Музеї війни відбулася актуальна дискусія про мовну політику, колоніалізм і національну ідентичність

Нещодавно в Музеї війни відбулася презентація освітнього проєкту «Лінгвоцид» — інтерактивного меморіалу русифікації в Україні. Його створили у 2022 році під час російсько-української війни, за підтримки Goethe-Institut в Україні та журналу «Куншт». Його мета — показати, як протягом століть російська держава системно витісняла українську мову, і як ми можемо свідомо протидіяти цим наслідкам.

Авторка проєкту, освітянка та співзасновниця ГО «Валентність. Переосмислення» Валентина Мержиєвська провела глибоку дискусію про те, як мова формує ідентичність, як імперії намагались її знищити — і як українці вистояли.

«Українська мова витримала та збереглася попри 400 років заборон. Це не диво — це вибір, зроблений мільйонами людей щодня», — переконана пані Валентина.

Науковиця стверджує, російська держава — в усіх своїх історичних іпостасях — завжди прагнула не просто контролювати території, а трансформувати саму сутність народу. Етноцид — це не лише про заборону мови чи культури.

«Це про системне стирання ідентичності, коли українців намагаються переконати, що вони — „трошки поламані росіяни“. Якби ми погодились — війни, можливо, і не було б. Але ми не погодились. І тому імперія перейшла до геноциду — фізичного знищення. На окупованих територіях сьогодні — класичний етноцид. Молодь, яка має українське походження, піддається навмисному викоріненню пам’яті. Це не нова практика — вона має глибокі радянські корені. Пригадую інтерв’ю доньки Романа Шухевича: як дитина, вона потрапила до радянського дитбудинку, стала комсомолкою, забула все про батька. І лише в дорослому віці змогла повернути собі себе», — розповідає Валентина.

За її словами, впродовж своєї вікової історії, Україна була під владою багатьох імперій. Австро-Угорщина — менш репресивна, дозволяла освіту українською. Румунія — жорстка. Чехословаччина — лояльна. Третій Райх — не ламав ідентичність, але вивозив цінності. А Російська імперія, СРСР і нинішня РФ — системно нищили українське.

«Більшість російськомовних українців — не етнічні росіяни. Це зросійщені українці. І це не „історично склалося“ — це було зроблено руками конкретних людей. Але якщо це зроблено руками — значить, можна зробити навпаки. І прибрати ці наслідки».

Валентина Мержиєвська закликала досліджувати власний мовний родовід, щоб краще зрозуміти себе і свою історію.

Під час зустрічі спікерка також порушила одну з найболючіших тем — мовну адаптацію дітей, які опинилися між мовами. Пані Валентина наголосила, що для дитини, яка все життя спілкувалась однією мовою, раптовий перехід до навчання іншою — це не просто освітній виклик, а глибокий стрес, що зачіпає ідентичність.

Особливо це стосується українських дітей, які після початку повномасштабної війни опинилися в польських школах. Попри мовну близькість, польська залишається іноземною — і діти змушені одразу складати контрольні, вивчати математику, граматику, не маючи часу на адаптацію. Учасники заходу почули приклад учениці, яка потрапила до польської школи наприкінці навчального року й одразу отримала низькі оцінки — не через знання, а через мовний бар’єр.

Ще складніше, коли мовне середовище вдома — російське, а школа — українська. У таких випадках дитина стикається з подвійним навантаженням. Спікерка згадала учня з дизартрією, який блискуче мислить усно, але має труднощі з письмом — і це ускладнюється тим, що з дитинства він був російськомовним. У таких ситуаціях, за словами Мержиєвської, важливо не звинувачувати, а підтримати: допомогти дитині поступово перейти до української, щоб зменшити внутрішній конфлікт і дати їй шанс на повноцінне навчання.

Цей блок дискусії підкреслив, що мовна політика — це не лише про державу, а й про щоденні вибори в родинах. І що кожен дорослий має відповідальність за те, яку мовну опору отримає дитина.

«Довгий час українська мова в містах сприймалась як щось сільське, застаріле, неінтелектуальне. Російська — сучасна, урбаністична, престижна. Цей стереотип жив десятиліттями. Але зараз — переламний момент. Українська звучить у центрі міста, в установах, у професійному середовищі. А російська — на околицях, у приватному побуті. Це — зворотна хвиля, яка змінює ландшафт», — переконана освітянка.

Пані Валентина також наголосила, що мовна політика — це не лише про минуле, а й про майбутнє. Вона закликала не зупинятися на констатації історичних травм, а шукати інструменти відновлення. Одним із таких інструментів є освіта, яка не просто передає знання, а формує світогляд. Саме тому в межах школи «БеркоШко» реалізуються культурно-освітні та меморіальні ініціативи, що допомагають дітям і дорослим осмислювати мову як частину особистої ідентичності.

«Мовна травма — це не лише про дітей, які переїхали за кордон. Це про всіх нас, хто виріс у зросійщеному середовищі, хто не мав „Кобзаря під подушкою“, але згодом свідомо обрав українську. І цей вибір — не про мову, а про себе», — зазначила спікерка.

Проєкт «Лінгвоцид» не лише фіксує факти русифікації, а й пропонує інструменти для особистого дослідження. Один із них — «мовний родовід»: вправа, яка допомагає простежити, якою мовою говорили ваші бабусі й дідусі, якою мовою вам співали колискові, якою мовою ви думаєте, сваритесь, любите. Це — спосіб побачити, як історія проходить крізь родину, і як її можна переписати.

Завершуючи зустріч, Валентина Мержиєвська підкреслила:

«Русифікація — це не фатум. Це була політика, яку хтось реалізовував. А отже, ми можемо реалізувати іншу — політику відновлення. І починається вона з простого запитання: „Якою мовою я хочу жити?“».

Захід у Музеї війни став не лише презентацією проєкту, а й простором для глибокої розмови про мову, пам’ять і відповідальність. Про те, як ми можемо повернути собі голос — і передати його далі.

Нагадаємо, що у 2023 році на Софійській площі відкрили виставку про утиск української мови з боку рф.

До теми: Кияни можуть встановити на телефон застосунок, що розповідає про русифікацію.

Світлини для публікації надані комунікаційним відділом Національного музею історії України в II світовій війні (Музею війни).

Тетяна АСАДЧЕВА, «Вечірній Київ»