Коли життя перевершило сценарій: від головних ролей до окопів — історія Максима Девізорова

Нині чоловік продовжує служити в Силах оборони України, поєднуючи військову службу з творчою діяльністю.

Максим Девізоров — це не просто ім’я на екрані чи у титрах. Це приклад того, як війна змінює людей, їхні пріоритети та життєві шляхи. Його історія є відображенням вибору, який зробили тисячі українців у ці складні часи.

Але навіть у новій ролі Максим не залишає мистецтво: він активно розвиває «Театр Ветеранів», де творчість стала інструментом підтримки та відновлення для побратимів. Девізоров — людина, яка живе сьогоденням, обираючи служити своїй країні, навіть якщо це означає залишити позаду те, що колись було його світом.

ФЕЙС — НЕ ДЛЯ ТРАВМ

Максим народився у Рівному. Його батьки познайомилися на заводі «Азот». Дипломовані хіміки — Ірина з Лисичанська та Володимир, який приїхав із Кам’янця-Подільського.

«Закохалися несамовито, — усміхається Максим, розповідаючи історію батьків. — Схід і Захід зустрілися разом і це вилилося у любов і в гарних дітей. Маю ще молодшого брата Валентина».

Але він вже народився в столиці, куди родина перебралася, як Максиму був рік.

«Мама дуже вкладалася в наше виховання, батько був зосереджений на матеріальному забезпеченні».

У дитинстві Максим попри все мріяв стати футболістом.

«Мені подарували форму «Мілану» з прізвищем Шевченка. Я був у захваті. Думав, я точно буду професійним гравцем. Але мама сказала: «Подивись, який у тебе симпатичний фейс. Якщо тобі його розіб’ють — це буде нецільове використання того, що ми тобі з батьком подарували. Давай краще в актори».

Ще з дитячих років Ірина водила синів на кастинги. Завдяки яскравій зовнішності хлопчики привертали увагу, тож перші зйомки для Максима почалися ще в садочку.

«Дуже добре пам’ятаю рекламу солодощів, — згадує він. — За сюжетом у нас була ще маленька сестричка. Годували всім підряд — цукерками, вафлями. І я тоді подумав: от чим я хочу займатись усе життя. А потім ще й гонорари в доларах (сміється — авт.)…».

У 10 років хлопець вийшов на телевізійний екран — став ведучим дитячої програми. Це принесло йому перше визнання та популярність серед однокласників.

Ранній досвід зйомок став початком кар’єри Девізорова в театрі та кіно. Після закінчення школи, він вступив до Київського національного університету культури і мистецтв. У 2019 році здобув диплом за спеціальністю «режисер драматичного театру».

Попри зацікавлення акторською майстерністю, з дисципліною в університеті у Максима час від часу виникали труднощі.

«Митець має відчувати свободу, — усміхається він. — Для мене це означало прокидатися, коли висплюсь, і не робити нічого через силу. Тоді мені здавалося, що саме так я зможу створювати щось справжнє».

Втім, із часом, як він сам зізнається, з’явилось інше розуміння професії. На третьому курсі Девізоров став учасником студентського обміну — його відібрали до групи, яка вирушила на стажування до школи театру і кіно в Тель-Авіві.

«Це був цінний досвід — ми працювали разом із місцевими студентами, брали участь у репетиціях і сценічних етюдах. Такі речі змінюють уявлення про професію», — згадує він.

Саме в день повернення з Ізраїлю Максим дізнався, що тривають кінопроби до фільму «Захар Беркут». Попри втому після дороги, вирішив поїхати. «Я вже розумів, що дисципліна — частина професії. Якщо хочеш досягти чогось — треба діяти, навіть коли не хочеться».

І хоча в цей проєкт він не потрапив, проби стали поворотним моментом: саме після них його запросили на зйомки у фільмі «Номери». Це був перший кінопроєкт Максима Девізорова — екранізація однойменної п’єси Олега Сенцова, написаної до ув’язнення, але саме під час перебування Олега у російській колонії було ухвалено рішення про її екранізацію. Режисером стрічки став Ахтем Сеітаблаєв, який спільно з Олегом, ведучи листування, затверджував акторів, узгоджував сценографію та інші творчі моменти.

«ТАТО ВСТИГ ПОБАЧИТИ МЕНЕ В ТЕАТРІ. НА ТЕЛЕЕКРАНІ, НА ЖАЛЬ, НІ»

Максим ще під час навчання в університеті почав грати в театрі.

«Спершу був навчальний театр, потім я приєднався до студії „11“ — це проєкт випускниці мого майстра курсу Ніни Гусакової — Влади Білозоренко, — розповідає Девізоров. — Коли з’явилися цікаві проєкти, мене запросили до трупи Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра».

Мати актора підтримує його кар’єру і, за словами Максима, задоволена тим, як він реалізував себе у професії. Батько також встиг побачити перші кроки сина на сцені, зокрема — у театрі, але, на превеликий жаль, не дожив до телевізійного дебюту.

«Я грав у виставі за Винниченком „Краса і сила“ — мого героя зображували як молодого гульвісу, часто п’яного, втягнутого в любовний трикутник. Батьку здалося, що цей образ я зіграв з нього, він мені про це сказав. Але водночас похвалив, що я добре зіграв», — згадує актор.

Однак не всі ролі викликали підтримку батька. «Коли мені запропонували роль у проєкті «Чужі помилки», де, за сюжетом, хрещений батько мав убити мого героя каменем, — батько прочитав сценарій і категорично відмовився.

«Мій син у такому грати не буде», — сказав він. Мама ж сприйняла це як акторське випробування: «Це твоя професія. Ти маєш пройти через це».

Цей момент, за словами Максима, став важливим у розумінні власної відповідальності та цінності як артиста.

«Це була розмова, яка дала мені зрозуміти: не за кожну роль варто братися», — додає він.

У 2019 році Максим Девізоров отримав одну зі своїх найвідоміших ролей — у серіалі «Перші ластівки». Кінострічка стала помітним явищем на українському телебаченні, зокрема завдяки тому, що порушувала теми підліткового булінгу, насильства та складних стосунків між дітьми й батьками.

«Це зразковий проєкт для нашого телебачення, — вважає актор. — Там і режисура, і сценарій, і операторська робота, і гра акторів — усе було на дуже високому рівні».

У «Перших ластівках» Девізоров зіграв суперечливого персонажа, але справжнє випробування чекало його не на екрані, а в реальному житті.

Під час роботи над проєктом у родині сталося горе — раптово помер батько.

«У тата стався інфаркт. Було дуже важко змиритися з думкою, що тепер нас залишилося троє», — ділиться Максим.

Наступного дня після прощання з батьком він вийшов на знімальний майданчик.

«Я поринув у роль, щоб ніхто не помітив, як мені насправді важко. Обрав роботу, аби не дати болю мене зламати. Мені потрібно було триматися».

ШВИДКИЙ КАР’ЄРНИЙ ЗЛІТ І НЕСПОДІВАНИЙ ВИКЛИК ВІЙНИ

Кар’єра молодого актора розвивалася небаченими темпами. Спочатку він зіграв прикордонника у фільмі Ахтема Сеітаблаєва «Мирний-21», потім з’явився у стрічці «Найкращі вихідні» та серіалі «Новенька».

У лютому 2022 року відбулася прем’єра фільму «Найкращі вихідні», зйомки якого проходили у 2021-ому році. Стрічка присвячена фестивалю Atlas Weekend і передає атмосферу тодішнього Києва — без тривог, з музикою, танцями та жартами.

«Це була дуже весела картина, — згадує кіноактор. — Я був на хвилі ейфорії від усього цього. Вважав, що фестиваль відбудеться ще влітку».

За кілька місяців після прем’єри «Найкращих вихідних» мала відбутися прем’єра військової драми «Мирний-21», у якій також зіграв Девізоров.

«Все розвивалося дуже стрімко. Я думав, що гул після „Вихідних“ ще не вщухне, а вже за кілька місяців мала відбутися прем’єра іншої, військової картини. Планував, що влітку не матиму жодного вихідного», — додає Девізоров.

Однак ні весною, ні влітку у нього не було жодного вільного дня — уже з іншої причини: почалася широкомасштабна війна.

«3 лютого мені виповнилося 26 років. Чим ближче наближався день повномасштабного вторгнення, тим чіткіше я розумів: це вже незворотно. Чи то виховання, чи власні принципи — але я точно не збирався нікуди тікати. Тож пішов до центру комплектування в Києві. Мені відповіли, що в пріоритеті ті, хто має бойовий досвід, і за віком я їм не дуже підходжу.

Ми з друзями поїхали до Львова, щоб провести наших дівчат, які виїздили за кордон, і я став на військовий облік там. Дивлюся — в черзі багато хлопців, думаю, клас, Львів теж хоче бути на передовій. Підходить військовий і запитує: «Хто хоче на війну?» Я собі думаю, що зараз буде ліс рук, і… один піднімаю руку.

«Хочеш бути добровольцем — давай! Маєш права — взагалі добре», — згадує Максим той день. — До речі, у нашій бригаді було кілька акторів, зокрема заслужений артист з театру імені Заньковецької. Ми всі потрапили до однієї роти, яку жартома називали не «авторота», а «акторота». Отож, мене без черги провели, я швидко пройшов медкомісію і вже 18 березня був у війську».

З РОЛІ ПРИКОРДОННИКА — В АВТОРОТУ 103 БРИГАДИ

Максим зізнається, що до війни не мав жодного військового досвіду. Завдяки зйомкам фільму «Мирний-21» він знав, скільки важить автомат і вперше відчув, що означає тримати зброю в руках. Протягом місяця новоспечені солдати проходили навчання, їздили на полігон, а вже в квітні 103 бригаду ТРО ЗСУ відрядили на Донеччину.

«Коли ми вирушали, в голові крутилася одна думка: «Ось і завіса. Фінал…» Ці відчуття були спільними для всіх — незалежно від віку чи досвіду — кожен їхав у невідомість.

Першим пунктом призначення став Покровськ. Там усе буквально вибухало — небо палало, земля здригалася від ударів. З перших днів стало зрозуміло, в якій реальності ми опинилися. Але з іншого боку там не було часу на роздуми. Бачиш дерево — значить, треба тягнути його на позиції, щоб облаштувати бліндажі…»

Максим виконував обов’язки водія-гранатометника в автороті. Роботи було багато, і вона ніколи не закінчувалася. Проте важка праця його не лякала — для хлопця зі столиці це швидко стало частиною нового, суворого життя. Найважче ж давалося інше, зізнається Максим, втрати…

«Це не просто статистика. Загибель побратима — це глибокий, болісний удар. Там, на фронті, кожен стає частиною єдиної родини. І коли хтось гине, це відчуття, наче частина тебе відірвалася назавжди».

Першою трагічною втратою у бригаді став Юрій Брухаль — чоловік, з яким Максим познайомився у перший день служби, 18 березня. Юрій займався аеророзвідкою, і їх накрила мінометна міна через близьке розташування до ворога.

«Юрію був 41 рік. По життю я завжди тягнувся до старших. Мені важливо бути поруч із тими, хто має більше досвіду, знань, хто вже пройшов якісь етапи, які мені ще лише належало пройти. І це не про страх чи невпевненість. Мені зі старшими цікавіше, комфортніше. Пам’ятаю, як Юрій допоміг мені полагодити зламане ліжко. Здавалося б, дрібниця… Але саме з таких речей і складається відчуття підтримки, братерського плеча — того, що тримає, коли світ навколо змінюється».

Такі втрати повертають до реальності й безповоротно нагадують, чим насправді є війна. Спустошення зростає з кожною загибеллю. З близького оточення Максима загинули п’ятеро побратимів. А скільки ще — він навіть не береться рахувати. Бо кожне ім’я — це окрема історія, окрема втрата, яка не зникає з часом.

ДО БОГА БІЛЬШЕ ЗАПИТАНЬ, НІЖ ВІДПОВІДЕЙ

Захисник каже, що на війні змінюється саме сприйняття реальності. Речі, які в мирному житті здаються звичними або буденними, тут набувають зовсім іншого змісту. «Кожна міна, яка впала в те місце, де ти щойно стояв, — це твоя вдача. І з часом починаєш розуміти: не все у твоїх руках».

У родині Максима є дядько-священник, і хоча сам він не вважає себе глибоко релігійним, визнає: на війні бувають моменти, коли неможливо не відчути присутність чогось вищого. «Це відчуття приходить раптово — в тиші між вибухами, в погляді побратима, у тому, що ти залишився живим».

Цей баланс — між вірою, сумнівами і реальністю фронту — стає частиною внутрішнього фронту, який доводиться тримати щодня.

«Але, якщо чесно, — додає він, — у мене до Бога більше запитань, ніж відповідей».

У бойових умовах багато що вирішує не логіка, не навички і навіть не досвід. Часто — це просто випадковість. «Ти щойно поїхав — і за кілька хвилин туди прилітає снаряд. І ти вже не можеш цього ні пояснити, ні забути. Це тонка межа між життям і смертю, яку на війні відчуваєш гостріше, ніж будь-де».

Протягом пів року 103-тя бригада ТрО виконувала бойові завдання на території Донеччини, а потім їх перекинули до Харківської області — вже після того, як українські сили звільнили значну частину цієї території. Зокрема, підрозділ діяв у районі Куп’янська.

«МОЖЕ ДОСИТЬ СОБІ БРЕХАТИ: ЯК П’ЄСА ДОПОМОГЛА ПЕРЕЖИТИ ЗРАДУ

Ще перед відправленням на Донеччину Максим Девізоров наважився зробити найважливіший крок у житті: освідчився коханій дівчині — Світлані.

«Пропозицію зробив по відеозв’язку, в останній день перед тим, як ми виїжджали на фронт», — згадує він.

Познайомилися Максим і Світлана ще за пів року до повномасштабного вторгнення — на одному з акторських кастингів. Їхні стосунки розвивалися стрімко. Здавалося, що це — справжнє кохання: глибоке, взаємне, з відчуттям «своєї людини» поруч.

«Вона проходила кастинг у виставу, над якою ми працювали. Дуже швидко знайшли спільну мову і захоплення. Ніби спільні цінності на родину були…», — розмірковує військовослужбовець.

Заручені мріяли про весілля — обговорювали, яке воно має бути. Хотіли справжнього свята з близькими та друзями, але війна диктувала свої умови. Зрештою, вирішили просто розписатися — тихо, без урочистостей.

«Ми одружилися в Дніпрі. Мене відпустили лише на один день», — ділиться співбесідник.

Після одноденної відпустки на розпис, Максим одразу повернувся на передову. За майже три роки служби зустрічей було небагато.

«Як скласти увесь час докупи — дай Боже, назбирається місяць», — каже Максим.

І коли, здавалося б, війна не змогла зруйнувати їхнього зв’язку, прийшов удар з неочікуваного боку. Згодом Світлана повідомила, що чекає дитину. Максим щиро радів — мріяв про сина, намагався перевестись ближче, аби бути поруч у цей важливий період.

Та ця надія не виправдалася: згодом з’ясувалося, що дитина — не його. Жінка, якій він довірив серце, зрадила. Історія великого кохання обернулася особистою трагедією — не менш глибокою і болючою, ніж сама війна.

«Це була зрада. Неприємна подія, до якої й зараз важко повертатися думками. Щоби прожити цю історію й нарешті відпустити її, я написав п’єсу. Це художній твір, сюжет якого значною мірою побудований на моєму особистому досвіді.

Для мене це стало своєрідним експериментом — спробою з’ясувати, чи може драматургія мати терапевтичний ефект. Тема була болісна, але щира. Я мав чимало ідей, над чим можна було б працювати, та врешті-решт сказав собі: «Може, досить уже брехати самому собі».

Девізоров близько трьох місяців працював над п’єсою. Зізнається, текст давався непросто — внутрішній опір, сумніви, емоційне напруження.

«Мій ментор, драматург Макс Курочкін, постійно підтримував мене, час від часу жартома питаючи: „Ну коли вже?“ Я ж чекав, поки історія сама дозріє й зможе вилитися на папір. І тільки коли я повернувся у свою військову частину, до побратимів, щось у мені змінилося. Буквально за ніч текст був готовий».

П’єса Девізорова «І в гóрі, і в радості і… шототам» стало особистим актом очищення. Це не лише історія про зраду — це свідчення того, що навіть найглибші рани можна перетворити на силу.

«Я також граю в цій виставі, хоча й не виконую головної ролі. Спочатку взагалі не планував виходити на сцену — терапевтичний ефект уже спрацював, і повертатися до цієї історії щоразу через гру здавалося надто болючим. Це, по суті, постійне повернення до тригерної точки. Я прожив цю ситуацію, відпустив її, і, чесно кажучи, не хочу повторно входити в той самий емоційний простір».

«ТЕАТР ВЕТЕРАНІВ» — КОЖНА ІСТОРІЯ ВАЖЛИВА

Після майже трьох років у зоні бойових дій, Максима відрядили до ТРО Медіа, що є відділом комунікацій Командування Сил Територіальної оборони. Нині він займається створенням документальних фільмів про війну та іншого інформаційного контенту, що формує культурну й інформаційну пам’ять про національний спротив.

Запрошення приєднатися до ТРО Медіа надійшло ще тоді, коли Максим служив у складі 103-ї бригади на фронті.

«Я дуже вдячний і полковнику Дмитрашківському, і людині, яка фактично привела мене у велике кіно — Ахтему Сеітаблаєву. Для мене він як хрещений батько в цій справі: супроводжував, підтримував і досі залишається поруч», — говорить Максим.

Нині Девізоров активно працює над проєктом «Театр Ветеранів», де на сцені виступають як колишні військові, так і професійні актори.

«У першому наборі на курс драматургії у нас було 10 випускників, зараз навчається вже 17 нових учасників», — розповідає Максим.

Проєкт починався як освітня ініціатива — програма з драматургії для ветеранів і цивільних, які прагнули поділитися власними історіями. Їм запропонували втілити спогади та переживання у вигляді п’єс, написаних із особистого досвіду.

Деякі з цих творів виявилися настільки сильними, що їх поставили як повноцінні вистави. Серед них — «Військова мама» Аліни Сарнацької, яка вже потрапила до шорт-листа національної премії «Гра». Також у репертуарі — вистави «Баланс» та «І в горі, і в радості».

Військовослужбовець повернувся на сцену, але тепер її назва — «Театр Ветеранів», і це не просто проєкт, це його життя.

«Я хочу, щоб ветерани знали, що є місце, де їх не лише бачать, а й чують — де їхні переживання мають значення, де їхні емоції знаходять звучання й перетворюються на мистецтво. Тут до їхніх почуттів прислухаються, тут їхні історії отримують простір. Тут вони важливі. І це саме те, що робить „Театр Ветеранів“ місцем, де мистецтво зцілює людські душі», — констатує Максим Девізоров.

… Максим переконаний — попереду ще будуть бойові дії. І він готовий. Йому 29, у ньому спокійна впевненість і вмотивованість, яка не кричить, але тримає.
І вкотре розумієш: наші захисники — це справжні герої.

— Хто зараз Максим Девізоров?

— Військовослужбовець, у першу чергу. А вже потім — актор театру і кіно, — з усмішкою підсумовує він.

А потім зупиняється. І, ніби продовжуючи недоказану особисту історію, тихо додає:

— У серці ще лишилося місце для любові…

Дякуємо Максиму Девізорову за відверту розповідь і захист Батьківщини!

*** У матеріалі використані фото з особистого архіву Максима Девізорова.

Також читайте на «Вечірньому Києві»:

• Відрізав собі руку, щоб вижити: як легендарний боєць «Азову» став голосом побратимів.
• «Робота не завершена»: як командир розвідроти отримав 10 куль від ворога на Курщині, став Героєм України і повернувся на фронт.

Сніжана БОЖОК, фото Бориса КОРПУСЕНКА «Вечірній Київ»