«Я досі військовий. Я залишився там — і це назавжди»: історія ветерана Віктора Орловського
Без бойового досвіду, киянин Віктор Орловський — фахівець у сфері комп’ютерних технологій та IT — у перший день повномасштабної війни добровільно долучився до ЗСУ. Переконав військкомат, що придатний до служби, попри проблеми зі здоров’ям. Спершу брав участь в обороні Києва, згодом — у боях за Бахмут. Після звільнення із ЗСУ відкрив благодійний фонд, щоб підтримувати побратимів, хоча визнає: через недовіру до волонтерів та, подекуди, байдужість людей це робити нелегко.
Як старший бойовий медик роти, Віктор Орловський на позивний «Орел» рятував життя і надавав допомогу під час бойових дій. Хоча ще до початку повномасштабного вторгнення досвіду участі в боях не мав. Чоловік народився і виріс у Києві, на Подолі. Почав працювати ще з 14 років. Цікавився комп’ютерами, технологіями. П’ять років був держслужбовцем у Подільській районній адміністрації. Працював також в сфері IT. Про те, що буде повномасштабна війна, здогадувався — ретельно читав новини і аналізував те, що відбувалося перед лютим 2022 року:
«Це просто класична ситуація. Набрав брат і сказав лише одне слово: „Почалося“. Я відразу в Twitter, побачив, що вже по всіх великих містах є прильоти. Я за день до повномасштабної війни кинув курити. А 24 лютого о 7:00 ранку пішов за сигаретами».
Віктор взяв вдома необхідний мінімум речей і разом із другом дитинства — Денисом, який вже мав бойовий досвід за часів АТО — о 9 ранку були у військкоматі. Про певні діагнози, які мав, Віктор змовчав, хоча вони могли б бути причиною для нього не мобілізуватися. Чоловік згадує, що у військкоматі тоді давали заповнити форму, де написано «за своє здоров’я відповідаю особисто». Так, з оборони рідного Києва і почався шлях Віктора у війську:
«Не можна сказати, що щось з цих моїх досвідів легше — оборона Києва чи Донбас. При обороні Києва все було на характері, на власних переконаннях — йшов у військкомат з уявою про бойові дії лише з фільмів. Але я не хотів чекати ворогів у себе вдома. Участь у лавах Збройних сил була єдиною можливістю для мене дати бій і оборонятися».
Віктора призначили на посаду стрільця-санітара. Жартує, що з медициною він пов’язаний з народження, бо його мама віддала медицині все своє життя:
«Я тоді зрозумів, що це моє. Якщо так сталося, то я буду прокачувати ці навички. Тактична медицина і посада бойового медика до медицини особливо не мають відношення. Це про домедичну допомогу під час бойових дій, на полі бою. Я завжди перебував зі своїм підрозділом на СП (спостережний пункт — ред.) і був звичайним піхотинцем».
У вересні 2022 року після виконання бойових завдань у Київській області та бойового злагодження, Орловського відправили на Донбас. Тоді вже точилися бої за Бахмут батальйон Віктора брав участь у боях по трасі Бахмут–Горлівка. У листопаді 2022 року під час однієї з ротацій Віктор Орловський потрапив у шпиталь. За один день чоловік отримав дві контузії:
«Одна була десь об 11 ранку і друга десь о 2-3 дня. Я залишився на позиціях. Цієї ж ночі в мене просто заніміло пів голови. І з’явилися дві чорні плями в правому оці, якийсь крововилив. Тоді приліт був у траншею біля входу у бліндаж, всю вибухову хвилю направило в нього. Ми перегукувались постійно, щоб зрозуміти, чи потрібна комусь допомога. І мій побратим „Педагог“ кричить мені: „Орел, ти як?“ Я чую його. Але геть не розумію слів. Вже потім виявилось, що є такі стани, коли ділянка мозку, яка відповідає за знання мови може відмовити».
Та попри дві контузії і високий тиск, Віктор відмовився від шпиталізації, просив лише довідку щоб кілька днів не виходити на позиції і відлежатися. Каже, за ним лікарі ходили навіть до вбиральні, щоб він не втік. Але вже після ротації на плановому огляді ВЛК він отримав статус обмежено придатного. А пізніше в результаті погіршення стану після операції його виключили з обліку за станом здоров’я:
«Зробивши буквально один крок за КП, я зрозумів, що туди вже не повернусь. Я вже звільнений, документи вже на руках. І перша думка, яка була: а хто я? Це було настільки боляче, через те, що хлопці досі там. Боляче від повної невизначеності, від втрати того, чим жив ці півтора роки».
Після звільнення, розповідає Віктор, він на два місяці випав з життя. Мало говорив з цивільними, але був на зв’язку з побратимами, відвідував поховання. Згодом ситуація почала змінюватися: ветеран почав спілкуватися, знайомитися з новими людьми, відроджувати старі зв’язки. Він познайомився з литовцями, які хотіли допомагати українським військовим і почали передавати для ЗСУ авто, зарядні станції, медичні засоби, турнікети та інше. Також Віктору допомагали однокласниці, які ще після школи переїхали до США, подруга дитинства, яка емігрувала до Канади, подруга зі Словенії, яка завжди підтримувала. Так з’явився благодійний фонд «Позивний Орел»:
«Я допомагаю не бригадам по запиту, а напряму — безпосередньо бійцям і підрозділам тих людей, яких я знаю особисто, або яких мені рекомендували. За всі роки війни багатьох людей ошукали, багато хто розчарувався в тих, кому донатили, бо вони виявилися шахраями. Мені треба було доводити, що мені можна довіряти. Але створення фонду — це один з елементів мого світогляду. Реалізація мого бажання боротися за справедливість стільки, наскільки мене вистачить».
Віктор розповідає, що фонд став для нього своєрідною терапією. А також спорт:
«Ще минулого літа я погано спав: по дві доби поспіль міг сидіти в соцмережах, на стрімах. Я розумів, що знищую свою серцево-судинну систему таким способом життя. Одного ранку прокинувся о 5-й і проїхав 20 кілометрів на велосипеді. Тепер це щоденний ритуал: велосипед, фізкультура, душ і кава, а потім вже робота. Цей режим і дисципліна дають мені відчуття щастя. Робота і постійне спілкування з бійцями, відчуття, що робиш щось корисне, навіть не будучи в Збройних силах України — це допомагає мені зібрати докупи свій мозок, емоції та переживання».
Окрім спорту, каже Віктор, для нього дієвим методом реабілітації стало навчання та спілкування у ветеранських спільнотах. Чоловік брав участь в різних освітніх і спортивних проєктах. Зараз є учасником ветеранського проєкту «Трайб» від Amnesty International Ukraine. Віктор також розвиває власні соцмережі, щоб популяризувати фонд. Зараз знімає відео для TikTok, та планує активно вести Youtube-канал. Також ветеран планує проводити інструктажі з тактичної медицини для іноземців, які вже зацікавлені в таких навчаннях, зокрема у Литві. Та попри те, що вже перебуває в статусі ветерана, Віктор каже, що все одно відчуває себе військовим:
«Я нічого не хочу з цим робити, навіть не намагаюсь. Якщо комусь не подобається, то я можу все пояснити. Я залишився там. І це вже на все життя».
Ветеран закликає людей не бути байдужими до війни, яка триває і продовжувати допомагати навіть невеликими діями. Бо, будучи у війську, сам відчув цю підтримку і, каже, це дуже цінно:
«Ми повинні єднатись заради того, щоб хлопці на фронті відчували підтримку, відчували тил не лише на словах. Щоб військові знали, що вони там не у вигнанні, що вони найкращі. От ми якось приїхали з позицій на хату, де жили. Осінь вже була, холодно. А волонтери передали нам величезний мішок шкарпеток. І от береш ці сухі шкарпетки і це такий міцний зв’язок з цивільними, що ти розумієш — ти в цій посадці не один. Нам не шкарпетки потрібні, не якісь речі. Нам потрібні ви. Нам потрібно, щоб ви були поруч».
Також читайте: Євген та Тетяна Копайгородські про шлях до ветеранського бізнесу.
Анна ТОХМАХЧІ, Amnesty International Ukraine для «Вечірній Київ»